Певен, у ворога був наказ вбивати цивільних. Лікар з Маріуполя про трупи без облич і операції при -2℃

Олександр Мартинцов пів віку пропрацював дитячим хірургом у Маріупольському територіальному об’єднанні здоров’я дитини та жінки. З цивільного хірурга вимушено перекваліфікувався на військового медика. В Маріуполі втратив усе – в нього загинула дружина, в дім вцілили ракети.

А він продовжував оперувати поранених містян. Їх було багато, і травми були тяжкими. Він пройшов пекло, але готовий повертатися в Маріуполь знову.

В умовах воєнного стану, але не війни

24 лютого на роботу я йшов як звичайно. В лікарні був наказ, було розписано, як працювати в умовах воєнного стану: робота у відділенні, хто приймає поранених, де облаштовано укриття, запасні медикаменти, вода та їжа.

У нас були хворі діти, їх ми виписали додому, залишилися лише важкі. Небагато. Декілька. І ми почали працювати в умовах воєнного стану, але бойових дій 24-го ще не було.

Кривава теорія

6 березня я вранці прийшов на роботу, це був вихідний день, відділення і лікарня працювали цілодобово. Тільки переступив поріг, і до нас під’їхали п’ять чи шість швидких, і тоді я зрозумів, що відбулося.

Я чув вибухи, але не думав, що поранення такі масові. На той час черговий травматолог і хірург уже оперували, до нас везли людей з ампутаціями рук, ніг, осколковими пораненнями. Я одразу пішов до операційної.

У мене був пацієнт із пораненням черевної порожнини, а у дітей такого немає, тим паче осколкових поранень. Ми – дитячі хірурги. Для нас військові проводили заняття з медицини на випадок війни, але це ж теорія. А практика зовсім інша.

Лінія фронту була на заході міста, там були бої, і до обласної лікарні перекрили усі під’їзди, тому всіх поранених з центру везли до нас, адже залишилася тільки дитяча лікарня. Інакше вони б загнули. Поранених заносили і клали в коридор на підлогу. Ними усе було застелене. Ми їх оперували, а швидка везла знову. Перший день масованих обстрілів 6 березня був найважчим. Після опівночі ми продовжували робити операції.

Всі кричали, плакали, звали лікарів, крові було багато. Стільки крові я ніколи в житті не бачив, бо ті, кого привозили, мали страшні рани, люди стікали кров’ю. Кров була на стінах, на підлозі, мало не на стелі. Я бачив мертвих дітей, мертвих дорослих – багато.

Нас просто вбивали

Для мирних жителів 82 і 120 міни найгірші, бо під час поранення вони відривають кінцівки, для цього вони і призначені.

Обстріл почався одночасно всього району. Багатоповерхівки побудовані так, що вони оточують і захищають двори, та для людей вони стали пасткою. Міни влітали у двори, і всіх, хто там був, хто розпалював багаття і варив їжу, чи йшов по воду, усіх розривало або важко ранило.

Я впевнений – нас просто вбивали! Ніяких воєнних дій, просто був наказ убити цивільних. Серед усіх поранених, що до нас привезли, не було жодного військового солдата, бо їх там не було, усі мирні.

Вони вбивали людей і розстрілювали нашу лікарню. Прицільно. Міни залітали у вікна. Ми ліжка виносили в коридор.

Люди питають, а яка температура була в операційний. Та така, як і на вулиці – мінус 2℃. І ми так і оперували.

Першу операцію, а я правша, я працював правою рукою, а лівою допомагав, але активно не задіював. Під кінець операції пробую ліву руку розігнути – не розгинається, бо мороз, вона не працює, закоцюбла. Я злякався, як далі оперувати. Тому наступні операції старався задіювати обидві руки. Одягав два-три теплих светри, поверх медичний халат, і так працювали.

Вийшов у коридор, там на підлозі люди. Біля однієї жіночки, така вона маленька і десь 50 років, лежав собака. А жінка мала складний відкритий перелом і чекала своєї черги. Кажу: жіночко, тут поруч операційна, з собакою не можна!

А пес так принишк, тулиться до жінки, і лише очима туди-сюди водить. Ми на людей накидали усе шмаття, яке було в лікарні, аби хоч якось зігріти. А мені медсестра каже: дозвольте їй залишитися, вона гріє хазяйку, вона все розуміє.

Поранення були дуже важкі. Хлопець, 21 рік, красивий такий, з матір’ю в підвалі сиділи, він піднявся нагору розпалити багаття, приготувати їжу. Тільки вийшов, і прилетіла міна. І осколок потрапив у живіт, і над пупком пряма лінія – йому розсікло усі мязи до єдиного.

Нутрощі збоку на одязі лежали. Важкого доправили в операційну – в шлунку великі дірки, а сам синьо-чорного кольору. Що робити – видалити кишківник, а з чим він залишиться? Взявся таки оперувати – видалив три участки кишківника, зашив поранення товстої кишки – дуже складне, в нього упав тиск, анестезіолог усю операцію боровся за його життя, але він таки витримав операцію.

Класти нікуди було, всі безпечні місця забиті. А поранені прибували. Намагалися тих, в кого були рани, але внутрішні органи вціліли, прооперувати – і відправляли додому. А вони казали: лікарю, мені їхати нікуди, в мене дому немає! І таких половина. А обстріли не припинялися, міни падали постійно.

Голод жер людей

Я жив недалеко від лікарні. Щодня намагався потрапити додому, бо там була дружина.

Йшов один. Нікого не було, тільки на дорозі лежали убиті люди. Вони лежали один день і другий. Їх ніхто не забирав, бо був сильний обстріл. Я тільки слухав, чи чую, як міна летить, аби встигнути бодай кудись заховатися.

Чоловік лежав біля будинку. Він убитий і в нього не було обличчя. Я потім зрозумів, що трапилося, пояснили поранені, бо вони з цим стикалися – на вулицях у зграї гуртувалися собаки, вони голодні, і вони їли загиблих.

Кладовище на клумбі

20 березня мене затримали на роботі. Після обіду вирушив додому. І я спізнився на пів години. Увесь двір – сім наших багатоповерхівок горіли. Всі, кожна квартира, кожне вікно, усе запалили одночасно. Потім нарахував 10 ракетних ударів тільки по нашому дому.

В квартирі перебувала моя дружина, були сусіді на 6-му і на 7-му поверхах, і жіночка на 3-му. З нашого під’їзду загинули усі. Зі вцілілими сусідами на клумбі біля будинку зробили могилки, поставили хрести. А коли фронт пішов далі, то дружину поховав на Старокримському кладовищі. Воно не працювало, але зміг поховати, бо розумів, з Маріуполя треба від’їжджати.

Пекельне пекло

Жодна лікарня у Маріуполі не постраждала як наша, на подвір’ї не було живого місця. Міни вибухали увесь час, і ми інтенсивно робили операції. Спочатку закінчилася солярка, бо операційна та реанімація працювали на автономному дизель-генераторі. Але поранені залишалися у нас. А потім таки влучили і зруйнували операційну, вже тоді відкрилася обласна лікарня, і поранених почала приймати вона.

Ми робили лікарські обходи, і кожен казав: пане Олександре, не кидайте нас! Якщо ви кинете нас, ми всі загинемо! А нас залишилося два хірурги. Кажу: ні, буду з вами до останнього пораненого, мені нікуди їхати.

Поза межею

Моє відділення було на другому поверсі, і я добре бачив центральний вхід. Перед входом на вулиці складали трупи. Одного дня я нарахував 40 трупів.

Нормальна людина витримати те, що перенесли ми, не може – вона або зійде з розуму, або загине.

От зараз мене спитайте: пане Олександре, за дверима вибухи мін, вийдіть. Зможете зараз? Ні! Я навіть  подумати про це не можу! А тоді ми постійно це робили, ми оперували, слухали, куди прилетить, і виходили під обстрілами працювати. Кожен день. І не те що дуже хоробрий, чи герой. У мене відключилися всі почуття. Я виконував свої обов’язки. Якби я реагував, як звичайна людина, розумієте, я б більше однієї операції не витримав.

Чашка води і вівсянка

Два місяці у нас раз на день була миска вівсяної каші. Я її в житті ніколи не їв, ну не любив вівсяну кашу з дитинства. І після того, як почалися військові дії, кращої їжі, як вівсяна каша, я не знаю. І зараз, коли минуло дев’ять місяців, я залюбки їм вівсянку.

Чашка води – на вагу золота. Не було води. Дякуючи міськводоканалу, вони нам привезли пластмасову цистерну, так ми і пораненим залишили, і в операційній води вистачало. Але це була чашка води на день.

Почуттів не було – ми виконували свою роботу. У мене тільки через пів року почали відновлюватися якісь почуття. Я почав реагувати. У мене посттравматичний синдром. Я лікар, але я не зміг з ним впоратися.

Вербна неділя

17 квітня, сонячний ранок, це була Зелена неділя. Ну, що мені збиратися – сумка і все, в мене вже нічого не було, я два місяці жив у лікарні. Мене проводжали – хірург і реаніматолог, єдині хто залишився. Хотіли, щоб залишився і я. Кажу: ні, поранених немає, я зробив усе, що міг. Мене забрала моя донька, яка маму уже втратила.

Відходжу від лікарні, але ви зрозумійте, я все життя пропрацював у цьому відділенні, іншого життя в мене не було. І я відходжу і думаю: ну все, більше в Маріуполь я ніколи не приїду!

У мене дружина загинула, будинок зруйнований, квартира згоріла, лікарня розтрощена, нічого немає. Їду до Києва, залишаюся у доньки. Сто відсотків був упевнений, що так і буде.

А потім три місяці пройшло, почали відновлюватися почуття, через соцмережі маріупольці почали відновлювати зв’язки. Всі, хто врятувався, спілкуються, і я розумію, я повинен повернутися в Маріуполь!

Фото: a.martyntsov

Олександр Мартинцов пів віку пропрацював дитячим хірургом у Маріупольському територіальному об’єднанні здоров’я дитини та жінки. З цивільного хірурга вимушено перекваліфікувався на військового медика. В Маріуполі втратив усе – в нього загинула дружина, в дім вцілили ракети.

А він продовжував оперувати поранених містян. Їх було багато, і травми були тяжкими. Він пройшов пекло, але готовий повертатися в Маріуполь знову.

В умовах воєнного стану, але не війни

24 лютого на роботу я йшов як звичайно. В лікарні був наказ, було розписано, як працювати в умовах воєнного стану: робота у відділенні, хто приймає поранених, де облаштовано укриття, запасні медикаменти, вода та їжа.

У нас були хворі діти, їх ми виписали додому, залишилися лише важкі. Небагато. Декілька. І ми почали працювати в умовах воєнного стану, але бойових дій 24-го ще не було.

Кривава теорія

6 березня я вранці прийшов на роботу, це був вихідний день, відділення і лікарня працювали цілодобово. Тільки переступив поріг, і до нас під’їхали п’ять чи шість швидких, і тоді я зрозумів, що відбулося.

Я чув вибухи, але не думав, що поранення такі масові. На той час черговий травматолог і хірург уже оперували, до нас везли людей з ампутаціями рук, ніг, осколковими пораненнями. Я одразу пішов до операційної.

У мене був пацієнт із пораненням черевної порожнини, а у дітей такого немає, тим паче осколкових поранень. Ми – дитячі хірурги. Для нас військові проводили заняття з медицини на випадок війни, але це ж теорія. А практика зовсім інша.

Лінія фронту була на заході міста, там були бої, і до обласної лікарні перекрили усі під’їзди, тому всіх поранених з центру везли до нас, адже залишилася тільки дитяча лікарня. Інакше вони б загнули. Поранених заносили і клали в коридор на підлогу. Ними усе було застелене. Ми їх оперували, а швидка везла знову. Перший день масованих обстрілів 6 березня був найважчим. Після опівночі ми продовжували робити операції.

Всі кричали, плакали, звали лікарів, крові було багато. Стільки крові я ніколи в житті не бачив, бо ті, кого привозили, мали страшні рани, люди стікали кров’ю. Кров була на стінах, на підлозі, мало не на стелі. Я бачив мертвих дітей, мертвих дорослих – багато.

Нас просто вбивали

Для мирних жителів 82 і 120 міни найгірші, бо під час поранення вони відривають кінцівки, для цього вони і призначені.

Обстріл почався одночасно всього району. Багатоповерхівки побудовані так, що вони оточують і захищають двори, та для людей вони стали пасткою. Міни влітали у двори, і всіх, хто там був, хто розпалював багаття і варив їжу, чи йшов по воду, усіх розривало або важко ранило.

Я впевнений – нас просто вбивали! Ніяких воєнних дій, просто був наказ убити цивільних. Серед усіх поранених, що до нас привезли, не було жодного військового солдата, бо їх там не було, усі мирні.

Вони вбивали людей і розстрілювали нашу лікарню. Прицільно. Міни залітали у вікна. Ми ліжка виносили в коридор.

Люди питають, а яка температура була в операційний. Та така, як і на вулиці – мінус 2℃. І ми так і оперували.

Першу операцію, а я правша, я працював правою рукою, а лівою допомагав, але активно не задіював. Під кінець операції пробую ліву руку розігнути – не розгинається, бо мороз, вона не працює, закоцюбла. Я злякався, як далі оперувати. Тому наступні операції старався задіювати обидві руки. Одягав два-три теплих светри, поверх медичний халат, і так працювали.

Вийшов у коридор, там на підлозі люди. Біля однієї жіночки, така вона маленька і десь 50 років, лежав собака. А жінка мала складний відкритий перелом і чекала своєї черги. Кажу: жіночко, тут поруч операційна, з собакою не можна!

А пес так принишк, тулиться до жінки, і лише очима туди-сюди водить. Ми на людей накидали усе шмаття, яке було в лікарні, аби хоч якось зігріти. А мені медсестра каже: дозвольте їй залишитися, вона гріє хазяйку, вона все розуміє.

Поранення були дуже важкі. Хлопець, 21 рік, красивий такий, з матір’ю в підвалі сиділи, він піднявся нагору розпалити багаття, приготувати їжу. Тільки вийшов, і прилетіла міна. І осколок потрапив у живіт, і над пупком пряма лінія – йому розсікло усі мязи до єдиного.

Нутрощі збоку на одязі лежали. Важкого доправили в операційну – в шлунку великі дірки, а сам синьо-чорного кольору. Що робити – видалити кишківник, а з чим він залишиться? Взявся таки оперувати – видалив три участки кишківника, зашив поранення товстої кишки – дуже складне, в нього упав тиск, анестезіолог усю операцію боровся за його життя, але він таки витримав операцію.

Класти нікуди було, всі безпечні місця забиті. А поранені прибували. Намагалися тих, в кого були рани, але внутрішні органи вціліли, прооперувати – і відправляли додому. А вони казали: лікарю, мені їхати нікуди, в мене дому немає! І таких половина. А обстріли не припинялися, міни падали постійно.

Голод жер людей

Я жив недалеко від лікарні. Щодня намагався потрапити додому, бо там була дружина.

Йшов один. Нікого не було, тільки на дорозі лежали убиті люди. Вони лежали один день і другий. Їх ніхто не забирав, бо був сильний обстріл. Я тільки слухав, чи чую, як міна летить, аби встигнути бодай кудись заховатися.

Чоловік лежав біля будинку. Він убитий і в нього не було обличчя. Я потім зрозумів, що трапилося, пояснили поранені, бо вони з цим стикалися – на вулицях у зграї гуртувалися собаки, вони голодні, і вони їли загиблих.

Кладовище на клумбі

20 березня мене затримали на роботі. Після обіду вирушив додому. І я спізнився на пів години. Увесь двір – сім наших багатоповерхівок горіли. Всі, кожна квартира, кожне вікно, усе запалили одночасно. Потім нарахував 10 ракетних ударів тільки по нашому дому.

В квартирі перебувала моя дружина, були сусіді на 6-му і на 7-му поверхах, і жіночка на 3-му. З нашого під’їзду загинули усі. Зі вцілілими сусідами на клумбі біля будинку зробили могилки, поставили хрести. А коли фронт пішов далі, то дружину поховав на Старокримському кладовищі. Воно не працювало, але зміг поховати, бо розумів, з Маріуполя треба від’їжджати.

Пекельне пекло

Жодна лікарня у Маріуполі не постраждала як наша, на подвір’ї не було живого місця. Міни вибухали увесь час, і ми інтенсивно робили операції. Спочатку закінчилася солярка, бо операційна та реанімація працювали на автономному дизель-генераторі. Але поранені залишалися у нас. А потім таки влучили і зруйнували операційну, вже тоді відкрилася обласна лікарня, і поранених почала приймати вона.

Ми робили лікарські обходи, і кожен казав: пане Олександре, не кидайте нас! Якщо ви кинете нас, ми всі загинемо! А нас залишилося два хірурги. Кажу: ні, буду з вами до останнього пораненого, мені нікуди їхати.

Поза межею

Моє відділення було на другому поверсі, і я добре бачив центральний вхід. Перед входом на вулиці складали трупи. Одного дня я нарахував 40 трупів.

Нормальна людина витримати те, що перенесли ми, не може – вона або зійде з розуму, або загине.

От зараз мене спитайте: пане Олександре, за дверима вибухи мін, вийдіть. Зможете зараз? Ні! Я навіть  подумати про це не можу! А тоді ми постійно це робили, ми оперували, слухали, куди прилетить, і виходили під обстрілами працювати. Кожен день. І не те що дуже хоробрий, чи герой. У мене відключилися всі почуття. Я виконував свої обов’язки. Якби я реагував, як звичайна людина, розумієте, я б більше однієї операції не витримав.

Чашка води і вівсянка

Два місяці у нас раз на день була миска вівсяної каші. Я її в житті ніколи не їв, ну не любив вівсяну кашу з дитинства. І після того, як почалися військові дії, кращої їжі, як вівсяна каша, я не знаю. І зараз, коли минуло дев’ять місяців, я залюбки їм вівсянку.

Чашка води – на вагу золота. Не було води. Дякуючи міськводоканалу, вони нам привезли пластмасову цистерну, так ми і пораненим залишили, і в операційній води вистачало. Але це була чашка води на день.

Почуттів не було – ми виконували свою роботу. У мене тільки через пів року почали відновлюватися якісь почуття. Я почав реагувати. У мене посттравматичний синдром. Я лікар, але я не зміг з ним впоратися.

Вербна неділя

17 квітня, сонячний ранок, це була Зелена неділя. Ну, що мені збиратися – сумка і все, в мене вже нічого не було, я два місяці жив у лікарні. Мене проводжали – хірург і реаніматолог, єдині хто залишився. Хотіли, щоб залишився і я. Кажу: ні, поранених немає, я зробив усе, що міг. Мене забрала моя донька, яка маму уже втратила.

Відходжу від лікарні, але ви зрозумійте, я все життя пропрацював у цьому відділенні, іншого життя в мене не було. І я відходжу і думаю: ну все, більше в Маріуполь я ніколи не приїду!

У мене дружина загинула, будинок зруйнований, квартира згоріла, лікарня розтрощена, нічого немає. Їду до Києва, залишаюся у доньки. Сто відсотків був упевнений, що так і буде.

А потім три місяці пройшло, почали відновлюватися почуття, через соцмережі маріупольці почали відновлювати зв’язки. Всі, хто врятувався, спілкуються, і я розумію, я повинен повернутися в Маріуполь!

Фото: a.martyntsov