Україна і світ

Я прощався з життям багато разів: співак-волонтер про те, як вижив після п’яти кульових поранень

До 24 лютого полтавець Сергій Іванчук встиг побудувати кар’єру оперного співака. Спершу здобув музичний фах у Полтаві, згодом у музичній академії в італійському місті Озімо, тож міг гастролювати Європою і до сьогодні.

Але за збігом обставин у день повномасштабного вторгнення Сергій був у рідній Полтаві. Зізнається, що тоді мав можливість сховатися у Карпатах, але шукав варіанти, як бути корисним у страшні часи, й подався у волонтерство. Маючи авто та доступ до пального, вирішив евакуйовувати жителів з Охтирки та Харкова, саме звідти отримував найбільше прохань через сарафанне радіо.

gtzl4a8

Фото: Сергій Іванчук

– У ті перші найстрашніші дні війни на мене просто звалився шквал з проханнями: відвезіть, заберіть, допоможіть, врятуйте. І це було дуже важко, бо в машині всього чотири місця. Хоча інколи я і шість людей примудрявся вивозити.

Було дуже важко відібрати, кого ж везти, а кого ні. Я розумів, що якщо комусь не допоможу, то від цього може постраждати людина. Був випадок, коли я вивозив родину з Охтирки, а на наступний день їхній будинок потрапив під обстріл.

За два тижні Сергій зміг вивезти понад 50 людей, щоразу приїздив до Харкова з гуманітарною допомогою. Поїздка 10 березня була останньою. Тоді Сергій віз чотирьох людей, двох котів, позаду був повний причіп речей та медобладнання. Пізніше саме ця техніка взяла на себе найбільший удар, коли авто потрапило під ворожий обстріл.

– Вже на виїзді з Салтівки, на трасі навколо почали з’являтися дивні хлопки, які нагадували петарди. Ми не одразу зрозуміли, що це постріли з автомата. Як пізніше з’ясувалося, нас наздогнало авто з диверсантами. Тоді я прийняв рішення різко звертати вбік, щоб якось відірватися.

Поряд виявилися ряди з гаражами. Саме це нас врятувало, адже проїзд між ними був надто вузьким. Якби ДРГ обігнали нас, то точно розстріляли б. А так нас прострелили, тоді єдине, що могло нас врятувати – це повзти до блокпосту з українськими військовими.

В авто поцілило 30 куль. Жоден пасажир не постраждав, але водій Сергій дістав п’ять кульових поранень. Три кулі прострелили ноги та зачепили діафрагму, ще дві застрягли в легенях та печінці, ще одна з куль відірвала палець на руці. Машина дивом доїхала до блокпосту. Співак майже цього не пам’ятає, бо від поранень втратив свідомість.

– Під час втечі я добре бачив той момент, коли тримаючи кермо мені відстрілило пальці. Мізинець ампутували, підмізинний палець висів на шкірі, його якраз вдалося врятувати, зараз він функціонує. Дуже страшно дивитися, як від тебе відривається кінцівка. Коли в тебе влучає куля, ти відчуваєш, ніби тебе розриває, це дуже боляче, ніби б’є струмом.

У момент розстрілу я не думав, що смерть – це так страшно. Я думав, що смерть – це миттєва справа. Пригадується, коли вже припинився вогонь, я сидів і чекав смерті, вже попрощався з життям. Я молився, розмовляв з Богом. Далі нічого не пам’ятаю, прокинувся вже за два дні в реанімації, зі мною мама була. Вона сказала: Сергійку, все буде добре! Ти будеш жити! Тоді я ще здивувався, чому це мені кажуть, що я житиму, адже якщо я прокинувся, то точно житиму.

vo7tcnf

Фото: Сергій Іванчук

Перші півтора місяця реанімації Сергій майже не пам’ятає. Навіть коли повернувся до тями в лікарні, то не раз прощався з життям у моменти, коли ставало гірше. На його очах поряд у палаті померло п’ятеро поранених, і це не додавало оптимізму.

– Були моменти, коли відчував, що відходжу на той світ. Коли тіло починає трусити, очі закочуються. У цей момент я бачив, як підбігають медсестри, починають ставити крапельниці, щось колють, якось допомагають прийти мені до тями. І так тривало досить довго. Десь півтора місяця, поки мій стан більш-менш стабілізувався.

Увесь час поруч була найбільша підтримка Сергія – мати Олена. Загалом чоловікові зробили 12 операцій. Спершу в Харкові, потім у Полтаві та Дніпрі. Згодом був Львів. І вже звідти його з іншими пораненими евакуювали до німецького міста Ульм. Там нині Сергій проходить реабілітацію та наголошує на тому, як дбайливо ставляться там лікарі до постраждалих українців.

– Насправді дуже хочеться до України. В Європі дуже добре, я тут навчався та й жив не один рік. Але дуже тягне додому. Я припускаю, що на майбутнє збережу свої професійні контракти в Німеччині, продовжуватиму співати, але головним моїм домом буде Україна. Бо Україна завжди в серці, які блага тут би не були. Переконаний, що у цьому мене підтримає чимало наших біженців.

Війна стала величезною переоцінкою цінностей. Люди, які завжди прагнули опинитися за кордоном, але в них не виходило, зараз зрозуміли, що вдома не те щоб непогано живеться, а навіть добре! Я вірю, що війна світоглядно змінить біженців. З Європи в Україну повернуться вже зовсім інші люди, які по-новому цінуватимуть життя у ній. Приїдуть та поцілують рідну землю, насправді.


Сергію зараз значно краще, вже навіть потроху повертається до співу. Лише чотири місяці потому пальці починають повноцінно рухатися, а руки тримати. І попри те, що 10 березня – найстрашніший спогад його життя, те число він вважає другим днем народження.

– Я просто почав зараз цінувати кожен момент життя. Не чіплятися за матеріальні дрібниці чи амбіції. Просто ціную життя, спокій, мир, смачну їжу, комфорт. Адже війна показала, що ми можемо в один момент втратити все, ким би ми не були та що б не мали. Але якщо ти вмієш цінувати звичайні речі, то залишатимешся щасливим навіть у найскрутніших ситуаціях.

Фото: Сергій Іванчук


Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-07-23 20:50:23