Історія «Чуднова» — мужнього танкіста, який на війні пройшов шлях від солдата до ротного і поліг за Україну

27 літ земного буття судилося прожити Віктору Кутюку — колишньому молодшому інспектору відділу охорони Житомирської виправної колонії № 4.

Він змінив однострій ДКВС України на армійський піксель і став за роки служби у війську досвідченим танкістом, командиром та офіцером.

Жаль, що так і не зміг по-справжньому побути батьком сину, народити ще діток, побачити онуків і разом із коханою зустріти щасливу старість у затишній оселі. В українців у цій війні був та досі є небагатий вибір — або ми захистимо власну націю й державу, або зникнемо як етнос та феномен на політичній мапі світу…

За звуком мотора міг визначити поломку танкового двигуна

Віктор народився й виріс у селі Красносілка Чуднівського району Житомирщини, закінчив торговельно-економічний фаховий коледж, працював у «Сільпо» продавцем, але зрозумів, що його більше приваблює служба, тому став частиною пенітенціарної родини у виправній установі.

Його класна керівниця Євдокія Кононко згадує його як сумирного і спокійного хлопця. Коли він закінчив школу, педагог навіть не йняла віри, що той стане військовим. А ще вчителька розповідає, що змалку дуже дбав про маму, бо тато давно покинув сім’ю. У старших класах Кутюк багато читав, розумнішав і поступово завойовував авторитет в однолітків.

«Він полюбляв брати участь у гумористичних сценках у самодіяльності. Якось на творчому вечорі учні та вчителі були здивовані тим, як Вітя відіграв образ Василини, — так танцював і співав, що досі все немов перед очима… Я добре відала, що відбувається з ним на фронті. У церкві постійно спілкувалася з його матусею, де та молилася за сина і побратимів. Вона оповідала, що Віктор — упевнений, досвідчений, водночас обережний вояк, якого поважають бойові товариші. Ми разом гадали, що то якісь вищі сили його оберігають, а не лише поміркованість чи розсудлива обережність ще з часів до великої війни. Щойно приїздив на побувку, приходив до храму, де ми бачилися й гомоніли: запевняв, що все буде добре, треба вірити у перемогу України. Коли ж у нього народився син, а перед тим він з дружиною придбали будинок, Віктор якось сказав: „Тепер нічого не боюся — і смерті теж, бо маю сина й хатину для родини“. Напевно, вважав саме так, бо постійно бував у дуже страшних місцях, де смертельний ризик є мало не нормою», — зачинає розмову про свого учня пані Євдокія.

Матір нашого героя Євгенія Кутюк згадує, що син обожнював історію і географію — їздив на олімпіади з цих предметів. А ще — захоплювався футболом і волейболом. Прагнув відвідати важливі матчі команди «Полісся» з Житомира, стежив за кар’єрою гравців. Якось приїхав у відпустку з фронту і разом із молодшим братом побіг на стадіон, де грали у м’яч любі серцю «поліщуки». Віктор навіть хтів узяти позивний «Полісся», ставши на війні командиром танка, але нейм не підійшов через непрактичність, тому обрав бойове ім’я «Чуднів».

«Син у виправній колонії вирішив служити в армії, і у 2019-му підписав контракт у 24-й окремій механізованій бригаді. Я його підтримала. Спочатку потрапив у рембат, де лагодив важкі машини. Згодом зізнався, що і сам не знав, наскільки подобається копирсатися і реанімувати військову техніку. Захопився тим, ба більше, за звуком мотора визначав поламки. Навіть коли приїздив у відпустку, Віті постійно скидали фото й відео розібраних двигунів, аби він поміг товаришам розібратися у проблемі. Син не рвався сам сідати у танк, але його загітували, і він відучився на механіка-водія. У бригаді мав чудового наставника Женю, який допоміг опанувати цю складну машину. На жаль, побратим загинув. Велика роль у тім становленні належить і ротному Володимиру „Папіку“, який горою стояв за підлеглих», — каже Євгенія Василівна.

Кліп до пісні із шевроном коханого — нагадування про щасливі дні

З майбутньою дружиною Єлизаветою Віктора познайомив її… колишній хлопець у 2019-му. За два роки після розставання з тим кавалером дівчина почала відчувати до нового друга щось більше за просту приязнь. За пів року до повномасштабного вторгнення рф вони вже влаштовували телефонні марафони, теревенячи годинами. Віктор тоді поєднував службу і навчання у Вінницькому торговельно-економічному інституті ДТЕУ.

«Місцем нашої сили стала Вінниця. Якось Вітя запропонував поїхати і забрати в університеті, де навчався, диплом — через службу бракувало часу на те, а після випуску вже минуло півтора року. Ми гуляли і дуркували у липневому парку в той день. Саме тоді і відбулася „хімія“ кохання. А освідчився він, воюючи на Херсонському напрямку 2023-го. Чергував на позиції на танку, зателефонував і в лоба запитав: „Вийдеш за мене?“. Я відповіла ствердно. У відпустку коханий приїхав, придбали обручки, а за рік відбулося весілля. Не хтіли відкладати життя на потім», — згадує Єлизавета Кутюк.

Віктор Кутюк 5 березня 2022-го отримав свій другий день народження, — тоді в танку під Рубіжним заживо згоріли ротний та навідник. А йому пощастило врятуватися. Він був мехводом Т-72, який мав знищити блокпост противника, і відчув влучання снаряду в башту. Повернувся, глипнув углиб машини, а там усе палає! Подумки промайнуло: шансу в побратимів немає! З останніх сил вибрався через люк у передній частині «мішки». Зазнав контузії, але доповз до своїх. Йому було боляче цю історію згадувати… А наприкінці того ж року під Бахмутом у вже іншу його «сімдесятдвійку» влучила ракета від ПТРК. Усі вціліли, машину дещо пошкодило, проте екіпаж продовжував насипати ворогу, підтримуючи піхоту, яка визволила село. Про цю історію один з телеканалів зняв репортаж. Тоді у парі з ним працював добре оснащений трофейний Т-72Б3, здобутий в бою на Херсонському напрямку.

За пів року до народження сина пара придбала обійстя — щоб нормально жити і виховувати дітей. Саме в це гніздечко мав повернутися по війні Віктор. Планував відновитися у виправній установі, вже маючи офіцерську перспективу. Захар побачив світ за 4 місяці до загибелі тата. Коли дружина народжувала, чоловік прибув з «нуля» і в перші кілька діб дуже допоміг, бо породіллі провели кесарів розтин. Малюк ріс, Єлизавета майже щодня скидала фото й відео цього прогресу. Тоді молодий батько вперше і востаннє наживо бачив та тримав на руках сина.

«На Новий 2023-й рік виготовила Віті індивідуальний шеврон з надписом «Сміливці в танку не горять». Пізніше такі шеврони передала, навідавши його в Краматорську. Згодом, коли чоловік навчався перед тим, як стати офіцером і прийняти командування танковим взводом, я приїхала до нього у Львів. Там саме відбувався музичний фестиваль. На другий день дійства на сцені виступали гурти ТНМК та Grandma’s Smuzi. Нас дуже «заводила» тамтешня атмосфера, хоч ми і обмокли під дощем. Віктор у барсетці носив даровані мною шеврони. І от гурту ТНМК я передала один з них. Минуло більше ніж місяць, Вітя вибув на схід, я займалася чимось своїм, раптом телефонує він, емоційно вигукує: «Ти бачила! Зайди, подивися кліп до пісні „Плюс-Плюс“ та передзвони!». Там побачила наш особливий шеврон! Відтоді то мій улюблений кліп — нагадування про ті дні щастя! Він за це і воював, бо планував вижити на війні, бавитися зі своїми дітьми…»

«Мам, я на війні йду або до кінця, або ніяк…»

«Чуднів» починав службу звичайним солдатом, а став командиром танкового взводу. Ніколи не відмовлявся від бойової роботи, попри складнощі й ризики. А обставини змушували рости у професії і викладатися на повну. Дружина, як могла, підтримувала. Якось на День усіх закоханих надіслала Віктору на передову посилку вагою 14 кіло: 14 кілограмів любові на 14 лютого!

«Віктор Кутюк — бойовий хлопець, не те слово! Ми починали служити у 24-й бригаді у 2020 році. Разом багато чого пережили й досягнули в сенсі бойової роботи на Херсонщині, брали там участь у вигнанні росіян за Дніпро: Велика і Мала Олександрівки, Давидів Брід, П’ятихатки. Завдання тоді мали однотипні — поїхати, вибити ворожу піхоту й повернутися. На початку війни навіть у полон брали російських танкістів з їхньою технікою! Працювали прямою наводкою, розносили позиції й укріплення противника зблизька. Ризиковано, але ефективно. Вітя кайфував від бойової роботи», — згадує спільне фронтове минуле побратим Антон Гончарук «Тоха» — нині командир відділення БРЕМ у взводі МТЗ танкового батальйону.

Танк, в якому загинув його екіпаж на початку великої війни, мав імення «Ластівка». Затим у нього з’явився «Термінатор», що витримав безмір влучань та пригод, але щоразу довозив до бази. Під 13-м номером «Чуднів» їздив на бойові на «Чортику» і дуже хотів працювати на трофейному Т-72Б3, названому «Москалем». Якось із «Матіасом», що керував «Москалем», вони вступили у бій з колоною ворожої бронетехніки — по них стріляли з БТР, були і танкові дуелі. Наші танкісти їхали, горіли, але огризалися добряче — кожен з екіпажів знищив по два танки й кілька бронетранспортерів.

«Там же воював і мій брат Микола Сіпаркін, чий 43-й окремий стрілецький батальйон прикріпили до „королівської“ бригади. Вони саме вибралися з оточення і я втратила з ним зв’язок. Якраз після того шаленого бою син і його поранений дядько та хрещений батько в одній особі, зустрілися. Радість у них була безмежною! Як і в мене, коли довідалася, що брат живий!» — переказує подробиці одного зі щемливих воєнних епізодів родинної історії Євгенія Кутюк.

Знаковою є історія, коли екіпаж Кутюка зміг виявити і уразити російський танк-невидимку, що непомітно і безкарно обстрілював наші позиції й навіть ближній тил. «Чуднів» деколи експериментував, бувало на великих швидкостях переміщувався на бойових, ризикував, аж надто зблизька нищачи ворога. І завжди погоджувався, коли доручали ювелірну роботу. «Так, трохи заробляв на горіхи від командира, зате чітко знав, на що здатен мій танк», — пояснював свій підхід офіцер у розмовах з матір’ю. Син часто повторював їй: «Мам, я на війні йду або до кінця, або ніяк…». Тієї осені ось-ось мало прийти чергове звання. І воно прийшло — наказ про присвоєння старшого лейтенанта Віктору Кутюку з’явився наступного дня після загибелі. Він мав стати ротним…

У жовтні 2025-го із побратимом «Чуднів» вертався з рекогносцировки на електросамокаті на напрямку Часів Яр — Костянтинівка. Такий транспорт на фронті завоював заслужену популярність, зокрема і для завдань розвідки, бо малошумний та доволі швидкий. Їх дістав російський FPV-дрон і вдарив по Віктору. Він загинув, побратим уцілів і зміг евакуювати тіло лейтенанта. Саме ця трагедія навіяла Єлизавету Кутюк на ідею допомогти хлопцям на передовій з детекторами виявлення БПЛА. Жінка відкрила збір на купівлю таких приладів для побратимів чоловіка, що нині є базовою потребою військових на фронті. Зрештою, той збір вдалося успішно закрити.

У Красносільській громаді є Алея слави. Там — 8 прізвищ і облич земляків-героїв, серед яких — Кутюк та його однокашник Едуард Грудняк. Віта Гензель — однокласниця і сусідка Віктора — зазначає, що він з усіх хлопців у класі був найдобрішим та готовим допомогти. «Живий. Цілий. Страшно… Але така робота в мене… Я пішов на штурм танком, в якому був один снаряд. Але з кулеметів ми насипали славно, що аж стволи плавило» — це його послання Віті, датоване груднем 2022-го. «Чуднів» писав, що «тяжко, лізуть (росіяни. — Ред.) як зомбі. Ми вчора поклали одразу 300 кацапів з 450, але позиції втратили. Сьогодні їх повернули. Якось заїхали до росіян у тил — трохи заблудили. Розбили їм там усе ущент, затрьохсотили їхнього ротного й поклали командирів взводів. Проїхалися мінним полем і витягли 15 наших».

«Вітя казав, що бракує піхоти, якої багато гине й калічиться, але вони намагаються з усім впоратися. Однокласник з війни чимало фото і відео надсилав. Коли востаннє приїздив, говорив, що на фронті дуже важко, й він не знає, чи повернеться взагалі. Тепер у селі є думка про перейменування вулиці, де жив Віктор, іменем Героя Кутюка», — зауважує Віта Гензель.

Завершимо цю оповідку словами мами героя: «Син не жалівся на життя, сприймав його як належить, — казав, що прорвемося. От і нині я так само у будь-якій важкій ситуації сама собі кажу. Тепер маю одну розраду — малого Захарчика, так схожого на свого тата!».

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform