Довели, що незламні. Історія танцівників з Ірпеня, які пережили окупацію і поїхали на чемпіонат світу

Українці незламні, бо всупереч усім перепонам готові відбудовувати дім, який люблять, і робити справу, яка глибоко в серці. Учасники колективу бального танцю Адажіо з Ірпеня через окупацію Київщини втратили домівки, майно та роботу. Хоча і в неповному складі, колектив звівся на ноги, і навіть представив Україну на чемпіонаті світу зі спортивного бального танцю в Німеччині. Танцюристи так люблять свою справу, що місяцями працювали на кількох роботах, аби заробити кошти на квитки на омріяні змагання, а ще на нові костюми, бо все їхнє майно згоріло.

У жовтні клуб спортивного бального танцю з Ірпеня з успіхом виступив на чемпіонаті світу з бального танцю у німецькому Брауншвейзі. Номер спеціально назвали Unbrakable, аби довести всім, що вони незламні.

Як і тисячі ірпінців, танцюристи постраждали через російську окупацію. Хтось втратив житло, хтось майно чи роботу. Головна домівка танцювального колективу Адажіо – Державний податковий університет в Ірпені. Його теж зруйнували росіяни.

Більшість учасників колективу – студенти цього вишу. Ба навіть подружжя тренерів колективу – Віталій Салямон та Катерина Салямон-Міхєєва – за сумісництвом викладачі економіки в цьому закладі.

– З цього місця почалася історія нашого колективу і всіх наших досягнень. Боляче, тому що ми бачили, як це все розвивалося, як це швидко будувалося, оскільки це був університет європейського формату, цілий кампус. Ціле студентське містечко. На жаль, зараз маємо тільки чорні стіни… Складно. Але віримо в найкраще. Сподіваємося, що все відбудується, – розповідає Катерина Салямон-Міхєєва.

А поки що в інших стінах, під світлом ліхтарів, бо щойно вимкнули електрику, танцюристи продовжують тренуватися. Після звільнення Київщини від окупантів до колективу з двох сотень вихованців повернулися лише 70. З трьох тренувальних приміщень залишилася тільки одна невелика зала. Та влітку незламна  команда загорілася ідеєю поїхати на чемпіонат світу з бального танцю, хоча це було вкрай складно.

– Зібрати всіх докупи було дуже важко, тому що дійсно пороз’їжджалися. Хто до Швейцарії, хто до Німеччини, Чехії, Польщі і навіть до Норвегії. Наші танцівники є членами Національної збірної зі спортивного танцю, нам довелося готувати документи для дозволу на виїзд семи хлопців-танцюристів, які підпадали під категорію невиїзних. 10 жовтня у Києві було сильне бомбардування і це завадило оформленню документів. Нам треба було виїжджати 13 жовтня, а 12 жовтня нам тільки підписали документи, – розповідає тренер Віталій Салямон.

Аби заробити на нові костюми та квитки до Німеччини, хлопці та дівчата місяцями шукали підробітки і водночас тренувалися, аби встигнути підготуватися до змагань.

– Абсолютно всі танцівники нашої команди постраждали. Немає жодної сім’ї, якої б не торкнулася велика війна. Хтось втратив помешкання, хтось роботу. І бальні танці, як і будь-який інший професійний спорт, вони є дуже дорогими. Наші танцівники працювали офіціантами, кур’єрами, вели дитячу хореографію у садочках – вся для того, аби заробити кошти. Я помічала, як хлопці о 5-й годині ранку вставали, аби встигнути на дві роботи. Я просто бачила, наскільки вони фізично виснажені, – розповідає Катерина.

У підсумку на чемпіонаті світу колектив з Ірпеня посів 5-те місце. Та куди важливіше танцівниками було заявити, що українці незламні. І нагадати про Ірпінь – понівечене окупацією українське місто, яке ще пів року тому було на вустах всього світу. Команду вразив емоційний прийом німців.

– Ми поїхали перш за все показати, яка Україна сильна, і які тут талановиті, креативні, сильні люди. Тому що в країні війна, всюди відбуваються трагедії, а ми їдемо на міжнародну арену, представляти свою країну з честю. Це було дуже зворушливо, коли ми просто гуляли у Брауншвейзі і люди помічали наші фірмові футболки з написом Ukraine, і майже кожен другий німець підходив, тиснув руку і казав: Ви з України, з Бучі, Ірпеня? О, Боже, тримайтеся! Ми постійно чули слова підтримки і від учасників з інших країн, – згадує танцівник Кирило Колесніков.

– Ми їхали не з метою, щоб викликати співчуття до себе. Навпаки, ми хотіли показати: що б ми не пережили, ми сильна нація, ми українці, ми не вміємо здаватися і ми можемо зі сльозами на очах продовжувати боротися. І там останні слова у цьому номері звучать: ми сильні, ми продовжуємо боротися. Ми продовжуємо боронити свою країну. І хлопці та дівчата, і спортсмени, кожен на своєму фронті захищають свою країну, показують всьому світові, що ми сильні, і ми незламні, – додає Катерина Салямон-Міхєєва.

Українці незламні, бо всупереч усім перепонам готові відбудовувати дім, який люблять, і робити справу, яка глибоко в серці. Учасники колективу бального танцю Адажіо з Ірпеня через окупацію Київщини втратили домівки, майно та роботу. Хоча і в неповному складі, колектив звівся на ноги, і навіть представив Україну на чемпіонаті світу зі спортивного бального танцю в Німеччині. Танцюристи так люблять свою справу, що місяцями працювали на кількох роботах, аби заробити кошти на квитки на омріяні змагання, а ще на нові костюми, бо все їхнє майно згоріло.

У жовтні клуб спортивного бального танцю з Ірпеня з успіхом виступив на чемпіонаті світу з бального танцю у німецькому Брауншвейзі. Номер спеціально назвали Unbrakable, аби довести всім, що вони незламні.

Як і тисячі ірпінців, танцюристи постраждали через російську окупацію. Хтось втратив житло, хтось майно чи роботу. Головна домівка танцювального колективу Адажіо – Державний податковий університет в Ірпені. Його теж зруйнували росіяни.

Більшість учасників колективу – студенти цього вишу. Ба навіть подружжя тренерів колективу – Віталій Салямон та Катерина Салямон-Міхєєва – за сумісництвом викладачі економіки в цьому закладі.

– З цього місця почалася історія нашого колективу і всіх наших досягнень. Боляче, тому що ми бачили, як це все розвивалося, як це швидко будувалося, оскільки це був університет європейського формату, цілий кампус. Ціле студентське містечко. На жаль, зараз маємо тільки чорні стіни… Складно. Але віримо в найкраще. Сподіваємося, що все відбудується, – розповідає Катерина Салямон-Міхєєва.

А поки що в інших стінах, під світлом ліхтарів, бо щойно вимкнули електрику, танцюристи продовжують тренуватися. Після звільнення Київщини від окупантів до колективу з двох сотень вихованців повернулися лише 70. З трьох тренувальних приміщень залишилася тільки одна невелика зала. Та влітку незламна  команда загорілася ідеєю поїхати на чемпіонат світу з бального танцю, хоча це було вкрай складно.

– Зібрати всіх докупи було дуже важко, тому що дійсно пороз’їжджалися. Хто до Швейцарії, хто до Німеччини, Чехії, Польщі і навіть до Норвегії. Наші танцівники є членами Національної збірної зі спортивного танцю, нам довелося готувати документи для дозволу на виїзд семи хлопців-танцюристів, які підпадали під категорію невиїзних. 10 жовтня у Києві було сильне бомбардування і це завадило оформленню документів. Нам треба було виїжджати 13 жовтня, а 12 жовтня нам тільки підписали документи, – розповідає тренер Віталій Салямон.

Аби заробити на нові костюми та квитки до Німеччини, хлопці та дівчата місяцями шукали підробітки і водночас тренувалися, аби встигнути підготуватися до змагань.

– Абсолютно всі танцівники нашої команди постраждали. Немає жодної сім’ї, якої б не торкнулася велика війна. Хтось втратив помешкання, хтось роботу. І бальні танці, як і будь-який інший професійний спорт, вони є дуже дорогими. Наші танцівники працювали офіціантами, кур’єрами, вели дитячу хореографію у садочках – вся для того, аби заробити кошти. Я помічала, як хлопці о 5-й годині ранку вставали, аби встигнути на дві роботи. Я просто бачила, наскільки вони фізично виснажені, – розповідає Катерина.

У підсумку на чемпіонаті світу колектив з Ірпеня посів 5-те місце. Та куди важливіше танцівниками було заявити, що українці незламні. І нагадати про Ірпінь – понівечене окупацією українське місто, яке ще пів року тому було на вустах всього світу. Команду вразив емоційний прийом німців.

– Ми поїхали перш за все показати, яка Україна сильна, і які тут талановиті, креативні, сильні люди. Тому що в країні війна, всюди відбуваються трагедії, а ми їдемо на міжнародну арену, представляти свою країну з честю. Це було дуже зворушливо, коли ми просто гуляли у Брауншвейзі і люди помічали наші фірмові футболки з написом Ukraine, і майже кожен другий німець підходив, тиснув руку і казав: Ви з України, з Бучі, Ірпеня? О, Боже, тримайтеся! Ми постійно чули слова підтримки і від учасників з інших країн, – згадує танцівник Кирило Колесніков.

– Ми їхали не з метою, щоб викликати співчуття до себе. Навпаки, ми хотіли показати: що б ми не пережили, ми сильна нація, ми українці, ми не вміємо здаватися і ми можемо зі сльозами на очах продовжувати боротися. І там останні слова у цьому номері звучать: ми сильні, ми продовжуємо боротися. Ми продовжуємо боронити свою країну. І хлопці та дівчата, і спортсмени, кожен на своєму фронті захищають свою країну, показують всьому світові, що ми сильні, і ми незламні, – додає Катерина Салямон-Міхєєва.