Севастополь — місто російських міфів

Перше, що приходить багатьом громадянам пострадянських країн на думку, коли чуєш «Севастополь» — це рядки з відомої пісні «Легендарный Севастополь, неприступный для врагов!».

Викарбоване в камені, відлито у бронзі, впечатане в мізки і книги. І, як багато таких закарбованих речей, є вигадкою.

Нинішня російська влада чимало зробила для «сакралізації» та русифікації Севастополя. Росіяни впродовж останніх 30 років вважали і вважають Севастополь своїм — від заснування міста у 1783 році й до сьогодення.

Міф про «місто російської слави» скріплює воєдино часи російської імперії, радянського союзу, а віднедавна — і російської федерації.

Однак факти засвідчують протилежне. Севастополь пережив три війни і жодного разу не встояв. Тож, розглянемо ці події і «місто слави» поближче.

Кримська війна

Війна розпочалась у 1853 році. Під час дипломатичного конфлікту з Францією щодо контролю над церквою Різдва Христового у Віфлеємі росія, з метою чинити тиск на Туреччину, окупувала Молдавію та Валахію, що перебували під протекторатом росії за умовами Адріанопольського мирного договору 1829 року.

Незважаючи на погрози з боку європейських країн, російський імператор Микола I відмовився вивести війська, що призвело до оголошення війни росії Туреччиною 4 (16) жовтня 1853 року, а за нею 15 (27) березня 1854 року Великою Британією і Францією.

Після переможної атаки на турецький флот поблизу Синопа, росіяни, розуміючи, що протиставляти новітнім пароплавам свої вітрильні кораблі безглуздо, затопили свої кораблі біля входу до Севастопольської бухти — спочатку сім, а згодом і всі інші. Так уперше загинув Чорноморський флот.

По суті це було перше зіткнення країн з новітнім на той час озброєнням і країною, що вступила у Кримську війну з єдиною залізницею, гладкоствольними рушницями та 24 військовими пароплавами проти 150 англійських та 108 французьких. Новітні зразки озброєння — нарізні рушниці, нові гармати, нова тактика, яку привезли французи після боїв у Алжирі проти армії, що майже не змінилася з часів наполеонівських війн.

Як розповідає історик Олекса Руденко, «якщо порівнювати рівень логістики, то і тут перевага була на боці коаліції — згадаємо лише прокладену союзниками залізницю між Євпаторією та Балаклавою. Так, рівень логістики був таким, що будь-яке замовлення офіцерів доставляли з Парижа за лічені дні, а гармати англійці возили паровими тракторами».

Попри усі подвиги захисників Севастополя, серед яких було чимало українців — зокрема, матрос Дмитро Кішка, Федір Заїка, Іван Димченко — місто було втрачене.

Як розповідає засновник Військово-історичного комплексу «Михайлівська батарея» Олексій Шереметьєв, який зібрав найбільшу у світі колекцію артефактів Кримської війни, «загалом про цю війну в нас знають набагато менше, ніж у Великій Британії, тому що пишатися нею росіянам якось незручно».

Дійсно, Кримська війна увійшла в російську історію не стільки стійкістю солдатів і матросів і легендарною фразою адмірала Володимира Корнілова, який вмирав від рани «Відстоюйте ж Севастополь!», скільки розгулом корупції. Згідно з численними свідченнями, існувала тверда такса: 8% вартості контракту йшли в кишені інтендантів.

У боях під Севастополем загинули адмірали Володимир Істомін, Володимир Корнілов, Павло Нахімов. Після війни росія втратила право мати на Чорному морі військовий флот, зазнала численних політичних втрат.

Словом, війну росія програла вщент, і наслідки цієї поразки відчуваються досі. Як писав киянин академік Євгеній Тарле, «війна глибоко змінила колишні відносини росії». Вона перестала відігравати провідну роль у Європі, роль шановного політичного арбітра, яку здобула після перемоги коаліції Великої Британії, Австрії, Прусії та російської імперії над Наполеоном. Остаточно були зіпсовані відносини зі Сполученим Королівством Великої Британії та Ірландії, взаємна недовіра визначає відносини росії та Великої Британії досі. Усім відома фраза російських пропагандистів «Анґлічанка ґадіт». Ворогом на довгі десятиліття стала і Туреччина, з якою росія постійно воювала. Друзів та союзників Кримська війна росії не принесла.

Але росіяни створили на базі цієї поразки цілий переможний культ — з’явилися художня панорама «Оборона Севастополя», написана академіком Францем Рубо, численні книги, фільми…

Визвольні змагання

Під час так званої Громадянської війни місто пережило ще дві здачі, які не потрапили до «канону» й не стали частиною міфу про «неприступне місто російської слави».

Після боїв з 24 по 28 квітня 1918 року місто було захоплене українськими військами під командуванням Петра Болбочана, згодом зайняте німецькими військами. Захисники Севастополя — червоногвардійці та матроси-чорноморці, не маючи змоги втримати місто, на світанку 29 квітня почали евакуацію. До речі, саме тоді, 29 квітня, кораблі ЧФ підняли українські прапори. Наступного дня, 30 квітня, частина кораблів спробувала вирватися з бухти під обстрілом німців, які 1 травня остаточно зайняли Севастополь без будь-якого опору.

Друга облога міста теж тривала лічені дні — солдати робітничо-селянської червоної армії з 15 до 28 квітня 1919 року вибили з Севастополя англійців і французів. Сутички почалися в районі Балаклави, де просування червоноармійців було затримане вогнем союзного флоту. Протягом наступного тижня кілька разів оголошували перемир’я, але бойові дії починалися знову. 23 квітня дійшли остаточної згоди, і 28 квітня англо-французька ескадра вийшла із Севастопольської бухти на зовнішній рейд. Наступного дня до міста ввійшли перші «червоні» частини. Невдовзі їх вибили з міста білогвардійці, а остаточно Севастополь був захоплений червоними військами під командуванням Михайла Фрунзе вже у 1920 році, які вибили з міста війська генерала Петра Врангеля.

Погодьтесь, ця часта зміна власників теж якось на «неприступне місто» не тягне.

Севастополь у роки Другої світової війни

Найбільш запеклими боями відзначено оборону Севастополя протягом 250 днів у 1941–1942 роках.

Радянські солдати і матроси виконали свій обов’язок до кінця, але щодо військового та політичного керівництва — тут є чимало запитань.

Почнемо з того, що 23 червня1941 року, наступного дня після німецького вторгнення, води біля Севастополя були заміновані для захисту від італійського та німецького флотів. У результаті ворожі кораблі в Чорному морі так і не з’явились, а от радянські кораблі втратили свободу маневрування й часто ставали зручними мішенями Люфтваффе.

Протягом усієї битви за Севастополь Чорноморський флот більше відсиджувався в кавказьких портах, ніж підтримував захисників міста корабельним вогнем. У період з 31 жовтня до 3 листопада більшість кораблів покинули Севастополь і ховались у Батумі, Поті та Туапсе.

Солдати і матроси червоної армії витримали два штурми, обстріли з надважких гармат «Дора» калібром 807 мм та «Карл» калібром 600 мм, численні авіанальоти, але сили були нерівними. Улітку 1942 року почався третій штурм Севастополя, який витримати вже не було можливості.

З приреченого міста вивезли тільки вище командування та партійні архіви, а рядових захисників кинули напризволяще. Уранці 30 червня командувач флоту і СОРу (севастопольського оборонного району. — Ред.) віцеадмірал Пилип Октябрський (Іванов) відіслав у ставку таку телеграму: «Прошу вас дозволити мені вночі з 30.6 на 1.7.1942 року вивезти літаками „Дуглас“ 200-250 відповідальних працівників, командирів на Кавказ, а також, якщо вдасться, самому покинути Севастополь».

Уночі проти 1 липня 13 літаків на херсонеському аеродромі взяли на борт нечисленних щасливчиків із посадковими талонами.

Організувати нормальну евакуацію солдат і матросів керівництво СОРу не змогло. Флотське начальство евакуювали повітрям, армійське на чолі з генералом Іваном Петровим — підводними човнами. Загалом усіма правдами й неправдами місто залишили 1228 осіб, абсолютну більшість із яких становили командири та партійні апаратники.

Солдати та матроси були покинуті, як свідчить збірка втрат червоної армії під редакцією генерал-полковника Григорія Крівошеєва, кілька десятків тисяч людей загинули, від 80 до 95 тисяч радянських солдатів і матросів потрапили до німецького полону. Усі розмови про те, що вартість підготовки командирів значно вища, ніж вартість «простих солдат і командирів нижньої ланки», виглядають досить мерзенно, що теж на «славетне минуле» якось не схоже…

Весною 1944 року місто було визволене від нацистів під час короткого наступу червоної армії. До речі, німці Севастополь, або Theoderichshafen (Гавань Теодориха), як вони планували його назвати, також не утримали.

Тож, як бачимо, «неприступний Севастополь» не встояв жодного разу. Жодна осада не завершилася перемогою тих, хто його захищав, не залежно від того, під яким прапором вони йшли до бою.

Тож можна констатувати, що міф про неприступність міста — це чергова вигадка російської пропаганди.

Фото автора