Про підготовку лікарів, брак кадрів для Медсил ЗСУ і не лише: інтерв’ю з начальником Української військово-медичної академії
Про мобілізацію цивільних лікарів, зміни в законодавство, підходи до навчання в Українській військово-медичній академії (далі — УМВА ) та чимало іншого запитала кореспондентка АрміяInform в начальника академії бригадного генерала Валерія Савицького.
«Медики й провізори мають проходити підготовку як офіцери запасу»
— Пане бригадний генерале, станом на початок травня 2025 року яка наразі у вас ситуація зі слухачами? Наведіть статистику. Якщо порівнювати із попередніми роками, яка динаміка?
Наші слухачі — це люди, які мають повну вищу освіту на рівні магістра медицини, а в Академії проходять вузьку спеціалізацію за програмою підготовки лікаря-спеціаліста, програма інтернатури. Це — чинні військові, кадрові офіцери. Попередньо, вони отримали офіцера медичного запасу на військових кафедрах у своїх медичних університетах, а виявивши бажання вступати в Українську військово-медичну академію, вони призиваються на дійсну кадрову військову службу, тобто стають вже військовими лікарями. Вони навчаються в академії як слухачі з офіцерським званням.
Статистику та чисельність озвучувати я не буду, це цифри не для публікації. Але скажу так: за державним замовленням ми не встигаємо. З кожним роком державне замовлення збільшується, оскільки виклики війни продовжуються, формуються нові колективи, нові військові організми, і людей дійсно не вистачає. Охочих вступати до академії не так багато, як це було за мирного часу.
У чому проблема? Вважаю, що в низькій роботі в медичних університетах — на кафедрах медицини катастроф та військової медицини. Вважаю, що вони недопрацьовують.
Наразі ми стали ініціаторами змін до Закону України «Про проходження військової служби», де військова підготовка для лікарів має стати обов’язковою. У 2010 році вона була скасована: майже всі військові кафедри були ліквідовані в медичних вишах. І відновили їхню діяльність тільки в травні 2014 року. І то не в усіх. А відповідно до Закону України «Про вищу освіту», кафедра — це повністю організм того університету, до якого вона належить. Там немає військових, усі — цивільні працівники. Дехто з них в минулому пов’язаний з військовою службою, а деякі навіть не пов’язані.
Тому я не вважаю, що вони можуть дати необхідну підготовку, я не вважаю, що вони можуть дати необхідну мотивацію для того, щоб були вступники.
Тому ми стали ініціаторами того, щоб сьогодні був зареєстрований проєкт змін до Закону «Про походження військової служби», його статті 11: для того, щоб усі медики й провізори обов’язково проходили підготовку за державним замовленням як офіцери запасу.
Також ми стали ініціаторами змін, щоб на кожній кафедрі було дві військових посади, які будуть стояти на забезпеченні в Командуванні Медичних сил ЗСУ. Тоді ми зможемо їх відряджати у війська, відправляти на курси допідготовки, навчання на відміну від цивільних. Тобто ми тоді будемо мати реальний вплив на якість підготовки й на чисельність тих, хто навчається.
Сьогодні ці всі офіцери запасу проходять навчання на добровільних засадах. Крім того, вони проходять навчання за власні кошти — тобто людина для того, щоб стати військовим медиком, військовим лікарем має заплатити певні кошти, пройти військову кафедру за плату, — і тільки тоді він зможе стати військовим.
Я вважаю, що на 11-му році війни — це абсурд.
Тому ми включилися у певні зміни, нас активно підтримує пані Ірина Верещук, яка опікується військовою медициною в тому числі. І буквально після одного із засідань у нас в Академії протягом тижня певна депутатська група зареєструвала проєкт змін до Закону «Про проходження військової служби». Тому я вважаю, це позитивне зрушення.
— За вашими оптимістичними прогнозами, коли ці зміни можуть бути проголосовані?
— Це вже не від нас залежить. Я знаю, що такі пропозиції подавалися до широкомасштабної війни кілька разів, і вони не були проголосовані, депутати не підтримали. Що буде зараз — боюся загадувати, але сподіваюсь, що ми зможемо дотиснути через певний депутатський корпус необхідність цих змін.
— Ви кажете, що не встигаєте за державним замовленням…
— Державне замовлення збільшується кожного року десь відсотків на 20–30. Як я казав, через створення, зокрема, нових військових організмів, в яких є медична служба, в якій є відповідні посади й людей просто не вистачає.
— Створення корпусів у ЗСУ якось впливає на це?
— Звичайно, бо кількість посад медичних стало ще більше. У корпусах створюється своя медична служба, яка теж потребує комплектування.
«Медичним силам ЗСУ катастрофічно не вистачає спеціалістів»
— У 2024 році Міноборони України запустило можливість цивільним мобілізованим лікарям отримати офіцерське звання. Яка тенденція з цим у вас?
— Ситуація не зрушила з мертвої точки. Чому? Для того, щоб пройти громадянам України підготовку за програмою офіцерів запасу, то перша дія, яку вони мають зробити — піти в ТЦК і отримати направлення на військово-лікарську комісію. Я попереджав, що ця ініціатива не буде мати попит — так воно і є. Фактично, кілька вишів набрали по 10 людей, не більше. І їх до кінця ще не довели.
Тому що для того, щоб людина стала офіцером запасу, вона має пройти військово-лікарську в ТЦК, має бути направлена на навчання, а після завершення навчання документи теж подаються в ТЦК. А люди бояться цього слова: ТЦК. Тому це, на жаль, проблему не вирішує.
— Кадрова ситуація в Медичних силах ЗСУ: як би ви її оцінили станом на зараз? Фахівців якої ланки найбільше бракує у військах?
— Ситуація напружена. Катастрофічно не вистачає спеціалістів: військових лікарів. Найбільше не вистачає лікарів загальної практики. Тобто це військова ланка, первинні військово-лікарські посади — медична служба бригад. Якраз для укомплектування цих посад людей не вистачає катастрофічно.
Скажу чесно: коли охочі вступники подають документи на вступ в академію, то досить мало хто подає на лікаря загальної практики. Всі себе бачать хірургами, анестезіологами тощо. Тому конкурс на хірургію завжди був на одне місце 5–6 осіб. На лікарів загальної практики конкурсу не було ніколи. Оскільки лікар загальної практики — найперше, це керівник медичної служби в первинному військовому підрозділі, тобто це рівень батальйонів і трошки вище. Якраз ці посади є найбільш актуальними й тими, що не мають популярності, але є необхідними.
— Чи вирішить, на вашу думку, цю ситуацію часткове розбронювання цивільних медиків, яке нещодавно анонсували в МОЗ? У Міноборони у відповідь на це заявляли про «системну нестачу медичних кадрів у медичних підрозділах»…
— Я налаштований песимістично. Не буду називати область, але ми нещодавно з командувачем були в одній з областей України, в західному регіоні. Спілкувалися з головним лікарем обласної лікарні, яка має бути базовою для лікування військовослужбовців. Я вам скажу чесно: з його слів, близько 90% лікарів мають інвалідність у його лікарні. Тобто, навіть якщо їх розбронюють, вони не підуть служити через інвалідність.
— Це інвалідність чи «інвалідність»?
— Не можу про це стверджувати достеменно, але вважаю, що ці показники не є реальними.
На жаль, я не думаю, що розбронювання розв’яже надзвичайну проблему. Так, звісно, якихось фахівців ми знайдемо. Знову ж таки, у нас в академії існують курси допідготовки мобілізованих лікарів. Тобто всі лікарі, яких мобілізують ТЦК, вони прибувають в Українську військово-медичну академію на два місяці на допідготовку. Ми їм викладаємо актуальні проблеми воєнно-польової хірургії, проблеми організації, проблеми постачання медичним майном і обладнанням тощо. Все те, чого вони не знали в цивільній системі. Ми їх довчаємо і відправляємо далі служити по підрозділах. Якщо в мене штатних місць на підготовку цих фахівців є 80, то із середини 2023 року ТЦК (які мають поставляти людей) привозять не 80 осіб, а 5, 6, 10. Не більше. Мобілізувати немає кого.
Переважна більшість лікарів, які приїздять на ці курси, мають давно прострочені документи, давно не працювали за фахом. І за 2 місяці ми їх маємо довести до того рівня, щоб вони забезпечували здоров’я і життя наших військовослужбовців…
— Як рятувати ситуацію, на вашу думку?
— Чимало залежить від законодавчої ініціативи про обов’язковість проходження військової підготовки. Також варто подумати й про грошове забезпечення.
Наразі реформа системи охорони здоров’я призвела до підвищення заробітної плати в них (цивільних лікарів. — Ред.), і зараз в лікаря немає зацікавленості бути призваним. Так, треба констатувати, що ми йдемо до контрактної армії. Переважна більшість наших військовослужбовців підписали контракти.
На жаль, лікарі не зацікавлені в тому, щоб потрапити у Збройні сили. Я вважаю, що одна із причин — зокрема і заробітна плата. Нині лікар загальної практики в цивільній системі охорони здоров’я на первинній ланці отримує набагато більше, ніж лікар загальної практики у Збройних силах. На жаль.
«Ми викладаємо з прив’язаністю до бойових дій і досвіду»
— Один із медиків, який навчався у вашій академії, в інтерв’ю для нашого агентства звертав увагу на те, що «викладачі оперували нормативами, які існували ще до широкомасштабного вторгнення» і називав це підходом застарілим, оскільки саме поле бою диктує зміни у військовій медицині. Як ви вдосконалюєте методи викладання? З огляду, наприклад, на наявність FPV-дронів…
Ситуація міняється постійно. На нинішній день усі військовослужбовці УМВА, які є моїми науково-педагогічними працівниками, пройшли не просто стажування у військах, а й пройшли не по одній ротації в наших медичних підрозділах, починаючи від передових хірургічних груп, мобільних госпіталів, — усі ми там були неодноразово і не по одному дню, а досить тривалий час. Усі вони мають бойовий досвід.
Відтак те, що викладається зараз, викладається з повною прив’язаністю до бойових дій і до того досвіду, який ми здобули.
Наші хірурги, анестезіологи, терапевти активно діляться досвідом на міжнародних конференціях, нас постійно запрошують на різні міжнародні заходи. Міністр оборони забезпечує нам можливість виїзду, і фактично постійно хтось із моїх викладачів перебуває десь у світі на якійсь із конференцій, де діляться досвідом надання допомоги пораненим під час бойових дій.
Ми маємо неоціненний досвід, на жаль. Але це не наша заслуга, а та ситуація, в якій ми опинилися. Але я сприймаю позитивно те, що наші викладачі постійно перебувають у ротації. Так, це важко. Є проблемні питання, бо перевантажені ті, хто працює тут, але це той неоціненний досвід, без якого ми обійтися не зможемо.
Крім того, разом з Командуванням Медичних сил ми започаткували гарну практику: всі випускники обов’язково проходять лікарську практику в мобільних госпіталях. Тобто люди перед розподілом знають, куди реально вони потраплять. Якщо раніше була заборона використовувати перемінний склад у місцях, наближених до бойових дій, то ми це змогли побороти, тож усі мої випускники цього року побували у військово-медичних бойових підрозділах, які надають допомогу: це і медичні роти бригад, і мобільні госпіталі, і передові хірургічні групи. І реально бачили, з чим їм доведеться стикнутися.
Так, ідеальної підготовки в наших умовах широкомасштабної війни бути не може. Але ми робимо максимально все можливе для того, щоб фахівець був готовий до того виклику, який він отримає завтра.
«Кожен громадянин України має вміти накласти турнікет»
— Інший медик, хірург, скаржиться на неналежне навчання медиків щодо накладання турнікетів — відтак, значна частина ампутацій відбувається саме через турнікети… Чи долучаєтеся якось до цієї освітньої програми?
— Це домедична допомога, рівень ТССС. І домедичну допомогу надають не лікарі, а бойові медики або побратимами, або у вигляді само- і взаємодопомоги.
Система підготовки з даного напряму (не тільки у нас, а й у всьому світі) вбачає необхідність створення навчальних центрів. Такі центри створені й вони готують інструкторів з тактичної медицини. І ці інструктори вже у видових центрах або в підрозділах мають проводити навчання із бійцями.
Тобто боєць має бути сам готовий рятувати своє життя. Адже лікаря він побачить, у найкращому випадку, години за три-чотири. Адже, скажімо, використання ворогом дронів призводить до того, що не завжди вдається вчасно евакуювати бійця. Так, військового запевняють, що турнікет рятує життя. Це так. Але за умови, що це правильно накладений турнікет. Якщо ж турнікет перетримати — так, є загроза втрати кінцівки.
Тож це питання до БЗВП. Якщо говоримо про військових лікарів — то це питання підготовки у вишах, коли вони вчать невідкладні стани. Я вважаю, що турнікет повинен вміти накласти будь-який громадянин України. І я виступаю за те, щоби повернути БЗВП у школи, щоби дітей навчити, зокрема, накладати турнікети, рятувати своє особисте життя.
У нашому буремному житті, я вважаю, це завжди може пригодитися в будь-яку секунду — ми бачимо, з якою інтенсивністю ворог б’є по цивільній інфраструктурі, і ці вміння мають бути.
Так, усі наші випускники вміють накладати турнікети. Але лікар на полі бою цього не робить. Це робить сам боєць або побратим. Лікар бачить цього пораненого, коли він потрапив на передову хірургічну групу або стабілізаційний пункт. Лише тоді лікар може констатувати правильність накладення цього турнікету або неправильність. І наслідки можуть бути не зовсім гарними.
Всі наші випускники-лікарі загальної практики проходять обов’язкову підготовку за програмою TCCС і всі вони отримають сертифікат інструктора з тактичної медицини.
Тобто, прибувши у підрозділ, він теж має організувати й навчити у своєму підрозділі військовослужбовців користуватися засобами індивідуального захисту. Тобто це його святий обов’язок. Як це відбувається насправді — сказати складно, оскільки ми бачимо, що бригади формуються, і не завжди повністю сформовані бригади вирушають на виконання завдань. І завдань цих більше, ніж є у нас людських можливостей.
«В УМВА формується Центр тактичної медицини»
— Чи співпрацюєте із ГО щодо навчання медиків?
— Співпрацюємо, досить активно. Наприклад, волонтерка пані Воронкова Наталя. Наші викладачі проходили допідготовку з тактичної медицини з її центром. Ми маємо інструкторів, яких готували за американськими програмами на нашій кафедрі, які займаються з нашими викладачами й слухачами.
Крім того, за ініціативи пані Ірини Верещук в УМВА формується Центр тактичної медицини, який буде займатися сертифікацією інструкторів. Отже, ми будемо мати власний стандарт, затверджений на законодавчому рівні, і будемо мати право сертифікувати інструкторів, які вже діють. Тобто ми будемо бачити рівень їхньої підготовки, їхні реальні можливості, які відповідно впливають на якість підготовки бійців у бойових частинах.
Саме в цьому напрямку ми рухаємося. Центр фактично вже створений. Зараз ми будемо його кадрово наповнювати й заповнювати законодавчу частину: створення стандартів, їх сертифікація. Сподіваюсь, що іноземні партнери нам в цьому напрямку якраз допоможуть. Сподіваюся, що у 2025 році встигнемо це зробити. Бо часу, на жаль, немає.
Запустили кадавер-курси на трупах свиней
— Як співпрацюєте з країнами-партнерами щодо навчання медиків і розширення їхньої кваліфікації?
— Багато співпрацюємо з американською стороною. У нас протягом цього року відбулося кілька курсів за участю Фонду Девіда Нотта, курси ACDC, курси Met Global, лапароскопічні курси Smart та інші.
Також ми уклали договір з Національним університетом біотехнологій і біоресурсів, провели вже кілька кадавер-курсів на трупах свиней. Зараз це є досить активним методом навчання з військово-польової хірургії на Заході. Так, у США, наприклад, якщо хірург йде у відпустку, то після відпустки він має пройти кадавер-курс на трупах тварин, довести свою спроможність, перед тим, як отримати допуск працювати з людьми.
Ми це проводимо на базі Університету біотехнологій, у нас є договір про співпрацю: вони забезпечують нас матеріалом тваринним, на якому ми теж проводимо навчання. Зокрема, наприклад, вогнепальні поранення…
Початок широкомасштабного: КамАЗ автоматів і тимчасове переселення у Вінницю
— Насамкінець, розкажіть, будь ласка, як і ви, і академія зустрічали широкомасштабне вторгнення росіян? Пригадайте, будь ласка, 24 лютого 2022 року.
— О 4:30 до мене надійшов дзвінок від наших сусідів — ВІТІ — про те, що вони отримали сигнал підйому за тривогою й початок війни. Згодом наше Командування також дало сигнал тривоги. Сюди прибуло лише управління, а слухачі та викладацький склад перебували в госпіталі.
Протягом 1,5–2 години ми всі були на робочих місцях. Згідно з нашим мобілізаційним завданням, у разі надходження команди про початок війни ми переходимо у скорочені терміни підготовки — ми маємо бути готові випустити людей достроково.
Того ж дня ми провели засідання вченої ради о 8 ранку, де було ухвалене рішення про перехід на скорочені терміни підготовки. У нас були підготовлені програми цієї підготовки — фактично випускники можуть бути готові до випуску уже за 3–4 тижні. Слухачі другого курсу і першого курсу, згідно зі скороченими термінами, трохи згодом: другий курс — через 4 місяці, перший курс — через 7 місяців.
Ми «викинули» години по педіатрії, геріатрії, і викладали суто військові питання. Далі видається сертифікат, і людина йде у війська. Тому слухачі та клінічні кафедри перебували в госпіталі, де надавали допомогу пораненим, які почали поступати масово.
Крім того, слухачі забезпечували охорону та оборону в госпіталі, оскільки на той час у наших рядах не було рот забезпечення тощо.
Ми, за домовленістю із представниками ВІТІ, теж створили свою оборонну позицію: у нас на даху стояли кілька кулеметних точок. З першого дня всі офіцери мали отримувати пістолети, але, на жаль, пістолет треба було отримувати кожному індивідуально. Тому було ухвалено рішення забезпечити всіх автоматами. Ми зробили заявку на президентський полк, нам привезли КамАЗ автоматів, які ми видали із записом в особову справу кожному військовослужбовцеві. І ми всі були з автоматами, і ми змогли б дати відсіч. Але було ухвалено рішення про переведення академії в тимчасове місце перебування — у Вінницю, на базі медичного університету. Там ми перебували 1,5 року. Змогли організувати навчальний процес і там, жодного дня ми не втратили.
Нам так само допомагали представники місцевої військової адміністрації. Була єдина вимога: переодягтися в цивільну форму, щоб не привертати зайву увагу, бо все-таки одночасно прибуло близько 500 осіб у військовій формі зі зброєю. Тому ми там максимально «асимілювалися» під місцевих (усміхається) і змогли організувати навчальний процес.
Після півтора року у Вінниці я наполіг, що ми маємо повернутися сюди — бо, на жаль, вінницьких лікарень недостатньо для тієї кількості людей, які навчаються в академії, й для виконання навчальної програми.
Ми тут працюємо на базі Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь», на базі госпіталів МВС, СБУ, Державної прикордонної служби, на базі цивільних лікарень. Тому ми повернулися до Києва в серпні 2023 року. І я переконаний, що це повернення — на користь якості підготовки військово-медичних фахівців.
Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2025-05-20 06:46:00
