Дитячий онкогематолог: “Батько, який загинув захищаючи Україну, вже після смерті врятував життя своїй дитині”

Дитячий онкогематолог, завідувач відділення трансплантації кісткового мозку НСДЛ Охматдит Олександр Лисиця в інтерв’ю Фактам ICTV розповів про те, з якими викликами йому довелося зіткнутися в перші дні і тижні повномасштабного вторгнення військ РФ на територію України.

– На 24 лютого 2022 року в мене було заплановано 40 пацієнтів на трансплантацію. Всі вони були вже на фінальній стадії обстеження. Також було підготовлено їхніх донорів у Польщі та Німеччині.

Але після початку повномасштабного вторгнення перше, що порушилося, – це логістика. Останні клітини нам привезли 23 лютого. А 25 лютого багато співробітників не могли приїхати на роботу.

Лікарі та медсестри жили в клініці наступні два тижні, оскільки хтось не міг дістатися до роботи, хтось опинився в окупації. Далася взнаки й комендантська година, яка тривала по три дні.

– Багатьох пацієнтів довелося евакуювати в інші країни?

– Із цього приводу ми зв’язалися з польськими колегами. За допомогою реєстру переключили доставку клітин на ті центри, які погодилися безкоштовно взяти наших дітей.

До Польщі забрали п’ятьох пацієнтів. Але через тиждень поляки зрозуміли, що їхніх потужностей не вистачить, і включилися наші партнери зі США. Під їхнім керівництвом було створено хаб в Польщі. До нього приєдналося понад 30 клінік, які готові були взяти 5-10 пацієнтів на той чи інший вид лікування.

Таким чином, більше тисячі наших маленьких пацієнтів разом з батьками виїхали з країни на лікування. Восьмого березня була остання хвиля евакуації хворих з мого відділення.

– А які випадки в процесі евакуації запам’яталися найбільше?

– Наприклад, ми ледве-ледве встигли вивезти сім’ю з хворою дитиною з Ірпеня. Підключалися волонтери.

Ми домовлялися в кожній області, щоб нас супроводжувала поліція. Тому що залишилася тільки одна дорога на Білу Церкву. Інших шляхів до Львова не було. Були дуже складні погодні умови – до Львова ми їхали понад 20 годин. Це було важко: важкі діти, вкрай важка дорога. Якби не поліція, ми, мабуть, і дві доби добиралися б.

До слова, статтю про евакуацію українських дітей-пацієнтів навіть опубліковали в Тһе Lancet, одному з найкращих медичних журналів у світі. Жодна країна не мала такого масштабного досвіду, як діяти правильніше, швидше, як зважити всі ризики…

– Відомо, що Охматдит, крім дітей, почав брати на лікування і дорослих…

– Я знав, що з онкологічною службою для дорослих все дуже складно. А у нас, враховуючи ту кількість трансплантацій, яка планувалася, ми мали повне забезпечення.

Тоді я запропонував керівнику Охматдиту Володимиру Жовніру брати дорослих пацієнтів. Він підтримав цю ідею, і ми подали лікарню на відповідну акредитацію.

Крім того, у нас був досвід доставки клітин з Індії – вони сумарно подолали 6 тис. км. При тому, що треба було вкластися в 72 години: літаком з Індії до Польщі, з Польщі – до кордону, від кордону до нас. До того ж, не всі дороги в квітні-травні ще працювали, тобто потрібно було їхати в об’їзд. Це вкрай важко.

– Доводилося спускати пацієнтів у підвал під час повітряних тривог?

– Пацієнти після трансплантації потребують стерильних умов перебування. У підвал ми спускалися один раз, коли була інформація, що в бік Києва летить багато ракет. Але це технічно складно і небезпечно для пацієнтів.

Тоді я зателефонував генеральному директору клініки і сказав, що своїх пацієнтів спускатиму в підвал тільки, коли ракети почнуть падати поруч. Тому що небезпека від нестерильних умов більша в кілька разів, ніж від ризику прильоту.

– Чи були складнощі із забезпеченням медикаментами, донорами?

– У нас деякі медикаменти приїжджають з Європи, але глобальних проблем не було. Єдине що, багато донорів пішли в тероборону, а тут ще й комендантська година. Тому було ухвалено рішення, що у критичний момент препарати крові будуть здаватимуть самі медики.

– Скільки трансплантацій вдалося провести?

– На сьогодні ми зробили 34 трансплантації, з них до повномасштабної війни – 9. Тобто під час повномасштабної війни провели 25 трансплантацій.

До слова, був у мене пацієнт, у якого не було в світовому реєстрі донора. Тому донором ми йому вибрали тата. А тато – в ЗСУ.

Зауважу, що найкращий варіант донації, це коли пацієнт вже отримав паралельно високодозову хіміотерапію, а за день до трансплантації набираються клітини від донора. Іноді це можна зробити трошки раніше, тобто кріоконсервувати клітини в ультранизьких температурах – 80 градусів нижче нуля або в рідкому азоті.

Саме варіант кріоконсервації був обраний в цьому конкретному випадку. За день до трансплантації ми дізналися, що тато дитини загинув під Харковом. Тобто вийшло так, що він врятував свою дитину вже після смерті. З хлопчиком все добре. Тепер у нього в кровотворенні імунна система тата, якого вже немає.

– Як вдавалося справлятися з емоційним напруженням, щоб працювати далі?

– Скажу чесно, нам справді важко. Без світла, без опалення. Коли твоя колега їде на роботу, пише, що спізнюється, а в її машину прилітає ракета. А ти потім їдеш на похорон і бачиш її дитину, яка залишилася без батьків. Це все дуже важко…

Але я розумію і міру своєї особистої відповідальності. Розумію, що на мене дивляться люди, прислухаються, беруть приклад. Тому я не маю права на прояв слабкості. В ім’я життя своїх пацієнтів.

– Як маленькі пацієнти реагують на війну?

– Діти залишаються дітьми. Мої пацієнти спочатку плакали, а потім за сім днів звикли до повітряної тривоги. Батьки панікували більше.

Діти все прекрасно розуміють. Але ми намагалися захищати їх від страшних новин. До того ж, вони не їздили Києвом, не бачили, що відбувається. А в лікарні – психолог, лікарняний клоун, ми здійснюємо їхні мрії, проводимо лікування. Такий купол створили, щоб максимально захистити.

– Наскільки важлива співпраця України з іноземними партнерами?

– Моя принципова позиція була в тому, щоб залишатися в країні до перемоги. Але я не зміг відмовитися від участі в проєкті Фонду Олени Зеленської у Великій Британії. Тому що це проєкт заради країни, а не заради моєї професійної підготовки чи чогось іншого.

Я отримав запрошення від Офісу першої леді, ознайомився з проєктом. Зрозумів, наскільки він важливий для України. Я прекрасно розумію, що моє відділення не буде надсучасним без додаткових фінансів.

Освіта, медицина та гуманітарна допомога мають стати пріоритетами. І це ті напрямки, за якими працює Фонд Олени Зеленської.

Люди, яких я зустрів у Лондоні, були в захваті від того, як вдається українським медикам у таких нелюдських умовах продовжувати свою роботу. Запитували, як ми справляємося. Вони справді готові допомагати нам ще більше.

Ось, наприклад, лікарня в Ізюмі, на відновлення якої Фонд збирає гроші. Ми прекрасно розуміємо, що вона дуже близько до лінії фронту. Але в цій лікарні надавали допомогу понад 100 тис. особам на рік. Уявляєте, скільки пацієнтів можуть залишитися без життєво важливої медичної допомоги? Цього в жодному разі не можна допустити!

Фото: Охматдит

Дитячий онкогематолог, завідувач відділення трансплантації кісткового мозку НСДЛ Охматдит Олександр Лисиця в інтерв’ю Фактам ICTV розповів про те, з якими викликами йому довелося зіткнутися в перші дні і тижні повномасштабного вторгнення військ РФ на територію України.

– На 24 лютого 2022 року в мене було заплановано 40 пацієнтів на трансплантацію. Всі вони були вже на фінальній стадії обстеження. Також було підготовлено їхніх донорів у Польщі та Німеччині.

Але після початку повномасштабного вторгнення перше, що порушилося, – це логістика. Останні клітини нам привезли 23 лютого. А 25 лютого багато співробітників не могли приїхати на роботу.

Лікарі та медсестри жили в клініці наступні два тижні, оскільки хтось не міг дістатися до роботи, хтось опинився в окупації. Далася взнаки й комендантська година, яка тривала по три дні.

– Багатьох пацієнтів довелося евакуювати в інші країни?

– Із цього приводу ми зв’язалися з польськими колегами. За допомогою реєстру переключили доставку клітин на ті центри, які погодилися безкоштовно взяти наших дітей.

До Польщі забрали п’ятьох пацієнтів. Але через тиждень поляки зрозуміли, що їхніх потужностей не вистачить, і включилися наші партнери зі США. Під їхнім керівництвом було створено хаб в Польщі. До нього приєдналося понад 30 клінік, які готові були взяти 5-10 пацієнтів на той чи інший вид лікування.

Таким чином, більше тисячі наших маленьких пацієнтів разом з батьками виїхали з країни на лікування. Восьмого березня була остання хвиля евакуації хворих з мого відділення.

– А які випадки в процесі евакуації запам’яталися найбільше?

– Наприклад, ми ледве-ледве встигли вивезти сім’ю з хворою дитиною з Ірпеня. Підключалися волонтери.

Ми домовлялися в кожній області, щоб нас супроводжувала поліція. Тому що залишилася тільки одна дорога на Білу Церкву. Інших шляхів до Львова не було. Були дуже складні погодні умови – до Львова ми їхали понад 20 годин. Це було важко: важкі діти, вкрай важка дорога. Якби не поліція, ми, мабуть, і дві доби добиралися б.

До слова, статтю про евакуацію українських дітей-пацієнтів навіть опубліковали в Тһе Lancet, одному з найкращих медичних журналів у світі. Жодна країна не мала такого масштабного досвіду, як діяти правильніше, швидше, як зважити всі ризики…

– Відомо, що Охматдит, крім дітей, почав брати на лікування і дорослих…

– Я знав, що з онкологічною службою для дорослих все дуже складно. А у нас, враховуючи ту кількість трансплантацій, яка планувалася, ми мали повне забезпечення.

Тоді я запропонував керівнику Охматдиту Володимиру Жовніру брати дорослих пацієнтів. Він підтримав цю ідею, і ми подали лікарню на відповідну акредитацію.

Крім того, у нас був досвід доставки клітин з Індії – вони сумарно подолали 6 тис. км. При тому, що треба було вкластися в 72 години: літаком з Індії до Польщі, з Польщі – до кордону, від кордону до нас. До того ж, не всі дороги в квітні-травні ще працювали, тобто потрібно було їхати в об’їзд. Це вкрай важко.

– Доводилося спускати пацієнтів у підвал під час повітряних тривог?

– Пацієнти після трансплантації потребують стерильних умов перебування. У підвал ми спускалися один раз, коли була інформація, що в бік Києва летить багато ракет. Але це технічно складно і небезпечно для пацієнтів.

Тоді я зателефонував генеральному директору клініки і сказав, що своїх пацієнтів спускатиму в підвал тільки, коли ракети почнуть падати поруч. Тому що небезпека від нестерильних умов більша в кілька разів, ніж від ризику прильоту.

– Чи були складнощі із забезпеченням медикаментами, донорами?

– У нас деякі медикаменти приїжджають з Європи, але глобальних проблем не було. Єдине що, багато донорів пішли в тероборону, а тут ще й комендантська година. Тому було ухвалено рішення, що у критичний момент препарати крові будуть здаватимуть самі медики.

– Скільки трансплантацій вдалося провести?

– На сьогодні ми зробили 34 трансплантації, з них до повномасштабної війни – 9. Тобто під час повномасштабної війни провели 25 трансплантацій.

До слова, був у мене пацієнт, у якого не було в світовому реєстрі донора. Тому донором ми йому вибрали тата. А тато – в ЗСУ.

Зауважу, що найкращий варіант донації, це коли пацієнт вже отримав паралельно високодозову хіміотерапію, а за день до трансплантації набираються клітини від донора. Іноді це можна зробити трошки раніше, тобто кріоконсервувати клітини в ультранизьких температурах – 80 градусів нижче нуля або в рідкому азоті.

Саме варіант кріоконсервації був обраний в цьому конкретному випадку. За день до трансплантації ми дізналися, що тато дитини загинув під Харковом. Тобто вийшло так, що він врятував свою дитину вже після смерті. З хлопчиком все добре. Тепер у нього в кровотворенні імунна система тата, якого вже немає.

– Як вдавалося справлятися з емоційним напруженням, щоб працювати далі?

– Скажу чесно, нам справді важко. Без світла, без опалення. Коли твоя колега їде на роботу, пише, що спізнюється, а в її машину прилітає ракета. А ти потім їдеш на похорон і бачиш її дитину, яка залишилася без батьків. Це все дуже важко…

Але я розумію і міру своєї особистої відповідальності. Розумію, що на мене дивляться люди, прислухаються, беруть приклад. Тому я не маю права на прояв слабкості. В ім’я життя своїх пацієнтів.

– Як маленькі пацієнти реагують на війну?

– Діти залишаються дітьми. Мої пацієнти спочатку плакали, а потім за сім днів звикли до повітряної тривоги. Батьки панікували більше.

Діти все прекрасно розуміють. Але ми намагалися захищати їх від страшних новин. До того ж, вони не їздили Києвом, не бачили, що відбувається. А в лікарні – психолог, лікарняний клоун, ми здійснюємо їхні мрії, проводимо лікування. Такий купол створили, щоб максимально захистити.

– Наскільки важлива співпраця України з іноземними партнерами?

– Моя принципова позиція була в тому, щоб залишатися в країні до перемоги. Але я не зміг відмовитися від участі в проєкті Фонду Олени Зеленської у Великій Британії. Тому що це проєкт заради країни, а не заради моєї професійної підготовки чи чогось іншого.

Я отримав запрошення від Офісу першої леді, ознайомився з проєктом. Зрозумів, наскільки він важливий для України. Я прекрасно розумію, що моє відділення не буде надсучасним без додаткових фінансів.

Освіта, медицина та гуманітарна допомога мають стати пріоритетами. І це ті напрямки, за якими працює Фонд Олени Зеленської.

Люди, яких я зустрів у Лондоні, були в захваті від того, як вдається українським медикам у таких нелюдських умовах продовжувати свою роботу. Запитували, як ми справляємося. Вони справді готові допомагати нам ще більше.

Ось, наприклад, лікарня в Ізюмі, на відновлення якої Фонд збирає гроші. Ми прекрасно розуміємо, що вона дуже близько до лінії фронту. Але в цій лікарні надавали допомогу понад 100 тис. особам на рік. Уявляєте, скільки пацієнтів можуть залишитися без життєво важливої медичної допомоги? Цього в жодному разі не можна допустити!

Фото: Охматдит