«Відкривав очі пальцями і нічого не бачив»: Руслан втратив зір і пів року залишався на позиції

Боєць 128-ї важкої механізованої бригади «Дике Поле» Руслан пережив влучання в його позицію російської «молнії» з протитанковою міною.

Історія бійця була оприлюднена на сторінці бригади.

Історія бойового шляху, яка привела Руслана до позицій у Степногірську, почалася за кілька днів до повномасштабного вторгнення. Руслан тоді вирішив, що треба готуватись до зустрічі ворога.

Тому записався до місцевої тероборони в Києві, бо зброю до того бачив лише в кіно.

24 лютого замість медогляду пішов до ТЦК. Там отримав тимчасове посвідчення, автомат і місце у добровольчому батальйоні.

Коли росіян відкинули від столиці, добровольцям запропонували здати зброю або самостійно знайти підрозділ.

«Зараз це смішно звучить, а тоді нас не хотіли брати! У мене ж немає досвіду. Автомати ми вперше взяли в руки 27 лютого», — згадує Руслан.

Так він і ще троє побратимів за рекомендацією знайомих потрапили до 233-го батальйону 128-ї бригади «Дике Поле».

19 серпня Руслан отримав зброю — і того ж дня батальйон вирушив на Харківщину. Попереду були бої за звільнення Харківщини та Луганщини.

«У Новоселівському були жорсткі бої. Крили нас так, що наш мінометний розрахунок у перший день навіть не міг голови підняти. Лише потім розгорнулися і почали працювати», —згадує Руслан.

Потім були бої на Донеччині та Запорізький напрямок. Там через високу концентрацію російських дронів мінометному підрозділу Руслана дедалі важче було працювати.

Одного разу він мав вивезти міномет із розрахунком із Кам’янського. Не доїхали. Руслан повертався до Степногірська пішки — два кілометри зі зламаною ногою.

Після одужання він став сержантом відділення гранатометників у стрілецькому батальйоні.

У жовтні 2025 року Руслан мав вивести на позицію у Степногірську двох бійців і повернутися. Але вирішив залишитися.

«Хлопці були молоді, і я вважав, що вони ще не готові до бою. Я залишився, щоб вони відчували впевненість», — згадує Руслан.

Вихід, який мав тривати кілька годин, розтягнувся на пів року.

Позиція поступово ставала міцнішою, хлопці набували досвіду. А Руслан уже не міг просто піти.

Одного дня позиція отримала попередження про рух ворога. Першим російських штурмовиків помітив один із побратимів Руслана і відкрив вогонь. Штурм вдалося зупинити, але тепер росіяни знали, де перебувають українські військові. Стало зрозуміло: тепер позицію почнуть розбирати ворожі дрони.

«Вже стемніло, я був на чергуванні, коли до мене влетіла російська «молнія» з протитанковою міною. Був сильний вибух. Мене завалило дошками, ґрунтом, глиною. Хлопці мене відкопали, але коли я прийшов до тями — виявилося, що я нічого не бачу», — розповідає Руслан.

Побратими спочатку запанікували: командиру потрібен був лікар, а вивезти його з позиції в такому стані було неможливо. Але Руслан залишався спокійним, і це допомогло.

«Сказав їм, що у нас все є, щоб триматися і далі. І, врешті, вони заспокоїлися», — каже Руслан.

Саме ті двоє молодих бійців, заради яких боєць свого часу залишився на позиції, тепер рятували його. Вони налагодили чергування, використовували медикаменти, які скидали дронами, а необхідні інструкції отримували від лікаря по рації.

Руслан намагався пальцями відкривати очі, але навколо залишалася темрява.

«Пройшов тиждень, коли після однієї зі спроб відкрити одне око я побачив щось типу тіней. Це подарувало мені надію, що все буде добре», — розповідає Руслан.

Приблизно за місяць зір почав поступово повертатися. Руслан почав тренуватися, щоб мати сили на вихід. За найсприятливішого сценарію треба було пройти пішки 12 кілометрів — зі зброєю та бронею.

«Я дуже вперто тренувався, але вихід дався важче, ніж я собі уявляв. У грудях просто горіло, такий біль був. Але ми вийшли!», — каже Руслан.

Про те, що насправді сталося, Руслан не розповів рідним навіть під час відпустки. Просто сказав, що зір погіршився, тому й ходить в окулярах. На позиції він також заборонив побратимам розповідати про його стан.

Зараз Руслан служить у підрозділі безпілотних систем. Новий напрямок, нова команда.

А його мрія залишається простою: повернутися додому після перемоги й бути впевненим, що ворог більше не зможе туди прийти.

Поки ж війна триває — Руслан захищає свій дім і своє майбутнє

Як повідомляла АрміяInform, у 128-й бригаді розповіли, що росіяни готують нові атаки на Запорізькому напрямку.