Протримали в ямі дві доби. Потерпілий від тортур військових РФ про полон та як вдалося вижити

Зараз дивляться

І яма… Поруч з нею чиїсь капці, присипані піском. У цій ямі, завглибшки 4 м, окупанти тримали людей без їжі та води. Коли село звільнили, українські слідчі знайшли тут тіла вбитих чоловіків – із проламаними черепами, вогнепальними пораненнями, прикутих один до одного кайданками.

А трохи раніше одна місцева жителька знайшла у ямі тіло свого онука з 15 вогнепальними пораненнями і безліччю порізів. Правоохоронці встановили особи загиблих, каже прокурор.

Спартак Борисенко.

– В ході досудового розслідування встановлено, що у вказаній ямі були знайдені тіла трьох вбитих учасників АТО. Їхні прізвища на теперішній час встановлені, встановлено, що вони приймали участь в антитерористичній операції, і ми підозрюємо, що саме за їх участь в АТО до них застосовувалось катування, та в подальшому вони були вбиті, – говорить начальник відділу протидії військовим злочинам прокуратури Харківської області Спартак Борисенко.

Хто закатував АТОвців до смерті, слідство ще встановлює, каже прокурор Борисенко, всі дані ретельно перевіряють, адже матеріали кримінальних проваджень стануть доказами в міжнародному суді. Нині вдалося встановити тих, хто катував чоловіків, яким вдалося вижити. Злочинців упіймали і довели їхню провину – їх упізнали троє постраждалих чоловіків.

Протримали в ямі дві доби. Потерпілий від тортур військових РФ про полон та як вдалося вижити / 4 фотографии

 – Під час проведення досудового розслідування було зібрано докази, які підтверджують їх винуватість, а саме, їх вина підтверджується показами потерпілих, свідками у провадженні, протоколами впізнання за фотознімками, протоколами проведення слідчих експериментів. Крім того, безпосередньо в одного із затриманих, вказаних військовополоненими, на телефоні зберігалися відеозаписи з незаконним затриманням та доставленням зі зв’язаними руками та мішком на голові учасників, – говорить Борисенко.

Дані про постраждалих в матеріалах кримінального провадження засекречені заради безпеки, тому ми не показуємо обличчя і не називаємо справжнього імені постраждалого. Ми зустрічаємось з Олександром – так чоловік просить себе називати, – на базі Світло шахтаря. Він важко дихає, на його очах виступають сльози – не думав, каже, що виживе.

Потерпілий.

– Відчуття не з найкращих, дуже погані відчуття, краще сюди не повертатись, – каже потерпілий.

Він один з трьох постраждалих, які дивом вижили, погодився розповісти про полон. Згадує, як уранці 4 вересня 2022 року в двері його квартири хтось постукав. Він саме збирався на рибалку, як увірвалися троє з автоматами, поклали Олександра обличчям у підлогу, і почали обшук.

–  Вони зразу мене вдарили, поклали на підлогу, потім ще раз ударили, потім питали: “Що ти, знущався над Донбасом вісім років, тепер прийшла твоя черга”, – каже він.

Перерили всю квартиру, забрали ноутбук, телефон, навіть інструменти й парфуми. Шукали зброю і допитувались, кого знає з АТОвців. Це тривало годину. Потім наділи мішок на голову, зв’язали руки і повезли.

Потерпілий.

– Наділи синтетичний мішок з-під спальника зелений, в ньому було важко дихати, наділи, посадили в машину і повезли. Я чув, що пацанів багато кого забирали, ну, я здогадувався, що десь можуть повезти, я чув, що на Куп’янськ людей багато возили, але про таке не здогадувався. Вони з машини мене викинули, ще отримав пару ударів, мене вели, хотіли вкинути в яму так, я на коліна став, кажу: “Не треба, я злізу, чого ви мене будете…” І поставили драбину, я по драбині зліз в яму, – розповідає Олександр.

Мішок зняли лише в ямі, всередині було порожньо, згадує чоловік, на стінах побачив видряпані імена.

 – Ви сиділи в цій ямі? – Так, вона зараз трішки засипана, вона була квадратна така, і надписи були, стрічки намальовані на стінах в цій ямі. Такі були палички, як з Робінзона Крузо, я думаю, хтось рахував дні, – каже потерпілий.

Олександра водили на допит, били, а вночі світили в яму ліхтариком – перевіряли, чи живий. Били автоматом, ногами, руками, погрожували вбити.

– Дерев’яним молотком, киянкою, били по колінах, по ногах, ліктях, плечах, по п’ятах били. – І весь час питали щось? – Так, приходили, постійно питали: “Ну, что вспомнил?” Ну, завтра, кажуть, “привезем врачей, будем тебя на запчасти продавать”, – каже він.

Його протримали в ямі дві доби і відпустили – і досі не може повірити, що вижив, адже чимало чоловіків з полону живими не повернулися.

– Коли я дивився їм в очі, там немає нічого людського взагалі, – говорить потерпілий.

Про катівню на базі Світло шахтаря я вперше почула, коли дісталася Борової після її звільнення. По селищу туди-сюди носилася техніка ЗСУ, місцеві підбігали до дороги і радісно махали українським військовим. Серед них була й місцева медсестра пані Валентина.

Вона розповіла про звірства росіян, які квартирувалися в приміщеннях суду, адміністрації й поліції, пиячили й кричали, що “Россия тут навсегда”, чоловіків хапали вдома чи посеред вулиці й везли в катівні: в Пісках-Радьківських, до Куп’янська або у яму – на базу Світло шахтаря.

– АТОвців, хлопчиків наших повбивали на Світлі шахтаря – така турбаза в нас там була. Там хлопчиків знайшли мертвими, дуже велике горе, – говорить жителька Борової Валентина Скрипник.

Того ж дня ми зустріли жінку, яка розповіла: в ямі побував її чоловік – АТОвець, його били, катували шокером, паяльником, примушували копати могили.

– В мене з квартири забирали чоловіка, три доби тримали в канаві, ховали багатьох хлопців тут, АТОвців, – розповідає жителька Борової Тетяна.

Олександр каже – знав одного з убитих чоловіків:

– Так, Сергійко Авдєєв, я знав цього хлопчика, – каже потерпілий.

Вірить, тих, хто закатував до смерті його та інших чоловіків, впіймають, вони заслуговують довічного ув’язнення. Як і ті, хто застосовував тортури до нього. Його катами виявилися військовослужбовці 16-ї окремої бригади спеціального призначення російського ГРУ ГШ РФ, двоє з них були завербовані приватною військовою компанією Редут.

– Це перша в Україні справа, в якій ухвалено обвинувальний вирок суду безпосередньо за участі обвинувачених з реальною мірою покарання стосовно членів приватної військової компанії та двох військовослужбовців ГРУ ГШ Збройних сил РФ, – повідомляє Борисенко.

Вони дислокувалися в Боровій, а коли на Харківщині почався великий контрнаступ ЗСУ, їх перекинули під Балаклію, яка опинилася в оточенні, обіцяного підкріплення не дочекалися. 20 днів переховувалися в порожньому будинку. Бойовики були добре озброєні – автоматами, кулеметами, гранатометами. Під час затримання одного бойовика ліквідували. Пізніше один з російських найманців розкаже про блискучу спецоперацію спецпризначенців з їх затримання:

 – Зашел местный житель покормить рыбок, в дом, в который мы залезли. Поговорили с ним, дали ему денег, чтоб он купил нам еды, но вместо еды пришла Альфа, – каже засуджений військовослужбовець РФ Михайло Іванов.

Під час затримання ватажок розповів, що їм дали наказ слідкувати за переміщенням ЗСУ, чекали на підкріплення, однак усі повтікали і лишили їх в оточенні. Чотирьох російських військовослужбовців взяли в полон і засудили за порушення законів та звичаїв війни, а саме – катування цивільних. Кожен отримав по 11 років в’язниці.

Всі четверо в суді визнали провину і покаялися, їх утримують в СІЗО до можливого обміну. В їхніх головах коктейль з брехні, пропаганди та жаги до коштів, кажуть – не збиралися нікого вбивати, але троє з чотирьох побували на війні в Україні вже кілька разів. Стверджують – прийшли звільняти українців, а в самих немає частини зубів і великі борги, визнають, їх командування використовує, як гарматне м’ясо, однак повертаються до України знову.

Злочинець РФ Руслан Колєсніков.

– Позвонили товарищи, пригласили, мы на переподготовку собирались ехать, предложили ехать на Украину, говорят, там будут… как выразиться, в общем, освобождать Украину. Вот так вот нам объяснили – освобождать Украину. – От кого? – Ну, там фашисты заняли, блок НАТО.

Но когда мы попали на территорию, мы поняли, что мы, как говорится, не освободители. – А когда вы верили этой информации, вы действительно думали, что в Украине фашисты? – Ну, конечно, как же ж не верить? Телевизор смотрим – запрещен русский язык, в таком духе все, гонения русскоязычного населения, вот в таком духе, блок НАТО на границы выходит. – А у вас был доступ к информации?

Была возможность смотреть не только российские новости? – Конечно, есть! Даже как-то не задумывался. В интернете тоже смотрели, или YouTube, я слабо с интернетом, тоже ролики были, что там русских разгоняют, срывают георгиевские ленточки, вот такое показывали, я видел, – каже засуджений військовослужбовець РФ Руслан Колєсніков.

55-річний командир відділення Руслан Колєсніков з Ростова-на-Дону, ватажок групи – завербований приватною військовою компанією Редут ще у 2017-му, воював у Сирії, а взимку підписав контракт і прийшов воювати в Україну. За це, каже, обіцяли 240 тис. рублів на місяць, які, каже, повністю так і не виплатили.

– У нас, сами знаете, сейчас страна вся в долгах, население обнищало, у всех по десять кредитов, ну, образно, один кредит берут, чтоб расплатиться другим. У народа денег нету, семьи как-то кормить надо, жить как-то надо, комуналку платить надо, – говорить Колєсніков.

24 лютого у складі окупаційних військ Колєсніков зайшов в Україну з боку Білорусі. Сподівалися, каже, що Україна швидко впаде і не буде ніякого спротиву. Однак замість квітів отримали свинець, а зайшовши в Україну зрозуміли – їх російське командування використовує як м’ясо, однак попри це залишились воювати.

Злочинець РФ Руслан Колєсніков.

– 24 числа нас вывезли в Беларусь, и из Беларуси перешли границу, в районе как ее… где радиация… в районе Чернобыля! Припять! – А вы знаете, что там опасно? – Да, радиация. Это мы потом уже, мы ж сами не знали. Мы ж вышли, смотрим, Припять написано. Думаем, веселое дело. – И вы не отказались? – А уже все. Уже вот он, реактор, – розповідає військовослужбовець РФ.

Та навіть після втечі з Київщини зайшли в Україну знову, тепер вже в Харківську область. Саме там катували мирних жителів. Били АТОвців і тих, хто міг мати про них інформацію.

 – Держал людей в яме по приказу командира – наш командир уехал в Россию и назначил меня старшим командиром группы, и сказал подчиняться Амуру. Он давал адреса, и мы привозили людей – бывшие участники АТО. – А кто бил молотком? – Это сказано так громко “бил молотком”! Там чисто, как говорится, психологическое воздействие, – говорить Колєсніков.

Другий засуджений, 46-річний Михайло Іванов – з Краснодару, також завербований ПВК Редут. Каже, затримували АТОвців, бо вважали – вони можуть чинити спротив, передавати дані ЗСУ, готувати диверсії, і за те, що захищали Донеччину та Луганщину, які вони вперто називають так званими ЛНР та ДНР.

Злочинець РФ Михайло Іванов.

 – Мы все время работали, на передке были. А когда нас ротировали, нам командование такую задачу поставило, что имеется информация, якобы о схронах оружия, взрывчатых веществ, а также готовящихся террористических актах против российских военнослужащих. Давали нам адреса – это бывшие участники АТО, которые воевали на Донбассе, приезжали, доставляли на беседу, на допрос, и после того, как их допрашивали, мы их также отвозили и доставляли туда, куда они говорили.

– А применяли меры физического воздействия? – К одному да, применили мы. – Что вы делали с ним? – Пару раз стукнули его. – Чем? – Кто-то молотком, кто-то руками. Деревянным молотком, я скажу. По ногам. – А зачем? – Чтобы, как сказать… более разговорчивый был, – розповідає Іванов.

Іванов також в Україні не вперше. В 2014-му приїхав добровольцем в Луганську область, воював на боці Росії.

– Нам объяснили, что есть угроза нападения на Луганск. Так называемая “ЛНР”. – Вы же понимаете, что Луганск – это территория Украины, как Украина может напасть на территорию Украины? – Ну она уже с 14-го года идет неразбериха. – Вы пошли по идеологическим соображениям? – Да. – Как вы приняли это решение? – То, что говорилось об этом – народ Луганска, Донецка страдает, бомбят их, кругом – в интернете, по телевизору, все показывали, помочь жителям Луганска, – повідомляє Іванов.

В так званого “освободітєля” Іванова немає великої кількості зубів, стабільної роботи, вдома лишилася малолітня донька – напівсирота. Вже шкодує, каже, що пішов воювати в Україну.

Злочинець РФ Михайло Іванов.

– То есть вы дочь бросили и пошли “освобождать”? – Почему бросил, в надежных руках. Это да, у меня разрыв мозга произошел, что люди особо не понимают, что произошло, что такое-то, с чего бы кто-то пришел нас спасать, от чего? Они тоже задавали вопрос: “От чего вы нас освобождаете? Мы жили спокойно, хорошо нам было!” – каже засуджений.

Після повернення обіцяє зайнятись вихованням доньки, дати освіту, мріє видати її заміж, дочекатися онуків.

– Если вас обменяют и вы вернетесь в Россию, вы расскажете дочери о том, что вы здесь делали? – Наверное, да, расскажу. – Правду расскажете? – Правду. – Расскажете, что били молотком человека ни в чем невинного? – Расскажу правду. – Почему? – Чтобы не делала ошибок таких и однобоко не судила ситуацию. Лично я по своему опыту, я судил с одной стороны, которую я видел, но когда я оказался тут, я посмотрел, послушал, начинаешь соображать, что здесь совсем не то, что рассказывают и показывают. – А что вы поняли? – Что здесь народ не нуждается ни в чьей помощи, хорошо жил, прекрасно, а мы пришли и нарушили это, – розповідає Іванов.

Я розповідаю йому, що в цей час в Дніпрі розбирають руїни після ракетної атаки Росії по багатоповерхівці. Десятки загиблих, під завалами тіла маленьких українців. Іванов не вірить, що це могла бути їхня ракета.

– Нам говорят, что они бьют этими… высокоточными ракетами исключительно по военным целям, – каже Іванов.

Третій засуджений за катування – 42-річний Валентин Бич з Краснодару. Має судимість. В Україну приїхав, каже, вперше – боротися з нацизмом, втім, визнає – жодного нациста так і не зустрів. Каже, що бив лише одну людину, яку, запевняє, вважав мародером.

Злочинець РФ Валентин Бич.

– Думал, что тут нацисты, нацисты и наемники. Интернет смотрел, телевидение. Что это надо исправить, повлиять на это как-то. А чем я могу повлиять? Ничем! На тот момент думал, что смогу повлиять. – Вы встречали в Украине фашистов или нацистов? – Нет, я лично не встречал. – Вы били людей? – Одного да, били. – Как били? – Как бьют? – Ногами, руками, молотком? – Нет, молоточком. Не молотком, а молоточком! Деревянным. Это я бил мародера, нет, он был не АТОшник. – Знаете, что в яме нашли убитых? – Я понятия не имею, что это за люди. Я не убивал людей, – розповідає Бич.

Бич каже, що хоче повернутися додому в Росію, до родини, до 13-річного сина.

– В Россию поехать? Ну, конечно! – Зачем, что там будете делать? – Жить своей жизнью, которой жил до этого. – А кем вы работали? – Работал на автокаре автопогрузчиком. – А ваша семья знает, что вы в Украине воюете? – Я не сказал своим, что в Украине, сказал, что в Крым поеду окна пластиковые ставить. Сожалею, что вообще приехал сюда, потому что… просто жалею и все, не могу сказать почему. – Если вам предложат еще раз в Украину прийти, вы согласитесь? – Нет. – Почему? – Не хочу. Просто не хочу и все. Хватит, один раз съездил.

Каже, що шкодує, що прийшов в Україну, і 42-річний Максим Вольвак. Хоч він, як і більшість його поплічників, прийшов зі зброєю в Україну не вперше. Народився в Луганській області, мешкав у Воронежі, до України повернувся в 2014-му – воювати на боці Росії. Тоді воював за ідею, каже, а минулої зими знову пішов проти України – через великі борги.

Злочинець РФ Максим Вольвак

– Бывал, в других областях был ранее, 16-й год, 18-й, и где-то в 19-м я уехал. – В Луганской области или Донецкой? – В Луганской.  – Почему снова пошли в 2022-м? – Потому как у меня долги, кредиты. Прощения хотел бы попросить за то, что так поступили вообще, и то, что надо эту войну уже заканчивать. – Если вас обменяют вы вернетесь в Украину второй раз? – Нет.

Так обіцяють всі четверо – якщо їх обміняють, ніколи не повернуться в Україну. Переконують, що все зрозуміли, і вибачаються:

– Эту войну надо прекращать, что мы не страна-освободитель, а страна-агрессор, получается. У людей здесь совершенно другое мнение о нашем вторжении, не такое, как нам там рассказывают, – каже Колєсніков.

Але чи можна їм вірити, каже Олександр, троє з чотирьох прийшли з війною в Україну вже не вперше, хоч бачили – їх тут не чекають і ненавидять. Вони принесли біль і страждання, їхали додому і поверталися знову в Україну – вбивати і руйнувати. Каже, пам’ятає їхні очі й не вірить в їхнє покаяння.

– Не було в них нічого людського, вони тільки ходили, насміхалися і все, не було там нічого людського, – говорить потерпілий.

Фото: Ігор Тамбієв; Нацполіція