Про смерть Путіна за 10 секунд і майбутнє української анімації: інтерв’ю Микити Лиськова

Микита Лиськов – 39-річний аніматор з Дніпра. Його фільми, зокрема Кохання, отримали чимало нагород на міжнародних кінофестивалях. А від початку повномасштабного вторгнення Росії до України Лиськов збирав мультфільми про смерть Путіна.

Митець закликав аніматорів з усього світу доєднатися до своєрідного флешмобу і створити короткий мультфільм до 10 секунд, як би могла виглядати смерть диктатора.

Напередодні Міжнародного дня анімації Факти ICTV поспілкувалися з відомим аніматором, розпитали, яка доля його проєкту та чи є майбутнє в української анімації.

– Пане Микито, яка основна мета вашого проєкту Путлер капут? Скільки робіт зібрали і що плануєте з ними робити?

– Ідея проєкту Путлер капут виникла на початку повномасштабного вторгнення Росії до України, приблизно 25 лютого. В перший день я був дуже розгублений, наляканий, не знав, що робити. Після того як я побачив, як Україна дає відсіч російським військам – у мене з’явилося бажання щось теж зробити корисне для держави.

На жаль, я не можу взяти автомат і піти вбивати росіян, тому я вирішив щось зробити на своєму полі, на полі мистецтва. Спочатку намалював коротенький мультик на 10 секунд про те, як вмирає Путін. Йому в голову потрапляє ракета, і він розривається на шматки. Я виклав таку анімацію, і вона стала дуже швидко популярною. Але Instagram її видалив. Вони написали мені, що не підтримують насильство і не можуть таке опублікувати.

Однак я відчув, що людям, особливо митцям, потрібно якось виразити свій гнів. Я дав оголошення на різних платформах, пов’язаних з анімацією, що збираю анімацію, яка присвячена смерті Путіна. Коротенький мультик до 10 секунд. І одразу почав отримувати маленькі фільми. Щодня по декілька штук.

Більшість з авторів були українці. Цікаві роботи надсилали також з-за кордону – з Польщі, Естонії, Угорщини, Німеччини, Франції, навіть із Бразилії та Китаю. Загалом я отримав понад 2 тис. робіт. З них я обрав найкращі 60 і почав монтувати фільм.

Вже його зробив. Він на 11 хвилин – це підбірка найкращих робіт. Цей фільм я показую на різноманітних фестивалях за кордоном.  І так розповідаю світові про війну в моїй країні.

– Чи були роботи, які вас дуже вразили?

– Так, звісно що були. Наприклад, дівчинка 8-ми років намалювала. Її улюблений персонаж Пікачу вбиває курку, розфарбовану у російський триколор. І написано Слава Україні! Вона намалювала анімацію, а батьки надіслали мені і розповіли, що є така дитина.

Було також цікаво спостерігати, що якась культурна така штука відбувається. Наприклад, коли палили музей Приймаченко, всі почали малювати, як звірі з картин оживають і зжирають Путіна. Чи коли Бородянку звільнили і там була майже зруйнована будівля, але цей керамічний півник якимось дивом врятувався. І намалювали, як півник вбиває Путіна у формі матрьошки. От через такі штуки дуже цікаво показувати за кордоном і розповідати через мистецтво про війну.

Переглянути цей допис в Instagram

– 28 жовтня  – Міжнародний день анімації. Що для вас цей день означає? Це ще свято чи просто чергова дата у календарі?

– Я викладаю анімацію і цікавлюсь її історією. 28 жовтня – це не просто день. Анімація вперше була представлена глядачеві 28 жовтня 1892 року. Тоді паризький художник Еміль Рейно запропонував людям відвідати свій  оптичний театр. Будучи спритним винахідником, Рейно створив праксиноскоп, за допомогою якого виводив на екран картинки, які рухалися.

Це й був перший мультфільм, який став головним кроком до розвитку анімаційного кіно. Це було диво. Декілька років цей художник був популярним у Парижі.

Але потім брати Люм’єри зробили показ свого фільму, і роботи цього художника стали абсолютно не популярними, коли з’явилося таке явище як кіно. Як наслідок – він розчарувався і знищив усі свої роботи. До сьогодні дня вціліло лише дві його праці.

– На якому рівні розвиток анімації в Україні? Чи достатньо їй приділяє уваги держава?

– До широкомасштабного вторгнення росіян в Україну, до 24 лютого, українська анімація добре розвивалася, держава підтримувала, давала гроші. Кожен рік створювалася певна кількість фільмів, і можна було розраховувати на бюджет із досить нормальною сумою. Можна було робити мультфільм до 15 хвилин. Навіть створювалися повнометражні фільми.

Була дуже непогана перспектива розвитку анімації. Зараз, через війну в країні, ніякого фінансування немає, і ці люди, які вміють створювати анімацію, вони нині зовсім без роботи. Активно шукають роботу за кордоном і багато хто з них туди їде. На жаль, більшість з них не повернеться до України. Звісно, зараз не сприятливий час для кіноіндустрії української.

– А як щодо освіти та навчання?

– Це питання мене найбільше  бентежить. Я сам навчався спочатку в коледжі художньому у Дніпрі, а потім у Карпенка-Карого вивчав анімацію. І це все було дуже повільно, з радянськими поглядами. Якщо мистецтво мальоване, то воно має бути реалістичне, як колись у радянські часи. Тому що там художників вчили малювати Леніна, і він мав бути реалістичним.

А зараз художники виходять з коледжу і розчаровуються, бо часто їх навчають ще за тими правилами минулого. Коли я вступив у Карпенка-Карого, то у нас там просто не було фінансування. Щоб створювати анімацію – потрібні комп’ютери, програмне забезпечення і так далі. Нічого такого не було. У нас на весь інститут був один комп’ютер. Я вже не кажу про мізерні зарплати для педагогів.

Зараз прогрес кардинально змінив анімаційні фільми. Цифрові технології зробили анімацію більш яскравою, рухомою та об’ємною. І до цього треба прагнути під час навчання. Якщо в мене зараз питають  – де можна навчатися анімації, я кажу, щоб їхали в Європу і не втрачали свій час. До того ж,\ навчання там не є дорогим. Наприклад, навчання в Естонії – у Таллінні є академія мистецтв, дуже якісна. У Польщі, в Лодзі. Чехії, Франції. Є навіть безкоштовні.

– Чи є майбутнє для анімації в Україні?

– Школа, яка була в Радянському Союзі, була дуже якісна. За роки Союзу на студії Київнаукфільм у Києві було створено десь 300 короткометражних фільмів. Деякі з них стали хітами.

Черкаський створював нереально круті фільми Острів скарбів, Капітан Врунгель. Я і зараз дивлюся і кайфую від перегляду. У нас є хороше минуле у цьому мистецтві. Ми можемо опиратися на цей досвід і відновлювати це мистецтво. У нас є величезні шанси. Єдине, що я вже зазначав – немає якісної освіти. І фінансування достатнього. Це потрібно виправляти, поки ще є кому вчити в Україні цьому мистецтву.

– Яка ваша найбільша мрія як аніматора? Якою ви бачите анімацію в Україні?

– Ще до широкомасштабного вторгнення мої мрії збувалися. Я сам створював фільми, які були популярні і в Україні, і за кордоном. Були величезні перспективи. Ми хотіли створювати фестиваль анімації у Дніпрі. Вже багато для цього зробили. Все було чудово, аби не Путін.

Зараз я викладаю приватно, читаю лекції. Моя ж мрія – хочеться викладати в університеті, отримувати за це достойні гроші та вкладати душу у цей процес і звісно, щоб Україна швидше перемогла.

Микита Лиськов – 39-річний аніматор з Дніпра. Його фільми, зокрема Кохання, отримали чимало нагород на міжнародних кінофестивалях. А від початку повномасштабного вторгнення Росії до України Лиськов збирав мультфільми про смерть Путіна.

Митець закликав аніматорів з усього світу доєднатися до своєрідного флешмобу і створити короткий мультфільм до 10 секунд, як би могла виглядати смерть диктатора.

Напередодні Міжнародного дня анімації Факти ICTV поспілкувалися з відомим аніматором, розпитали, яка доля його проєкту та чи є майбутнє в української анімації.

– Пане Микито, яка основна мета вашого проєкту Путлер капут? Скільки робіт зібрали і що плануєте з ними робити?

– Ідея проєкту Путлер капут виникла на початку повномасштабного вторгнення Росії до України, приблизно 25 лютого. В перший день я був дуже розгублений, наляканий, не знав, що робити. Після того як я побачив, як Україна дає відсіч російським військам – у мене з’явилося бажання щось теж зробити корисне для держави.

На жаль, я не можу взяти автомат і піти вбивати росіян, тому я вирішив щось зробити на своєму полі, на полі мистецтва. Спочатку намалював коротенький мультик на 10 секунд про те, як вмирає Путін. Йому в голову потрапляє ракета, і він розривається на шматки. Я виклав таку анімацію, і вона стала дуже швидко популярною. Але Instagram її видалив. Вони написали мені, що не підтримують насильство і не можуть таке опублікувати.

Однак я відчув, що людям, особливо митцям, потрібно якось виразити свій гнів. Я дав оголошення на різних платформах, пов’язаних з анімацією, що збираю анімацію, яка присвячена смерті Путіна. Коротенький мультик до 10 секунд. І одразу почав отримувати маленькі фільми. Щодня по декілька штук.

Більшість з авторів були українці. Цікаві роботи надсилали також з-за кордону – з Польщі, Естонії, Угорщини, Німеччини, Франції, навіть із Бразилії та Китаю. Загалом я отримав понад 2 тис. робіт. З них я обрав найкращі 60 і почав монтувати фільм.

Вже його зробив. Він на 11 хвилин – це підбірка найкращих робіт. Цей фільм я показую на різноманітних фестивалях за кордоном.  І так розповідаю світові про війну в моїй країні.

– Чи були роботи, які вас дуже вразили?

– Так, звісно що були. Наприклад, дівчинка 8-ми років намалювала. Її улюблений персонаж Пікачу вбиває курку, розфарбовану у російський триколор. І написано Слава Україні! Вона намалювала анімацію, а батьки надіслали мені і розповіли, що є така дитина.

Було також цікаво спостерігати, що якась культурна така штука відбувається. Наприклад, коли палили музей Приймаченко, всі почали малювати, як звірі з картин оживають і зжирають Путіна. Чи коли Бородянку звільнили і там була майже зруйнована будівля, але цей керамічний півник якимось дивом врятувався. І намалювали, як півник вбиває Путіна у формі матрьошки. От через такі штуки дуже цікаво показувати за кордоном і розповідати через мистецтво про війну.

Переглянути цей допис в Instagram

– 28 жовтня  – Міжнародний день анімації. Що для вас цей день означає? Це ще свято чи просто чергова дата у календарі?

– Я викладаю анімацію і цікавлюсь її історією. 28 жовтня – це не просто день. Анімація вперше була представлена глядачеві 28 жовтня 1892 року. Тоді паризький художник Еміль Рейно запропонував людям відвідати свій  оптичний театр. Будучи спритним винахідником, Рейно створив праксиноскоп, за допомогою якого виводив на екран картинки, які рухалися.

Це й був перший мультфільм, який став головним кроком до розвитку анімаційного кіно. Це було диво. Декілька років цей художник був популярним у Парижі.

Але потім брати Люм’єри зробили показ свого фільму, і роботи цього художника стали абсолютно не популярними, коли з’явилося таке явище як кіно. Як наслідок – він розчарувався і знищив усі свої роботи. До сьогодні дня вціліло лише дві його праці.

– На якому рівні розвиток анімації в Україні? Чи достатньо їй приділяє уваги держава?

– До широкомасштабного вторгнення росіян в Україну, до 24 лютого, українська анімація добре розвивалася, держава підтримувала, давала гроші. Кожен рік створювалася певна кількість фільмів, і можна було розраховувати на бюджет із досить нормальною сумою. Можна було робити мультфільм до 15 хвилин. Навіть створювалися повнометражні фільми.

Була дуже непогана перспектива розвитку анімації. Зараз, через війну в країні, ніякого фінансування немає, і ці люди, які вміють створювати анімацію, вони нині зовсім без роботи. Активно шукають роботу за кордоном і багато хто з них туди їде. На жаль, більшість з них не повернеться до України. Звісно, зараз не сприятливий час для кіноіндустрії української.

– А як щодо освіти та навчання?

– Це питання мене найбільше  бентежить. Я сам навчався спочатку в коледжі художньому у Дніпрі, а потім у Карпенка-Карого вивчав анімацію. І це все було дуже повільно, з радянськими поглядами. Якщо мистецтво мальоване, то воно має бути реалістичне, як колись у радянські часи. Тому що там художників вчили малювати Леніна, і він мав бути реалістичним.

А зараз художники виходять з коледжу і розчаровуються, бо часто їх навчають ще за тими правилами минулого. Коли я вступив у Карпенка-Карого, то у нас там просто не було фінансування. Щоб створювати анімацію – потрібні комп’ютери, програмне забезпечення і так далі. Нічого такого не було. У нас на весь інститут був один комп’ютер. Я вже не кажу про мізерні зарплати для педагогів.

Зараз прогрес кардинально змінив анімаційні фільми. Цифрові технології зробили анімацію більш яскравою, рухомою та об’ємною. І до цього треба прагнути під час навчання. Якщо в мене зараз питають  – де можна навчатися анімації, я кажу, щоб їхали в Європу і не втрачали свій час. До того ж,\ навчання там не є дорогим. Наприклад, навчання в Естонії – у Таллінні є академія мистецтв, дуже якісна. У Польщі, в Лодзі. Чехії, Франції. Є навіть безкоштовні.

– Чи є майбутнє для анімації в Україні?

– Школа, яка була в Радянському Союзі, була дуже якісна. За роки Союзу на студії Київнаукфільм у Києві було створено десь 300 короткометражних фільмів. Деякі з них стали хітами.

Черкаський створював нереально круті фільми Острів скарбів, Капітан Врунгель. Я і зараз дивлюся і кайфую від перегляду. У нас є хороше минуле у цьому мистецтві. Ми можемо опиратися на цей досвід і відновлювати це мистецтво. У нас є величезні шанси. Єдине, що я вже зазначав – немає якісної освіти. І фінансування достатнього. Це потрібно виправляти, поки ще є кому вчити в Україні цьому мистецтву.

– Яка ваша найбільша мрія як аніматора? Якою ви бачите анімацію в Україні?

– Ще до широкомасштабного вторгнення мої мрії збувалися. Я сам створював фільми, які були популярні і в Україні, і за кордоном. Були величезні перспективи. Ми хотіли створювати фестиваль анімації у Дніпрі. Вже багато для цього зробили. Все було чудово, аби не Путін.

Зараз я викладаю приватно, читаю лекції. Моя ж мрія – хочеться викладати в університеті, отримувати за це достойні гроші та вкладати душу у цей процес і звісно, щоб Україна швидше перемогла.