Нам, лікарям, відступати нікуди – за нами тільки морг. Історія анестезіолога Злати з Новомосковська

24 лютого всі українці відчули шок. Що робити, куди бігти, чи виїжджати, чи залишатися? І у всіх почався власний фронт. Хтось став волонтером, хтось пішов у тероборону чи ЗСУ, хтось змінив професію на ту, яка більш підходить у воєнний час. 

Але вони – бійці медичного фронту, залишились на місцях. І щоденно в надважких умовах рятують життя. Факти ICTV разом з благодійним фондом Твоя опора підготували серію матеріалів під назвою Медичний фронт.

Що робити 24 лютого – це питання постало і перед родиною лікарки-анестезіологині Злати Педан, що працює завідувачкою відділення в Новомосковській регіональній лікарні інтенсивного лікування у Дніпропетровській області.

Чоловік наполягав на виїзді за кордон, щоб і восьмирічну доньку врятувати, і роботу одразу там знайти.

– Та я не могла поїхати, я ж – керівник відділення, лікарка, – розповіла Злата. – Я не могла покинути ані роботу, ані підлеглих, ані пацієнтів. Не мала права.

І хоч в Новомосковську обстрілів не було, тривога вже нависла над містом. 25 лютого рано-вранці завила сирена.

 – Ми не знали, що це – навчання чи вже потрібно ховатися. Та ось мене викликали на роботу. Виявилося, що здійснено напад на військову частину. Ми очікували на масове надходження поранених.

Чоловік знову був проти виходу на роботу, але Злата вчинила, як розуміла: її обов’язок – бути в лікарні.

Якщо вона покине роботу, то хто ж допоможе постраждалим? Анестезіологів завжди не вистачало, а тут така ситуація.

Привезли 10 солдатів з кульовими пораненнями різної важкості. Двох найважчих одразу відправили в область, зібрали фахівців.

 – Відгукнулися всі лікарі, кого викликали, вони надавали допомогу за своїм профілем.

Так в Новомосковську вперше зіткнулися з війною і відчули, яка вона на смак.

 – Потім були прильоти ракет на підприємство з пально-мастильними матеріалами, виникла пожежа. І нас знову викликали у неділю.

Того дня постраждалих було небагато, бо був вихідний день, але вночі стався вибух – вогонь дійшов до цистерни з паливом. Загинули ДСНСники, багато з них отримали травми й опіки.

І знову рани, операції, чергування поруч з постраждалими в реанімації.

– Нам, анестезіологам і реаніматологам, нікуди відступати – за нами тільки морг. І якщо ми не допоможемо, то вже ніхто не допоможе. Хіба ж можна кинути пацієнтів в такий скрутний час.

На щастя, лікарі Новомосковської регіональної лікарні не виїхали у безпечні місця. Були такі, що поїхали на початку та швидко повернулися додому, до своїх обов’язків.

 – З мого відділення ніхто не виїхав, – говорить Злата. – Ми всі стоїмо за Україну, за її незалежність. І навіть якщо розбомблять лікарню, ми підемо в госпіталі рятувати вояків.

А наразі лікарня надає допомогу всім, хто її потребує: і цивільним, і військовим.

– Нещодавно виписали на реабілітацію 25-річного хлопчину-волонтера з Маріуполя. Дуже важкий був, – згадує лікарка. – Він потрапив у ДТП. Ребра поламані були, розрив селезінки, легень, крововтрата величезна.

Лікарі зібрали його власну кров у порожнинах, куди вона вилилася, додали донорської, влили у нього. Тримали довго під наркозом, щоб організм економив сили на відновлення. Хлопець пройшов усе: і ШВЛ, і трахеотомію, і вижив.

Такі моменти дарують лікарям радість. Справжню, щиру радість, що життя перемогло смерть.

 – Так, важко усвідомлювати, що гинуть люди, діти, – говорить Злата. – Цей жаль не передати. Але плакала тільки у хвилину мовчання в Києві.

Поїхала на навчання до столиці, взяла доньку і під час хвилини мовчання на Хрещатику розчулилась і розплакалася.

 – Я під час війни стала ще суворішою, не даю собі розкисати, – сказала Злата. – Займаюся силовими вправами, вони мені допомагають боротися з будь-якими труднощами. Ось розлучилася з чоловіком, який не підтримав мене.

Тепер Злата Педан будує нове життя для себе і своєї доньки. Вона мріє… Ні, вона наближає перемогу України своєю працею, своєю відданістю професії медика.

Жінка готова постійно розвиватися задля майбутнього української медицини, навчатися і працювати.

– Зараз завдяки благодійникам до лікарні надходить багато сучасної апаратури. І це класно, – говорить анестезіологиня. – Це виводить лікування на новий рівень, набагато спрощує його.

Адже зараз іде війна, якої ніколи ніде не було. Характер ушкоджень у пацієнтів новий для медиків, що працюють в цивільних лікарнях.

 – Кожен випадок поранень – унікальний, – розповідає Злата. – Уламок, що потрапляє в тканини, кожного разу має свій шлях, і лікарю потрібно вибрати таку тактику лікування, щоб не нашкодити пацієнту, а врятувати його.

І не тільки врятувати. Лікарі роблять усе, щоб якість життя пацієнта після лікування була якомога кращою.

 – Лікарі взагалі навчаються все життя, – говорить Злата. – А зараз вони набираються неоціненного досвіду. Потрібно, щоб він передавався іншим.

Злата Педан вважає свою професію найкращою і мріє, щоб після війни всі лікарі мали змогу отримувати найсучасніші знання, щоб бути готовими до будь-яких випробувань.

Сподіваємось, що держава оцінить ті нелюдські зусилля медиків, завдяки яким виживають пацієнти в невеличких лікарнях, та забезпечить їхній подальший професійний розвиток.

Аби допомогти лікарям, які з лютого працюють у таких умовах, благодійний фонд Твоя опора взяв під свою опіку понад 100 лікарень по всій Україні – як прифронтових, так і медзакладів з великою кількістю ВПО. Допомогти українським медикам може кожен, щоб вони мали і сучасне обладнання, і медикаменти.

Фото: Анна Діброва

24 лютого всі українці відчули шок. Що робити, куди бігти, чи виїжджати, чи залишатися? І у всіх почався власний фронт. Хтось став волонтером, хтось пішов у тероборону чи ЗСУ, хтось змінив професію на ту, яка більш підходить у воєнний час. 

Але вони – бійці медичного фронту, залишились на місцях. І щоденно в надважких умовах рятують життя. Факти ICTV разом з благодійним фондом Твоя опора підготували серію матеріалів під назвою Медичний фронт.

Що робити 24 лютого – це питання постало і перед родиною лікарки-анестезіологині Злати Педан, що працює завідувачкою відділення в Новомосковській регіональній лікарні інтенсивного лікування у Дніпропетровській області.

Чоловік наполягав на виїзді за кордон, щоб і восьмирічну доньку врятувати, і роботу одразу там знайти.

– Та я не могла поїхати, я ж – керівник відділення, лікарка, – розповіла Злата. – Я не могла покинути ані роботу, ані підлеглих, ані пацієнтів. Не мала права.

І хоч в Новомосковську обстрілів не було, тривога вже нависла над містом. 25 лютого рано-вранці завила сирена.

 – Ми не знали, що це – навчання чи вже потрібно ховатися. Та ось мене викликали на роботу. Виявилося, що здійснено напад на військову частину. Ми очікували на масове надходження поранених.

Чоловік знову був проти виходу на роботу, але Злата вчинила, як розуміла: її обов’язок – бути в лікарні.

Якщо вона покине роботу, то хто ж допоможе постраждалим? Анестезіологів завжди не вистачало, а тут така ситуація.

Привезли 10 солдатів з кульовими пораненнями різної важкості. Двох найважчих одразу відправили в область, зібрали фахівців.

 – Відгукнулися всі лікарі, кого викликали, вони надавали допомогу за своїм профілем.

Так в Новомосковську вперше зіткнулися з війною і відчули, яка вона на смак.

 – Потім були прильоти ракет на підприємство з пально-мастильними матеріалами, виникла пожежа. І нас знову викликали у неділю.

Того дня постраждалих було небагато, бо був вихідний день, але вночі стався вибух – вогонь дійшов до цистерни з паливом. Загинули ДСНСники, багато з них отримали травми й опіки.

І знову рани, операції, чергування поруч з постраждалими в реанімації.

– Нам, анестезіологам і реаніматологам, нікуди відступати – за нами тільки морг. І якщо ми не допоможемо, то вже ніхто не допоможе. Хіба ж можна кинути пацієнтів в такий скрутний час.

На щастя, лікарі Новомосковської регіональної лікарні не виїхали у безпечні місця. Були такі, що поїхали на початку та швидко повернулися додому, до своїх обов’язків.

 – З мого відділення ніхто не виїхав, – говорить Злата. – Ми всі стоїмо за Україну, за її незалежність. І навіть якщо розбомблять лікарню, ми підемо в госпіталі рятувати вояків.

А наразі лікарня надає допомогу всім, хто її потребує: і цивільним, і військовим.

– Нещодавно виписали на реабілітацію 25-річного хлопчину-волонтера з Маріуполя. Дуже важкий був, – згадує лікарка. – Він потрапив у ДТП. Ребра поламані були, розрив селезінки, легень, крововтрата величезна.

Лікарі зібрали його власну кров у порожнинах, куди вона вилилася, додали донорської, влили у нього. Тримали довго під наркозом, щоб організм економив сили на відновлення. Хлопець пройшов усе: і ШВЛ, і трахеотомію, і вижив.

Такі моменти дарують лікарям радість. Справжню, щиру радість, що життя перемогло смерть.

 – Так, важко усвідомлювати, що гинуть люди, діти, – говорить Злата. – Цей жаль не передати. Але плакала тільки у хвилину мовчання в Києві.

Поїхала на навчання до столиці, взяла доньку і під час хвилини мовчання на Хрещатику розчулилась і розплакалася.

 – Я під час війни стала ще суворішою, не даю собі розкисати, – сказала Злата. – Займаюся силовими вправами, вони мені допомагають боротися з будь-якими труднощами. Ось розлучилася з чоловіком, який не підтримав мене.

Тепер Злата Педан будує нове життя для себе і своєї доньки. Вона мріє… Ні, вона наближає перемогу України своєю працею, своєю відданістю професії медика.

Жінка готова постійно розвиватися задля майбутнього української медицини, навчатися і працювати.

– Зараз завдяки благодійникам до лікарні надходить багато сучасної апаратури. І це класно, – говорить анестезіологиня. – Це виводить лікування на новий рівень, набагато спрощує його.

Адже зараз іде війна, якої ніколи ніде не було. Характер ушкоджень у пацієнтів новий для медиків, що працюють в цивільних лікарнях.

 – Кожен випадок поранень – унікальний, – розповідає Злата. – Уламок, що потрапляє в тканини, кожного разу має свій шлях, і лікарю потрібно вибрати таку тактику лікування, щоб не нашкодити пацієнту, а врятувати його.

І не тільки врятувати. Лікарі роблять усе, щоб якість життя пацієнта після лікування була якомога кращою.

 – Лікарі взагалі навчаються все життя, – говорить Злата. – А зараз вони набираються неоціненного досвіду. Потрібно, щоб він передавався іншим.

Злата Педан вважає свою професію найкращою і мріє, щоб після війни всі лікарі мали змогу отримувати найсучасніші знання, щоб бути готовими до будь-яких випробувань.

Сподіваємось, що держава оцінить ті нелюдські зусилля медиків, завдяки яким виживають пацієнти в невеличких лікарнях, та забезпечить їхній подальший професійний розвиток.

Аби допомогти лікарям, які з лютого працюють у таких умовах, благодійний фонд Твоя опора взяв під свою опіку понад 100 лікарень по всій Україні – як прифронтових, так і медзакладів з великою кількістю ВПО. Допомогти українським медикам може кожен, щоб вони мали і сучасне обладнання, і медикаменти.

Фото: Анна Діброва