Із задоволенням прокидаюсь вранці і йду лікувати людей. Хірург Дмитро Вайсман про роботу після 24 лютого

Янголи в білих халатах. Саме так часто називають хірургів. Адже завдяки складним операціям вони витягують людей з того світу.

До Всесвітнього дня хірурга – інтерв’ю з Дмитром Вайсманом з Черкас. Йому – 29. Лікарем став, наслідуючи батька. Що змінилося в його роботі від початку війни, розповів Фактам ICTV.

– Чому стали хірургом?

– В мене в сім’ї є гарний приклад. Тато був хірургом, і я вирішив піти його шляхом. І ніколи в житті не шкодував, що вибрав саме цю професію.

– Де застала звістка про війну?

– Вдома. Це було вранці. Я вже збирався на роботу, викликав таксі, і водій мені повідомив, що вночі були вибухи і що почалася війна.

Перші думки… Це, мабуть, була паніка. Я був збентежений. Хотілося якнайшвидше прийти на роботу, дізнатись у колег побільше інформації. Бо перші почуття – це страх і збентеженість.

Робота з військовими і пораненими цивільними

– Яким був найскладніший день в лікарні від 24 лютого?

– На початку війни був складний момент, коли відмінили планові операції. Ти розумієш, що там десь щось відбувається, а ти тут перебуваєш і не можеш нічим допомогти. Це зіграло свою психологічну роль. Хотів чимось бути корисним, але не знав, як це зробити.

Коли пізніше почали привозити до нас поранених, був доволі складний момент, щоб перебудуватися на роботу з військовими. Там є своя специфіка, яка для лікаря мирного часу дещо нова. Але ми швидко увійшли в курс справи і зрозуміли, як діяти в цій ситуації, з такими пацієнтами.

Були такі періоди, коли ти, з одного боку, розумієш, що тобі треба бути на фронті, де відбуваються бої, а з іншого, це твоя робота, ти потрібен тут і якщо тебе не буде, ця робота ляже на плечі колег.

Працювати стало морально складніше. Я дивлюсь на цих хлопців, поранених військових, намагаюсь їм не співчувати, не жаліти їх, тому що це їм не потрібно. Вони потребують від нас кваліфікованої допомоги. Наше завдання – якнайшвидше поставити їх на ноги. Щоб вони вернулися до своїх сімей, повернулись далі захищати країну.

– Чи траплялися пацієнти, які найбільше запали в душу?

– Найбільше з пацієнтів запам’яталася бабуся. Вона була поранена, сюди її привезли разом з військовими евакуйованими. В неї було поранення черевної порожнини, перелом кінцівки. А ще – велика сімейна трагедія. Від вибуху загинули двоє онуків і чоловік.

Сюди вона приїхала в депресивному стані, плюс перенесла кілька операцій. Потім деякий час ми не могли їй знайти місця після виписки зі стаціонару, де б вона могла жити. Але тут з’явився її чоловік, якого вона вважала загиблим, і вона розцвіла.

Дуже за неї радів. Вона вижила і вдруге знайшла свою родину – чоловіка. Це прекрасна історія. Вона мені запала в душу і сильно підняла моральний дух.

Від виснаження рятує родина і любов до професії

– Чи думали про евакуацію?

– Вся моя родина тут. Думок, щоб покинути країну, в мене не було. Це було б неправильно з мого боку. Родина… Можливо, я й хотів би, що вона виїхала, тому що дуже переживаю. Але почув категоричну відповідь, що вони нікуди не поїдуть з України. Я за них переживаю, але підтримую. Я поряд з ними, вони – зі мною, і нам цього зараз достатньо. Це найкраща підтримка.

– Багато людей скаржаться на емоційне виснаження. Чи відчуваєте щось подібне і ви?

– Так, за ці сім місяців трохи виснажився. У кожної людини, яка переживає і пов’язана з війною, настає момент, коли емоційно виснажується і треба відволіктися. Але я згадую, що зараз дуже багато людей, яким гірше, ніж мені, і ці думки одразу розвіюються, а я готовий з новими силами рятувати поранених.

– Звідки зараз берете сили щодня приходити на роботу?

– Є один дуже гарний рецепт. Потрібно дуже любити свою професію, жити нею, горіти нею, і тоді не буде виникати питання про те, що важко вставати, не хочеться йти на роботу. У мене немає такої проблеми вранці, я з задоволенням встаю щоранку і йду лікувати людей.

– Що мрієте зробити після перемоги?

– Після перемоги хотів би піти у відпустку. До війни були плани щодо навчання, вдосконалення своїх навичок. Їх би хотілося після війни реалізувати.