Нема чого святкувати, тому що світ перебуває в глибокій кризі: Матвійчук про День захисту прав людини

10 грудня відзначається міжнародний День захисту прав людини. Це свято було започатковано Генасамблеєю ООН з нагоди ухвалення Загальної декларації прав людини в 1948 році.

В Україні День прав людини на офіційному рівні затверджено 9 грудня 2022 року.

Президент Володимир Зеленський підписав указ про щорічне його відзначення – з метою утвердження та забезпечення прав і свобод людини, що є головним обов’язком держави, посилення консолідації українського суспільства.

До Дня захисту прав людини Факти ICTV поспілкувалися з українською правозахисницею, очільницею Центру громадянських свобод, нагородженою Нобелівською премією миру 2022 року Олександрою Матвійчук.

Про дотримання прав та свобод людей під час війни, репарації та спецтрибунал для Путіна – читайте в ексклюзивному інтервʼю.

– Чи можливо під час війни дотримуватися прав людини? Чому це важливо зараз, оскільки війна це надзвичайна ситуація, коли йдеться передусім про перемогу над ворогом?

– Права людини не є абсолютними і за певних обставин вони обмежуються. Всі права людини, окрім двох – це свобода від катування і свобода від рабства. Немає жодних обставин, коли їх можна законно обмежити.

Тому питання полягає в тому, як бути певним того, що права людини під час повномасштабної війни, яку веде проти нас Росія, обмежуються пропорційно. Грубо кажучи, чи ця ковдра, яку тягне зараз на себе влада в силу різних безпекових причин, натягнута пропорційно.

Права людини завжди виникають на кордоні між нашою свободою і повноваженням влади втручатися в цю свободу. Тому ця пропорційність особливо важлива під час війни.

– Чи може влада утискати права громадян під час війни? І чи можливо повернути людям права після її закінчення?

– Завжди треба розбиратися, ми маємо справу з законним обмеженням чи з порушенням. Бо порушувати права людини не можна ніколи, навіть під час війни.

Війна не обнуляє автоматично всю наявну систему міжнародних стандартів прав людини. Тому в кожному випадку треба розбиратися, чи є законні підстави для обмежень, яка легітимна мета, чи це необхідно в суспільстві, яке вважає себе демократичним. Але правда в тому, що дуже багато прав і свобод обмежується під час воєнного стану, і на це є резонні безпекові причини.

– І тому, коли війна закінчиться, то нам треба буде відновлювати дуже багато чого, зокрема й повноцінну дію цього простору прав і свобод. Це дуже важливе завдання. Та водночас не слід чекати цього моменту, бо, відверто кажучи, ми не знаємо, ми вкінці війни, ми всередині війни, чи ми тільки на початку війни.

Нам треба навіть під час війни зберігати цей простір свободи, бо це саме те, за що ми боремося.

– Які можливі післявоєнні ризики щодо збереження прав людини в Україні?

– Насправді їх дуже багато, бо війна має свою логіку, і ця логіка абсолютно протилежна логіці демократизації. Війна диктує централізацію, логіка демократизації диктує децентралізацію.

Ми вже говорили, що війна вимагає обмеження прав і свобод людини з огляду на безпекові міркування, а демократизація пропонує, навпаки, розширення простору для права і свобод людини. І от зараз ми під час війни балансуємо між цими двома логіками, намагаючись проскочити між крапель. Є дуже потужний важіль, який зараз діє, і після закінчення війни, коли б це не сталося, матиме вплив на вектор і на рух нашої країни, це важіль євроінтеграції.

Тому що ми не маємо розкоші відкласти демократичні перетворення на поствоєнний період.

Ми вже зараз маємо виконувати цілу низку вимог для того, щоб рухатися цим окресленим ще Революцією Гідності шляхом, який для нас офіційно відкрився рішенням Єврокомісії, почати перемовини про вступ України до Європейського Союзу. Тому вже і зараз ми маємо багато чого робити всередині країни.

– Міністр цифрової трансформації Михайло Федоров нещодавно повідомляв, що українці зможуть подавати заявку на репарацію за будь-які злочини РФ у 2025 році. Що мається на увазі? Як людина, простий українець, який втратив житло, може подати цю заявку? 

– Я так розумію, що в застосунку Дія будуть зроблені додаткові сервіси, які дозволять державі фіксувати та опрацьовувати ці заявки.

Але я нагадаю, що минулого року у рамках Ради Європи було створено міжнародний реєстр збитків, яких РФ завдала громадянам України. Зараз триває активна робота щодо створення і початку роботи цього реєстру. Питання, яке нині постало, – з яких коштів здійснюватимуть ці відшкодування.

Адже очевидно, що Росія добровільно виплачувати нічого не буде. І це повертає нас знову до теми заморожених російських активів. До якихось процедур конфіскації, а потім розподілу цих активів і визначення: що піде на захист та забезпечення обороноздатності, що піде на відновлення країни, а що на задоволення певних індивідуальних скарг.

– Тобто, цей механізм доведеться ще створити?

– Доведеться вирішити питання, з яких коштів будуть виплачувати оці підтверджені вже в майбутньому судами чи спеціальною комісією збитки. Питання наповнення фонду. Звідки виплачувати ці збитки є одним із ключових питань.

– На вашу думку, чи можливо покарати російське керівництво, не кажучи зараз про Путіна, а от, наприклад, про військових, які віддавали накази щодо розстрілу людей? Чи можливо створити якийсь спецтрибунал не тільки для Путіна, а й для інших воєнних злочинців РФ?

– Є чотири види міжнародних злочинів:

• злочини агресії;
• воєнні злочини;
• злочини проти людяності;
• геноцид.

Росія вчиняє всі ці чотири види злочинів. Вищими посадовими особами, військовим керівництвом Російської Федерації за своїм мандатом може займатися Міжнародний кримінальний суд. Але він обмежений виключно трьома видами міжнародних злочинів.

Він не має жодної юрисдикції проти злочину агресії у ситуації війни Росії проти України. Тому Україна вже всі ці два з половиною роки послідовно просуває створення спеціального трибуналу з агресії, щоб покарати Путіна, Лукашенка та їхнє оточення за те, що вони порушили мир і розпочали цю агресивну війну.

Якщо ми подивимося на ордери на арешт, які виніс Міжнародний кримінальний суд, то це теж високопосадовці.

Міжнародний кримінальний суд ніколи не цікавлять рядові виконавці, як ви сказали, російські військові, тож це завдання національних органів розслідування і органів суду. Зрештою, відверто кажучи, 98% того, що росіяни вчинили, розслідуватимуть у межах національної правової системи. Дуже багато питань до нашої національної правової системи, чи вона буде спроможна переварити такий величезний обсяг злочинів.І що треба зробити, щоб цю спроможність підвищити.

– Яка ваша думка щодо колективної провини росіян?

– Тут треба розрізняти два поняття: є вина, а є відповідальність.

Якщо ми говоримо про вину, то це юридична категорія, це чітко визначено в юриспруденції – негативні наслідки, за які людина відповідає, якщо вона щось зробила або щось не зробила.

Тобто, грубо кажучи, винні у російських злочинах мають нести відповідальність як ті, які вчиняють їх своїми руками, так і ті, які приймають рішення і уможливлюють їхнє вчинення. А не все населення Російської Федерації.

А от відповідальність – це абсолютно інша справа. Я більш ніж переконана, що без усвідомлення своєї політичної відповідальності за те, що ця війна розпочалася і за всі ці звірства, які упродовж цієї війни вчиняються, ми не матимемо стабільного миру в нашій частині світу, бо ж росіяни вчиняли жахливі злочини не тільки в Україні, а й у Чечні, в Молдові, в Грузії, в Малі, в Лівії і Сирії.

Вони ніколи не були покарані, вони ніколи це не переосмислювали, вони дійсно вважають, що можуть робити все, що хочуть.

Тому у своїй Нобелівській промові я чітко зазначила, що російський народ буде нести історичну відповідальність за цю ганебну сторінку своєї історії.

– На вашу думку, в чому різниця між російським і українським суспільством щодо дотримання прав людини?

– Я думаю, що у ставленні загалом до поняття свободи. Якщо відкрити будь-яке опитування, то українці ставлять завжди свободу на перше місце в ієрархії цінностей. Росіяни так не роблять, ми дійсно відрізняємося на ціннісному рівні. Ще є такий важливий чинник – життя в страху виробляє певний спосіб думання.

– Тому, що є багато країн, в яких може бути багато населення, от як у Росії 140 мільйонів, але дуже мало громадян. Бо громадянин – це не той, хто отримує паспорт, а це той, хто відчуває відповідальність за все, що відбувається в його країні, що його країна робить від його імені. Не просто відчуває, а щось активно з цим робить.

Так от в авторитарних країнах більшість людей добровільно позбавляються своєї суб’єктності, намагаючись уникнути відповідальності, маскують її за фразами: “ми звичайні люди”, “що ми можемо зробити”, “якщо уряд вирішив, то так, напевно, краще”, “немає навіть сенсу щось намагатися змінити, бо все одно все вирішено замість нас”.

Оцей спосіб мислення – це спосіб зняття себе відповідальності, він дуже притаманний російському суспільству.

Українське суспільство діє навпаки, все більше й більше людей мислять абсолютно інакше, що так, ми звичайні люди, але відповідальність на наших плечах, ми можемо і маємо впливати на рішення в нашій країні й загалом на плин історії.

– Генпрокуратура РФ визнала український Центр громадянських свобод “небажаною організацією”. Про що це свідчить?

– Про те, що там формується режим, який вже набуває все більш таких тоталітарних рис. І будь-яке інакодумство, чи то всередині країни, чи то зовні країни, що якось пов’язано з РФ, воно криміналізується.

– Головною темою нещодавнього засідання Радбезу ООН була депортація українських дітей. Що ми можемо наразі з цим робити? Як фіксувати ці злочини і взагалі як повертати дітей назад в Україну? Чи можливе якесь рішення цієї проблеми найближчим часом?

– Простих рішень немає, тому що Росія ігнорує будь-які норми міжнародного гуманітарного права і рішення міжнародних організацій. 

Росія поводиться абсолютно волюнтаристськи і намагається демонструвати, що країна з військовим потенціалом та ядерною зброєю може робити все, що захоче і сама встановлювати будь-які правила гри. Тому було створено міжнародну коаліцію держав, які працюють над реалізацією плану Bring Kids Back – поверніть дітей додому. В цьому плані ціла низка активностей, їх треба виконувати, треба розширювати кількість країн, які долучені до цієї міжнародної групи.

На жаль, там дуже маленьке представництво країн Африки, країн Латинської Америки, а саме вони зберігають можливість комунікувати з Росією. І тому, попри те, що хоч і важко уявити, як вони нам будуть допомагати у військовому вимірі, але вони можуть дуже багато зробити для вирішення таких гуманітарних питань.

– Я завжди кажу, якщо наші діти в окупації продовжують чинити спротив, то ми, дорослі, не маємо просто права опустити руки.

Наостанок, що б ви хотіли сказати з приводу Міжнародного дня захисту прав та свобод людини?

– Я б сказала, що нема чого святкувати, тому що світ перебуває в глибокій кризі.

Вся міжнародна система прав людини, яка заснована на Статуті ООН і міжнародному праві, колапсує на наших очах. І це підтверджується не тільки тим, що відбувається в Україні. Ми можемо подивитися на Іран, на Судан, на Нікарагуа, на Венесуелу, на М’янму. Цей перелік країн можна продовжувати.

– І нам треба в цей день говорити про важливість прав людини. Про те, як легко ми можемо втратити взагалі свободу у нашому світі, де 80% людей проживають у невільних або частково вільних країнах і тільки 20% мають насправді права людини – свободу слова, право обирати вільно, свободу мирних зборів, право на справедливий суд тощо.

Слід говорити про те, як спільними зусиллями нам треба змінити цю міжнародну систему, щоб вона почала ефективно захищати людей від авторитаризму й від війни.

І це питання для роботи, а не для святкування.