Як акторка Анна Німайєр врятувалася з Маріуполя – ексклюзив

Зараз дивляться

– Вони прийшли в наш дім, потрапили через другий поверх до квартири сусідки. А ми якраз в цей момент були всі у підвалі. Тому що були дуже сильні обстріли, вони почали обстрілювати вже наш дім із танка, четвертий під’їзд вже вигорів повністю. Я знаю, що там загинули сусіди наші. Навіть по під’їзду і квартирах літали кулі. Коли вони зайшли і сказали – виходьте, залишайте дім, бо нам потрібні ваші квартири зайняти для позицій. Не дали навіть речі зібрати.

Натомість людям підготували автобуси на Ростов, розповідає жінка. Вона встигла взяти сумку з документами і кота. Понад усе хотіла лишитися в Україні й не сіла в автобус.

– У мене будинок був на головному проспекті міста – Миру. Перейти треба, вони казали, там вже “ДНР”, там “все добре”. Ми туди перейшли, а там взагалі такий був жах. У нас був жах, а там просто дев’ятиповерхові будинки чорні, вигорілі, купи трупів, там стояла їхня техніка, багато військових, все чорне, все понівечене, і там було зовсім не добре. Військовий нам каже, ідіть, там автобус на Ростов. У мене знову істерика. Кажу, ні, я не поїду. Я залишусь, бо тут мій дім.

Анну окупанти лишили. Поселили у незнайомої жінки. А увечері туди прийшли троє з автоматами, згадує жінка.

– Документи, телефон. Ви співпрацюєте з Азовом, нам сказали, ви все здаєте. Почали перевіряти руки, плечі. Я думала, вони шукають татуювання. Ні. Вони шукали синці. Як мені пояснили, це віддача від зброї, а на пальцях теж повинні бути мозолі.

Наступного ранку – знову допит. Знову перевірка документів, телефону.

– Вони сміялись, дивлячись на фото з вистав: “А, актриса погорелого театра, которого больше нет”. І всім так було весело. Я тоді не вірила і казала, там кам’яна будівля, його неможливо зруйнувати. Навіщо руйнувати театр?

Врятували жінку прописка у Маріуполі, батьки в Макіївці, народження в Ташкенті та незвичне прізвище. Нічого не знайшовши на Анну, загарбники хотіли залишити її працювати на кухні. Та, зрештою, відпустили її на околицю міста, де жив директор театру. А вже звідти їй допомогли виїхати подруга-акторка і тато – спочатку до Макіївки.

– Наступного дня я, пам’ятаю, стояла на подвір’ї, це був приватний сектор. Під’їжджає машина, виходить якийсь чоловік, я його знаю, але я його не знаю. У мене вперше таке. Він іде, підходить, підходить, і лише коли він торкнувся мене і каже: Донечко! – Я не впізнала рідного батька. Видно, так організм спрацював, бо ще певний час я забувала слова після стресу, і мені було дуже страшно, як я повернусь до професії і вчитиму слова…

Рідні думали, Анна була в театрі й загинула, нічого не знали про неї. Тато забрав жінку додому до батьків. Місяць жінка шукала можливості виїхати і паралельно шукала друзів і колег, дізнавалася про їхню долю. Так знайшла пораненого в ногу колегу, він готував на вогнищі біля будинку їжу, і туди прилетів снаряд. Купила йому милиці, і з ним через Росію дісталась до Латвії, де змушена була зупинитись, бо колезі стало гірше. Анна не кинула його, була з ним у лікарні й лише за три місяці змогла повернутись до України.

Увесь цей шлях з нею пройшов і дев’ятирічний кіт-талісман Серж, якого не кинула. Нині Аня з ним живе у кімнаті, яку виділив театр. З головою поринула в роботу і викладається на повну. Каже, хоче забути про жахіття, яких натерпілася, і жити далі в переможній Україні.

– Я знаю, що в цьому році буде наша Перемога. Я кажу постійно батькам і всім, хто питає, чи вірю я в перемогу. Вірю! Я знаю, що свої 35 років влітку я буду святкувати у Донецьку.