«Пацани, це нормальна бригада»: як «Креш» повернувся із СЗЧ після смерті дружини в 32-у ОМБр
41-річний Андрій із позивним «Креш» пережив смерть дружини та брата-близнюка, пішов у СЗЧ через конфлікт із командуванням, але згодом повернувся до війська.
Його історію розповіли у 32-й окремій механізованій Сталевій бригаді.
До повномасштабної війни Андрій жив у Запоріжжі. Він пройшов шлях від звичайного вантажника до правої руки директора складу.
У війську починав солдатом у бригаді територіальної оборони, місяцями перебував в окопах під Нью-Йорком і не думав, що колись стане сержантом.
Нині «Креш» — командир відділення 1-го механізованого батальйону 32-ї ОМБр.
Його робота — супроводжувати бійців на позиції, пояснювати правила безпеки та допомагати їм дістатися визначеної точки.
«Що я фактично роблю? Працюю з людьми. Заводжу на позиції, пояснюю, що до чого, чого категорично не слід робити. Доводжу їх до визначеної точки, а далі вони вже самі працюють. Крайній раз заводив нормальну групу хлопців, навіть більше, ніж очікували. Усе вийшло».
Перед виходом інструктаж короткий, але життєво необхідний:
«Патрон у патронник. Йдемо — слухаємо небо, мене і „балалайку“ (рацію). Дивимося під ноги й тягнемо ці непідйомні рюкзаки».
Вага спорядження настільки велика, що іноді Андрій просить бійця присісти, аби закинути йому рюкзак на плечі. Проте на маршруті часу на зволікання немає.
«Хлопці ледве тягнуть, а я все одно підганяю: „Швидше, швидше!“, бо треба рухатися», — розповідає військовий.
Водночас «Креш» наголошує, що швидкість має поєднуватися з обережністю.
Він не приховує, що боїться дронів та обстрілів, але пояснює, як поводитися, щоб вижити.
«Кажу: „Ні, боюсь“. Але треба боятися так, як я. Буває, по годині сидиш під кущем. Поки тиші не буде — не йду нікуди. Я всім так кажу: почув щось — завмри. От коли геть нічого не будеш чути, тоді можеш іти. Якось ми з пацаном пів дня просиділи, 50 метрів не могли пройти. Це були долі секунди: пробігли, а потім назад у ті ж 50 метрів. Але завдяки цьому живі залишились».
Втрата дружини та брата, після якої не витримали нерви
До 32-ї бригади Андрій прийшов після самовільного залишення частини. На той момент він пережив дві важкі особисті втрати, а досвід спілкування з командуванням у попередній частині лише погіршив ситуацію.
На похорон дружини військовому надали лише п’ять днів. Андрій наполягав на повноцінній відпустці, а командири пообіцяли, що він зможе піти в неї після повернення.
«Мені на похорон прислали дозвіл лише на п’ять днів. Я сварився з ними, бо мав іти в законну, повноцінну відпустку. Командири пообіцяли: „Ти з’їзди, повернешся, і тоді підеш у нормальну“. Я поїхав ховати дружину, а вони там у частині ставки ставили — повернуся я чи ні. А я приїхав», — згадує військовий.
Однак обіцяного відпочинку він так і не дочекався.
«Нерви не витримали, і я пішов у СЗЧ», — зізнається «Креш».
Вісім місяців Андрій пробув удома в Запоріжжі. Намагався повернутися до цивільного життя, їздив містом на старенькій «шістці».
Одного разу його зупинила поліція через LED-фари.
Згодом Андрій потрапив до штурмового полку, де будував бліндажі. Звідти його перевели до 32-ї ОМБр.
«Почуваєш себе людиною»: як «Креш» знайшов свою бригаду
У новому підрозділі Андрій відчув зовсім інше ставлення з боку командування.
За його словами, тут швидко оформили посвідчення учасника бойових дій, на яке він довго чекав у попередніх частинах.
«У бригаді мене так прийняли, що я навіть такого не очікував. У попередніх частинах я УБД не міг дочекатися, а тут оформили і видали дуже швидко. Саме відношення людське. Почуваєш себе людиною взагалі. Коротше, класно. Я тепер усім кажу: „Пацани, це нормальна бригада“».
Після кількох тижнів адаптації та навчання з інструкторами Андрій почав виконувати бойові завдання. Спочатку його планували відправити у звичайну піхоту, однак згодом, зважаючи на його досвід і лідерські якості, призначили провідником та командиром відділення.
Під час одного з виходів військовий зазнав поранення: уламки зайшли під ребро та під коліно, трохи зачепило очі.
«Відбувся легким переляком, у лікарні полежав, і все нормально, знову в строю», — посміхається він.
«А поспішати жити будемо потім»
Головна мотивація Андрія сьогодні — його 17-річна донька, яка живе в Запоріжжі. Місто постійно потерпає від російських обстрілів, а дрони долітають дедалі ближче.
«Запоріжжя зараз — це трубець. Усе в маскувальних сітках. Я чесно не думав, що таке там буде. Або просто не хотів про таке думати. Дрони вже долітають, дуже близько. Я постійно за них з мамою боюсь, щойно от з донькою розмовляв по телефону», — розповідає військовий.
Донька Андрія вступила до інституту на художника-дизайнера. Батько пишається її талантом і показує її роботи — ікони та складні картини.
«Вона малює так, що я їй кажу: „Ти мені що, репродукції Пікассо відправляєш?“. Талант. Ані я, ані дружина спеціально її не вчили, вона сама в собі це відкрила. Донька мною дуже пишається, що я у війську».
Спираючись на власний досвід, «Креш» звертається до військових, які перебувають у СЗЧ і вагаються, чи повертатися до служби. Він закликає їх шукати підрозділ, у якому зможуть продовжити виконувати бойові завдання.
«Треба йти воювати. Захищати своє рідне, бо доведеться це робити все одно. Нам бракує людей. Коли хтось іде в СЗЧ, тому хлопцю, який залишається там, на позиціях, стає в три чи чотири рази складніше. Це важко. Знайдіть нормальну бригаду, як я знайшов 32-гу, і повертайтеся. А поспішати жити будемо потім. Коли переможемо — от тоді будемо столи накривати і святкувати».
Раніше АрміяInform розповідала історію командира взводу зв’язку мотопіхотного батальйону 32-ї бригади Олега із позивним «Імпульс», який разом з побратимами роздобув важливі особисті дані про командування противника.
Якщо вам цікавий мілітарний контент – підпишіться на телеграм-канал АрміяInform.
Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
