Правда для німців, повага до людей і книга про Вишиваного: війна сержанта ЗСУ письменника Володимира Ткача «Барта»

Володимир Ткач із позивним «Барт» — головний сержант 3 роти 21 окремого батальйону спеціального призначення.

У цивільному житті він журналіст і письменник, твори якого змушують задуматися і тому мають значний попит серед читачів. Буквально два тижні тому вийшли нові наклади його книг «Сонечко, моє сонечко», «Побачення зі здоровим глуздом» і «Шлях у Європу»

Поспілкуватися з письменником на фронті АрміяInform пощастило ще у лютому, однак, як це інколи трапляється, з низки обставин майже готовий матеріал на кілька місяців ліг у шухляду. Та ми не полишали надії повернутися до цієї глибокої розмови, у якій Володимир Ткач розповів про бойові будні та роздуми про сучасну війну і майбутнє українського народу та нашої держави, а також трішки привідкрив таємницю задуму своєї наступної книги.

«Мій позивний „Барт“, бо так звати песика моєї доньки й цей мій найкращий друг»

— У вас дуже цікавий позивний — «Барт». Що він означає та як з’явився?

— Мій позивний «Барт», бо так звати песика моєї доньки й цей мій найкращий друг. Зараз я вам його покажу, — посміхається і показує фото у телефоні. — А ще в мене в автомобілі є іграшковий котик, його теж звати Барт. Його сплела власними руками моя племінниця. Ця іграшка в мене в машині постійно.

Я довго думав у 2022 році, який взяти позивний, бо довелося в житті різні за різними професіями працювати, в різних обставинах знаходитися. Але зрештою зупинився на цьому, бо так моя донька назвала мого друга.

Повернувся з-за кордону, щоб на власні очі побачити та зрозуміти, що відбувається в Україні

— Чи мали ви військовий досвід до широкомасштабного вторгнення?

— Це питання набагато складніше, ніж може здаватися. Я багато різних речей спробував. За останні 32 роки, я хіба що років 5, можливо, прожив в Україні, а переважно був за кордоном. Зокрема, в Німеччині у місті Ганновер. Тому володію німецькою мовою і, до речі, намагаюся спілкуватися з німецькими журналістами, доносити до їхньої аудиторії важливу інформацію про те, що насправді відбувається в Україні.

Також я член Національної спілки журналістів України, автор кількох книг. Тобто досвід в мене різноманітний, в тому числі також пов’язаний з війною. 2014 року, коли проходив псевдореферендум, як журналіст я був у Маріуполі. Потім був у листопаді у місті та сусідніх населених пунктах — Сартана, Талаківка, коли саме були обстріли з градів.

Тоді колегам вдалося мене умовити, що моя робота журналіста і те, що я роблю за своєю професією, не менш важлива на той момент, ніж фронт. Хоча я вже тоді всім сказав, і моя дружина була готова до цього, що якщо почнеться щось більше, то однозначно я прийду сюди захищати Україну вже як військовий.

А тоді, 2014 року, я писав статті, робив фотографії. Розповідав, що насправді відбувається на сході України. У грудні 2013 року я спеціально повернувся з-за кордону, щоб на власні очі побачити та зрозуміти, що відбувається в Україні, в Києві, на Майдані. Не з телевізора, не з газет. Потім ненадовго виїхав за кордон і повернувся вже на схід, до Маріуполя.

— Наскільки вдавалося тоді й вдається зараз — ви згадали про сучасне спілкування з іноземними медіа — донести до іноземної аудиторії правду по події в Україні?

— Це досить складне питання. Річ в тім, я можу це стверджувати на підставі власного досвіду. Скажімо, в тій самій Німеччині останні років 30 відбувалось планомірне виховання у громадян хорошого ставлення до росії.

На політичному рівні еліта стверджувала «Ніколи більше», маючи на увазі, що ніколи більше війна з росією не повинна повторитися. Це був їхній пріоритет, і якщо ви пам’ятаєте, канцлер Герхард Шредер займав абсолютно проросійську позицію і це сприймалось дуже позитивно.

Для розуміння, наскільки далеко це зайшло, наведу такий приклад. У мене був дуже добрий друг у Німеччині, який нині вже, на жаль, покійний. Так от, 2014 року після 20 років дружби під впливом російської пропаганди він запитав, чи є в Україні фашисти, чи популярні в нас нацисти.

І лише наші дружні стосунки — його діти в мене на очах виросли — допомогли мені його переконати, що в Україні ці ідеології не є панівними, чи навіть просто поширеними. Українців не прагнуть ні на кого нападати й не роблять цього, тоді як росія на нас напала. І хто тоді фашист? Тоді це спрацювало, він дослухався і зрозумів.

«Європейські політики, німецькі політики, які загравали з росією, мають нести відповідальність за свої дії»

— Ви навели дуже яскравий приклад з особистого спілкування. Але чи вдається робити це на рівні широких мас, на рівні всього суспільства іноземних країн, насамперед Німеччини, яку ви чудово знаєте зсередини?

— Вдається. Пам’ятаєте, що сказав Франк-Вальтер Штайнмаєр після відвідин України? Я особисто б ніколи в житті не повірив, що ця людина зможе таке сказати про епохальні зміни в політиці. Але йому, вочевидь, вистачило півтори години у бомбосховищі, щоб оцінити справжнє ставлення росії до добросусідських відносин і переглянути ставлення до неї.

Європейська політика, як на мене, вона років 20 тому звелась до відвертої демагогії. У 2014 році я мав честь брати участь у зборах української діаспори в Дюссельдорфі, і тоді сформулював важливу тезу про ставлення західних політиків до України: найгірша комбінація — це коли людина не має поняття про предмет розмови, але не слухає, що їй пояснюють.

Саме таким був стан Німеччини впродовж останніх 20–30 років. Вони самі собі самі випрацювали певну мантру ставлення до росії й коли їм намагалися щось пояснювати, вони робили чемно вигляд, що слухають, а насправді й чути не хотіли нічого, що розходилося б із їхніми поглядами.

Тому я вважаю, що європейські політики, німецькі політики, які загравали з росією, мають нести відповідальність за свої дії, бо інакше справедливого миру в Європі не настане ніколи. Вони, як на мене всі є співучасниками цієї війни — в різний спосіб, різною мірою, але вони всі несуть відповідальність за те, що не зупинили агресію проти України.

Про службу в армії й ротації

— Під час першого етапу війни росії проти України, які ми звично називаємо АТО й ООС, ви працювали в інформаційній сфері, однак широкомасштабне вторгнення спонукало вас стати до лав Збройних Сил України. Як і коли це сталося?

— 13 вересня 2022 року я офіційно став військовослужбовцем. Перед тим у перші дні широкомасштабного нападу я хотів піти у тероборону, тричі з’являвся до ТЦК, але мені відмовляли. І лише з четвертого заходу все вдалося. Так у вересні 2022 року я прийшов спочатку у 187 резервний батальйон, а з лютого 2023 року — до 21 окремого батальйону спеціального призначення Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького.

Наприкінці березня 2023 року ми прибули на Бахмутський напрямок і були у Бахмуті до самого виведення звідти українських військ. Після цього ми були коротко на Харківщині, в районі Борової та Гороховатки, потім Лиманський напрямок з липня 2023 по кінець січня 2024 року. Були важкі бої з втратами, з пораненими. Якщо зайти у Слов’янську в шпиталь, то мене там відразу впізнають — так часто доводилося завозити та відвідувати поранених.

Потім було відновлення та доукомплектація на Київщині, і з березня 2024 року ми прибули на Покровський напрямок. Воювали в районі Красногорівки, Курахівки. А з листопада передислокувалися в Торецьк, де тримали оборону і вели важкі міські бої…

— Ви згадали Бахмут, Покровськ, Торецьк — всі ці міста на слуху у суспільства, хоча Бахмут за свіжішими подіями дещо відійшов на другий план. Чи змінилась війна за цей час, чи відрізняється оборона Бахмута від оборони Торецька?

— Звісно, відрізняється. Пам’ятаєте пісню «Фортеця Бахмут», порівняння міста з пеклом на землі. Там справді було дуже важко, але у Бахмуті у третій роті спецпризначення не загинув жоден військовослужбовець. У нас було лише 5 легко поранених — один там ногу вивихнув, інший — плече вибив. Але, наголошую, за понад два місяці у місті з нашого підрозділу не загинув жоден військовослужбовець.

Чому це вдавалось? Завдяки організації, плануванню та регулярній ротації. Коли була ротація 5 на 5, чи 5 на 10 днів. Тобто на 5 діб бійці заходили на позиції, а ще 5 чи 10 відпочивають. Коли проходила ротація, було 13‒14 автомобілів з людьми — я стояв на виїзді у бік Бахмута та по секундній стрілці відправляв машину. Втрат у нас тоді не було взагалі.

А приблизно з кінця 2023 року, від грудня, почалась та хвиля, в якій ми знаходимося зараз. Почалися проблеми з ротацією, почалися втрати особового складу. І, мені здається, почало мінятися ставлення до військових у суспільстві. Воно і впродовж 2022‒2023 років не було ідеальним, але з межі 2023‒2024 років відсторонення суспільства від війни почало зростати особливо помітно.

А ще почали значно гірше відбуватися ротації. В один момент мої люди змушені були лишатися на позиції 67 днів! Залишатися боєздатним у таких умовах просто фізично неможливо. Уявіть, що ви заходите на позиції у квітні, а виходите вже у червні. Не лишилося людей на заміну, стало неможливо поміняти бійців на передовій. І це, мабуть, головна відмінність між тим, що було в Бахмуті, і тим, якою війна стала зараз.

Просування від ворога відбувається не тільки тому, що вони дуже сильні та їх дуже багато, і зовсім не тому, що в нас нічого немає, адже зброя і боєприпаси є. Просування ворога відбувається тому, що нам бракує людей на заміну для відпочинку і почасти не вистачає правильних рішень. Це не є організація оборони, коли на кілометр сидить два мужики з автоматами, бо вони реально нічого не можуть зробити, щоб зупинити ворога.

«Треба поміняти ставлення людей і до людей ставлення теж поміняти»

— Що, на ваш погляд, слід зробити, щоб ситуація почала змінюватися на нашу користь, щоб більше людей прийшли на заміну тим, хто виснажився на позиціях, щоб поліпшити ситуацію з ротацією на передовій?

— Можливо це дивно прозвучить, але треба поміняти ставлення людей і до людей ставлення теж поміняти. Повернути те ставлення суспільства до військових і військових до себе, яке було 2022 року. Коли цінують кожного солдата, його поважає суспільство і командування, його цінують — тоді й цивільні охочіше йдуть до армії, і чинним військовослужбовцям стає легше, бо їх є кому замінити, щоб вони відпочили.

Чому у Бахмуті у нас не загинув жоден солдат? Тому що було планування й організація, тому що було ким вчасно замінити людей. Тож моя думка, що поки не зміниться ставлення людей і до людей, ми не зможемо перемогти в цій війні. Суспільству і від суспільства потрібна чітка відповідь, за кого і за що власне ми воюємо. Якою має бути Україна, яка переможе в цій війні.

Людей треба поважати. Неважливо, чи то професор, чи то прибиральниця. Повага і гідність — це головне. Не буде поваги до людей — не буде нічого. Я і під час Майдану це казав, і після. Чим був Майдан? Це Революція Гідності? А що таке гідність? Це повага до себе і до іншого.

«21 січня 2022 року побачила світ моя крайня на сьогодні книга під назвою „Побачення зі здоровим глуздом“»

— Ви добре бачите ситуацію на фронті як журналіст, як письменник, як філософ. Про що були ваші книги до широкомасштабного вторгнення? Чи зараз ви думаєте, чи може пишете нову книгу?

— Перша книга називається «Сонечко моє, сонечко», це казочки-притчі для дітей і дорослих. Наприклад, там є така казка — «Правда». Досить цікава книжечка, написана у такому плані, як фотокамера робить знімки — це була спроба зробити знімки, тільки зафіксувати не обличчя, а наші почуття, людські думки та вади.

Друга книга називається «Стан шпагату» — це більш реалістична книга. Там вісім оповідань про власний життєвий досвід і трішки віршів. Трішки я наважився написати у ній про Майдан, бо до того було важко чіпати цю тему.

Третя книга — «Шлях у Європу». Це швидше такі комічні оповідання про початок дев’яностих років, про те, як пробивалося вікно на кордоні, як ми їхали різними шляхами туди, пробивалися, і було нам і важко, і весело.

А 21 січня 2022 року побачила світ моя крайня на сьогодні книга під назвою «Побачення зі здоровим глуздом». У її прикінцевому оповіданні «Думки вголос» я якраз писав, що якщо ми, українці, не зрозуміємо як нам жити у власній країні, то цього разу Україна може зникнути з мапи світу і, мабуть, назавжди.

По суті, бачите, те оповідання поставило ті питання, які потім, з кінця 2022 року, загострилися і зараз потребують відповіді. Чи є в Україні шанс зараз не зникнути з карти світу? Чи зараз цей шанс ще зберігається, і якщо він є, то як його не втратити? Що має зробити суспільство, що має зробити держава для того, щоб цей шанс зберігся, і взагалі це питання про можливість існування чи неіснування України зникло, втратило актуальність. Щоб Україна вже точно твердо була на карті світу.

А зараз я не пишу книги, хоча багато думаю та роблю певні нотатки. У мене є мрія написати книгу про Василя Вишиваного, до якої вже готові початок та закінчення. Можливо, дасть Бог і вийде…

Фото Руслана Тарасова та з особистого архіву Володимира Ткача