«Вчіть українську мову, вчіть історію»: у День знань до школярів звернувся офіцер-артилерист на позивний «Вчитель»

Понад десять років життя майор Юрій присвятив викладанню історії в сільській школі на Миколаївщині й уже майже 5 років боронить Україну в лавах ЗСУ.

Знання минулого та досвід викладацької роботи з дітьми допомогли офіцеру на позивний «Вчитель» знаходити спільну мову з молодшими побратимами, адже багатьох із них він справді міг би навчати історії України за шкільною партою.

У війську для нього змінилися слухачі й обставини, але незмінним залишилося прагнення пояснювати непорушний зв’язок між знанням минулого, національною ідентичністю українців та майбутнім нашої країни.

До Дня знань офіцер 40-ї окремої артилерійської бригади імені Великого князя Вітовта Юрій на позивний «Вчитель» розповів АрміяInform про свій шлях від шкільного класу до артилерійського дивізіону та звернувся до школярів із закликом ретельно вивчати українську мову й історію. 

«Педагогічний шлях розпочав ще будучи студентом»

— Навчався я в Миколаївському державному педагогічному університеті імені Василя Олександровича Сухомлинського — на факультеті, який потім став Інститутом історії та права. У  2010 р. університету надано високий статус національного. 

Закінчив університет, здобув ступінь спеціаліста і ступінь магістра історії. Під час навчання одночасно проходив підготовку на військовій кафедрі за спеціалізацією командира аеромобільного (десантного) взводу.

Свій педагогічний шлях розпочав ще будучи студентом. Конкретно мені дали тоді всесвітню історію в 13-й школі міста Миколаєва, — розповідає Юрій.

З 2010 року молодий педагог працював у Ганнівській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів Братського району Миколаївської області, присвятивши педагогічній роботі 11 років.

Після початку російської агресії 2014 року Юрія як випускника військової кафедри й офіцера запасу двічі на рік залучали до зборів і перепідготовки за військовою спеціальністю. Від рішення долучитися до Збройних Сил учителя утримувала тоді відповідальність перед учнями сільської школи, де бракувало молодих педагогів.

Однак війна тривала, і педагог дедалі частіше думав над тим, що має послужити країні не лише у шкільному класі, але й на полі бою з зброєю в руках. Про намір стати до лав ЗСУ він дедалі частіше почав говорити дружині приблизно з 2018 року, а остаточно визначився влітку 2021 року.

«Зрештою обрав 40-ву артилерійську бригаду»

— Спочатку не йшов до армії, бо знав, що я — вчитель сільської школи, куди молодь майже не йде, а дітей потрібно вчити. Тому що я історик, а предмет «Історія» навчає молоде покоління.

Одна з тем — це війни різних періодів: в історії України, у всесвітній історії, між різними країнами. Але насамперед беремо ті війни, які пов’язані з нашою державою, з історією України: від періоду Київської Русі до козацтва. Тому на уроках я пояснював дітям, як наша держава виборювала свою свободу.

Але рік за роком я бачив, що війна триває, хоча вона й не була оголошена. АТО змінилося на ООС. Мабуть, сім’я ще певний час стримувала мене, щоб я не йшов. Але вже з 2018 року я все частіше казав дружині про службу.

До кінця 2020–2021 навчального року я вже сказав директорові, що буду підписувати контракт із ЗСУ, й у червні поїхав до Бахмута, приїхав туди, де базувалася наша частина, прийшов на співбесіду, здав тести з фізичної підготовки. Мені сказали: «Усе, їдь, готуйся, збирай речі».

Якоїсь цілеспрямованості у виборі конкретної частини у мене тоді не було. Я міг піти й у 79-ту, нашу доблесну десантну бригаду, тому що на її базі проходив навчання на військовій кафедрі. Але зрештою обрав 40-ву артилерійську бригаду.

Вибрав — мабуть, не знаю, що спонукало, чи географічна близькість до місця проживання моїх рідних, чи якесь особливе почуття саме до артилерії. Так я долучився до Збройних Сил України в жовтні 2021 року, — пригадує «Вчитель».

«Четверта ранку. Чуємо вибухи»

На початку служби Юрій обіймав посаду заступника командира 10-ї артилерійської батареї з морально-психологічного забезпечення. До початку широкомасштабної війни у війську він пробув лише кілька місяців.

У лютому 2022 року підрозділ прибув на Харківщину нібито для навчань. Тут артилеристи й зустріли ранок 24 лютого.

— Мабуть, уже не один військовослужбовець вам говорив, що всі ми їхали на полігон, на навчання, як усім було сказано. Приїхали в Харківську область. Й ось 24 лютого 2022 року, четверта ранку: «Підйом!». Чуємо вибухи, і командир нашого дивізіону оголошує, що почалася війна, що наш сусід на нас напав.

Настав ранок. Зрозуміло, що всі почали гуртуватися. Вище керівництво ставить командирові завдання, він ставить завдання командирам підрозділів. Розрахунки вже давно сформовані.

Збираються матеріали, перевіряється техніка, машини, боєкомплекти — і підрозділи починають висуватися на визначені для них точки на карті, — розповідає Юрій про перші години широкомасштабного вторгнення.

«Вогонь в їхніх очах був наче смолоскип у печері»

Тоді Юрію, як заступнику командира морально-психологічного забезпечення, довелося багато спілкуватися з побратимами, з яких багато хто був шокований відкритим нападом росії на Україну. Напруга перших днів давалася взнаки і була особливо важкою для молодих бійців.

Звісно, у бригаді служили як учасники АТО й ООС, так і молоді контрактники без бойового досвіду. Ветерани були краще підготовлені до перших днів вторгнення, оскільки вже знали війну зсередини.

Натомість більшість молодих військовослужбовців, які були вихідцями з Миколаївщини, дуже хвилювалися за рідних. Перебуваючи на Харківщині, не всі з них розуміли, чому мають воювати далеко від своєї області, адже раніше підрозділ тривалий час виконував завдання на Херсонщині.

Завдяки педагогічному досвіду Юрію було простіше знаходити спільну мову з 18–19-річними бійцями. За віком вони нагадували йому колишніх учнів, хоча замість класу й шкільних занять тепер йшлося про військовослужбовців ЗСУ та бойові розрахунки 40-ї артилерійської бригади.

— Коли я прийшов 2021 року, то побачив, що нашу 40-ву бригаду становить переважно молодь. Деякі хлопці за віком цілком могли би бути моїми колишніми учнями, якби я працював із ними — їм було 18–19 років.

Мені з ними було легше, тому що я підійшов до цього як учитель. Скажу так: хлопці були для мене як учні, і мені було легше з ними спілкуватися. Дехто з них не розумів, що це війна і як так відбувається, що росія, «рашка», яка начебто протягом усієї історії, згідно з радянською пропагандою, була нам братом, другом і добрим сусідом, раптом на нас напала.

Доводилося говорити з ними на історичні теми, розповідати, як росія насправді ставилася до української держави і за часів Богдана Хмельницького, і за часів Івана Мазепи. І потім на початку ХХ століття, у 1917‒1921 роках.

Вони тоді всі дуже переживали, особливо через те, що ми перебували в Харківській області, а наші рідні були далеко, переважно ми всі були з Миколаївської області. Це вже потім, із новими поповненнями, з’явилися люди з усіх інших областей України.

Але щодо бойового досвіду, то вони всі знали свої обов’язки й усе виконували з пів слова. У них не було страху в очах, щоб ви розуміли. У 2022 році — та й зараз — у них є цей вогонь в очах, з яким вони знищують ворога. Але тоді вогонь в їхніх очах, особливо у двадцятирічних, був наче смолоскип у печері, — пригадує «Вчитель».

«Якщо ми не будемо захищати, то ворог прийде в нашу хату»

У наступні воєнні роки змінювалися і військовослужбовці, з якими доводилося працювати офіцерові. На зміну першим добровольцям і молодим контрактникам приходили люди різного віку, життєвого досвіду та мотивації.

Одним із головних завдань Юрій вважає розмову з військовослужбовцями про особисту відповідальність. У ній відштовхується не лише від законів або військових статутів, а передусім від необхідності захистити власну родину.

— Скажу, що всі хлопці, які прийшли на контракт у 2021 році, робили це свідомо. У 2022-му, коли почалася повномасштабна війна, перші добровольці також робили цей вибір свідомо. Воїни АТО також робили це свідомо. Більшість із них і далі воює.

На жаль, з кожним роком зменшувалася кількість таких добровольців, які розуміли, що повинні йти, виконувати свій обов’язок, захищати рідних і Батьківщину. Нині, у 2025–2026 роках, таких добровольців можна на пальцях однієї руки порахувати, хоча вони насправді досі є.

Але захист України — це не лише те, що записано в Конституції України. Це записано, мабуть, від народження, бо ми народилися чоловіками, а кожен чоловік — це насамперед захисник своєї сім’ї. Це найголовніше правило, яке я пояснюю всім хлопцям, бо якщо ми не будемо захищати, якщо не будемо тут стояти, то ворог прийде в нашу хату, — наголошує військовий.

«Не як учитель і учні, а вже як побратими»

Фахової освіти за нинішньою військовою спеціальністю Юрій не здобував, а необхідні знання розширював на курсах, під час тестувань і різних навчальних заходів, а також самостійно за допомогою доступних матеріалів.

Водночас саме багаторічний досвід роботи в школі дав йому практичне розуміння того, як розмовляти з молоддю, пояснювати складні речі й утримувати увагу.

Історичні розповіді біля багаття не перетворювалися на формальні лекції. Вони давали змогу змінити тему, на певний час відволіктися від бойової буденності й повернути людям відчуття звичайного життя.

— На початку війни ми з хлопцями у вільні хвилини біля багаття смажили сало, картопельку, щоб перекусити. Я наводив їм приклади, розповідав якісь історичні сюжети, легенди, навіть байки. Молоді це давало змогу на певний час відволіктися від війни. Це було для них можливістю змінити обстановку, перенестися у затишний клас школи.

Для багатьох із них у шкільні роки історія не була улюбленим предметом, і вони не дуже нею цікавились, але тут слухали, перепитували. Бо ми вже говорили не як учитель і учні, а вже як побратими.

Шкільний досвід, як на мене, мені допомагає. Тому що не в кожній ситуації ти акцентуватимеш на тому, що ти офіцер, а він солдат. Навпаки, акцентуєш увагу на тому, що ми рівні, ми побратими. І зараз у нас є одне завдання — перемогти ворога в цій війні, — зауважує офіцер на позивний «Вчитель».

«Пояснюю, чому бригаді присвоїли ім’я Великого князя Вітовта»

Так фах історика став для офіцера-артилериста ще одним інструментом психологічної підтримки. Звернення до минулого давало змогу говорити з військовослужбовцями не лише про поточні бойові завдання, а й про витоки нинішньої війни, передумови якої сягають кількасотрічної давнини.

Зокрема, такі розмови стосувалися назви бригади, постаті Великого князя Вітовта та його зв’язків з Україною та зокрема Миколаївщиною. Згадували також Київську Русь, Велике князівство Литовське, Козацьку добу і відносини українських гетьманів із московськими царями.

— Тим, хто не знає, розповідаю, пояснюю, хто такий князь Вітовт, яка історія пов’язана з ним саме в нашій Миколаївській області, чому саме нашій бригаді присвоєно почесне найменування його імені.

Розповідаю про стосунки між нашою державою і сусідом на сході. Говорю про період козацтва, про стосунки гетьманів і царів, як царі весь час підставляли та наскільки напруженими були ці стосунки за Богдана Хмельницького, Івана Мазепи. Розповідаю про період Київської Русі, коли Київ уже був багатотисячним містом, а на місці майбутньої москви ще було болото і жаби квакали, — посміхається Юрій.

«Вчіть українську мову, вчіть історію»

До Дня знань 1 вересня офіцер-артилерист Юрій на позивний «Вчитель» звернувся до першокласників, зосередившись на двох предметах, які вважає найголовнішими — українській мові та історії України. До цього його підштовхнули не лише знання фахового історика, але й багаторічний досвід спілкування з бійцями на передовій. 

— Шановні першачки! По-перше, вітаю вас із цим святом, тому що 1 вересня — День знань. Ви відкриваєте для себе шлях у той світ, де будете дізнаватися щось нове.

Дізнаватиметеся нове не лише про світ навколо вас, але й про своїх знайомих, своїх друзів, які сидітимуть із вами за сусідніми партами.

Одним із головних предметів у вас буде українська мова. Вчіть українську мову, вчіть українські вірші, українські пісні. Тому першокласникам побажаю насамперед вчити українську мову. Вона красива, вона милозвучна. І вона є нашим надбанням, яке нам передали наші пращури, які завжди її захищали.

Тим учням, які вже підуть у п’ятий-шостий клас, побажаю вивчати наступний головний предмет нашої держави — історію України, взагалі історію. Тому що історія циклічна. Вона має циклічне повторення.

Починаючи від самого моменту створення нашої держави, держави українського народу, вона виборювала право і шанс на існування. Вона вже його виборола, але продовжує далі боротися за це й захищати його.

Тому вчіть історію. Той, хто не знає історії своєї держави, не знатиме, як далі творити майбутнє. Вивчайте історію, цікавтеся історією, діліться знаннями з історії — завдяки цьому ми здобудемо Перемогу, — наголосив Юрій на позивний «Вчитель».