Як «виростити» новий ніс після важкого поранення. Інтервʼю з головним отоларингологом ЗСУ

Ця розмова кореспондентки АрміяInform — про лікування ЛОР-органів, про бойові травми, про виклики, з якими зіткнулися ЛОР-хірурги з повномасштабним вторгненням росіян.

Що робити з пацієнтом, в якого після поранення замість носа — ямка? Як «виростити» новий ніс? Чому танкістам, артилеристам, військовослужбовцям треба дбати за слух і обов’язково берегти вуха тактичними навушниками? Чим небезпечні акубаротравми та чому ними не треба нехтувати?

Все це та чимало іншого знає і вміє начальник клініки отоларингології Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь», головний оториноларинголог ЗСУ, полковник медичної служби Іван Кузьмук.

Ця розмова кореспондентки АрміяInform — про лікування ЛОР-органів, про бойові травми, про виклики, з якими зіткнулися ЛОР-хірурги з широкомасштабним вторгненням росіян. А ще — про колосальний талант наших військових медиків, котрі, в буквальному значенні, можуть створити орган заново.

— Іване Олександровичу, розкажіть про свій шлях у військовій медицині. Коли й чому зупинилися на виборі саме такого професійного шляху?

— По закінченню Національного медичного університету імені Богомольця, я вирішив вступити до Військово-медичної академії з кількох причин. По-перше, я з родини військових, а по-друге, академія давала більше можливостей під час проходження інтернатури.

Крім того, під час навчання у медичній академії в мене була можливість поїхати в миротворчу місію у якості хірурга під час ротації в складі 240 окремого спеціального батальйону в 1999 році в Республіці Боснія і Герцеговина, колишня Югославія.

Після завершення ротації повернувся до навчання в академії, після третього курсу навчання випустився з розподілом у Головний військовий клінічний госпіталь, у ЛОР-клініку.

Потім я пройшов спеціалізацію з отоларингології й почав працювати саме по цьому напрямку. Це був 2002 рік, я був призначений на посаду ординатора клініки оториноларингології Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військово-клінічний госпіталь».

Так розпочинався мій професійний шлях. Далі була безпосередня робота в клініці: оперативні втручання, консультації пацієнтів…

— Ви очолюєте ЛОР-клініку вже 12 років, з 2013 року. Фактично, весь час, відколи триває війна. Як змінилися виклики у вашій роботі порівняно з, умовно, 2014-2015 роками й станом на 2025 рік?

— Зрозуміло, що починаючи з 2014 року, в нас з’явилися бойові травми ЛОР-органів, чого у нас до цього практично не було. Якщо були якісь травми, то переважно побутового характеру, і вони відрізняються по своєму безпосередньому характеру, протіканню і власне лікуванню.

З початком повномасштабного вторгнення рф в Україну, ми зіткнулися з тим, що до нас надходить важка бойова травма: вогнепальне поранення зон, з якими ми працюємо: зовнішній ніс та придаткові пазухи носа (так звана середня зона обличчя), поранення вушної раковини, поранення шиї з пошкодженням глотки та гортані. І всі ці поранення, як правило, — з великим дефектом мʼяких тканин та функціональних структур органів, а також у комбінації з пораненнями щелепно-лицьової зони, з пораненнями очей, черепно-мозковими пораненнями. Так звані комбіновані поранення.

Крім цього велика кількість військовослужбовців надходила з акубаротравмами — тобто, з акустичними травмами, що призводили внаслідок вибухової хвилі до зниження слуху, в деяких випадках — до повної глухоти на обидва вуха.

З початком широкомасштабного вторгнення кількість таких поранених у нас збільшилась, мабуть, разів у 4-5 в порівнянні з кількістю поранень під час АТО/ООС. І важкість цих поранень була значно сильнішою, ніж ми знали до 24.02.2022 року.

Крім того, такі поранення були поєднані ще й з вогнепальними травмами кінцівок — вогнепальними переломами нижніх та верхніх кінцівок… Ось з такими пацієнтами нам доводилося працювати: вони непрості, вони важкі.

Щонайменше — дуже важливо знайти з ними контакт. Бо не всі хотіли спілкуватися з лікарем в сенсі отриманих ще й психоемоційних травм… Важливо вивести пацієнта на те, щоб він виконував призначення, бо були такі пацієнти, котрі відмовлялися від лікарських призначень, мали ми й такі випадки. Безумовно, основна робота — хірургічна, тобто оперативне втручання з відновлення функцій органів. Так, переважно це були вогнепальні осколкові поранення зовнішнього носа з масивними дефектами м’яких тканин, вогнепальні осколкові поранення шиї, які важко піддавалися лікуванню і потребували тривалого лікування.

Такі пацієнти у нас проходили лікування протягом року чи півтора, це було багатоетапне лікування — воно включало не одну, а 4-5 операцій. Але між ними були, скажімо так, проміжки, які дозволяли пацієнту умовно відпочити, перебуваючи в клініці. Адже рани потребують загоєння, вони потребують реконструктивних оперативних втручань,— тобто збирати заново орган, гортань, наприклад, і так далі. І це — дуже важкий і тривалий процес, на шляху якого боротьба з інфекцією, яка потрапляє з вогнепальним уламком або кулею, з запаленням, що триває довго враховуючи специфіку бойової травми, а саме балістичні особливості зброї, що призводять до руйнування органів людини.

— За час широкомасштабного вторгнення, яку найскладнішу операцію проводили ваші фахівці?

— Найважчі операції зазвичай — це довготривалі операції по реконструкції зовнішнього носа та реконструкції гортані внаслідок вогнепальних пошкоджень. Це дуже важкі операції й повторюся — довготривалі по часу. Йдеться про 6-8 годин, це тривалість оперативного втручання.

Кінцевий результат отримати вдається не за один раз, це багатоетапне хірургічне лікування — у середньому, чотири такі втручання.

Також маємо чималу кількість консервативного лікування нашими військовими з приводу отриманих акубаротравм і внаслідок цього — гострої приглухуватості, тобто коли пацієнти не дочувають, причому, не дочувають суттєво. Йдеться про глухоту пацієнтів, в яких приглухуватість тяжкого або глибокого ступеня.

Вони потребують лікування. В гострому періоді має бути обов’язкова госпіталізація якомога швидше, щоб не втратити так званий «золотий час», коли ще можна врятувати слух.

Бо якщо ми не встигаємо, то відновити слух не виходить. Тому що йдеться про складне травмування і, відповідно, наслідки таких травм. Тут грає роль швидкість лікування.

Якщо говоримо про конкретний час — це 72 години з моменту отримання акубаротравм. Таких військових бойові медики вивозять з поля бою, направляють у найближчі стабілізаційні пункти, медичні роти або лікувальні заклади, де можна якомога швидше надати всю терапію, яка зазначена в протоколах лікування таких травм.

— Власне, не раз доводиться чути від військових, що «контузія — це не поранення». Як би ви опонували цим словам? Чому важливо звертати уваги на акубаротравми? Чим вони небезпечні?

— Почнемо з того, що контузія — неправильний термін. По-перше, він вживався ще в Другу світову війну, по-друге, він не охоплює всю важкість цієї травми. Правильно називати це акубаротравмою. Це травма, яка виникає під впливом звукової хвилі й тиску, які створюються під час вибуху.

Ця звукова хвиля проходить всі анатомічні зони нашого вуха, починаючи з зовнішнього вуха, барабанної порожнини, направляється в зону лабіринту півколових каналів… Йдеться про наш вестибулярний центр.

На цьому етапі присутні руйнування всього цього ланцюга і людина втрачає слух, який мала до цього моменту.

Крім того, у людини розвиваються вестибулярні розлади під впливом акубаротравми: людина не може мати рівну ходу, нею хитає, постійні запаморочення, які можуть супроводжуватися приступами нудоти, головних болей тощо.

Це важкі травми, які дають про себе знати й зберігаються протягом всього життя наших військових. Тому треба вчасно надавати допомогу. Це не означає, що ми зможемо позбутися всіх цих проявів у майбутньому. Вони можуть зберігатися, але не в такій вираженій формі. Ми можемо допомогти. І такі пацієнти у нас теж отримували лікування і будуть отримувати, бо війна не може бути без таких травм.

— Військовослужбовці мобільних розрахунків ППО, котрі ледь не щоночі працюють в, м’яко кажучи, гучних і стресових умовах. Наскільки вони є частими клієнтами Вашої клініки? Що б ви порадили для профілактики збереження здоров’я цих військовослужбовців?

Профілактика єдина для всіх військових, незалежно від того, в якому підрозділі та на якій посаді він перебуває: чи ППО, чи артилерія (яка постійно знаходиться в зоні радіуса звукових хвиль), чи танкісти. Когось одного виділити важко.

Ця профілактика повинна бути в кожному військовому підрозділі, це відомі речі, про них всі знають, але не всі хочуть ними користуватися: йдеться про тактичні навушники, які гасять звукові вибухові хвилі, але при цьому зберігають можливість чути людей, які стоять поруч.

Але людина чує накази командира, і робота при цьому не зупиняється.

Тому моя основна і головна рекомендація: мати при собі тактичні навушники. Також наразі є ще й беруші, але якщо використовувати і їх — людина не чутиме й тих, хто навколо неї. Але наші іноземні колеги наголошують, що максимальний ефект буде від одночасного використання і беруш, і тактичних навушників. І я вважаю так само. Одночасне використання значно підвищує ефект захисту від вибухових хвиль.

Відзначу, що станом на початок повномасштабної війни у нас дійсно більше було на лікуванні військових з артилерійських і танкових бригад. Основний удар прийняли вони.

Це зараз здебільшого війна дронів. Тоді ж чимало працювала артилерія — і це мало відбиток і на здоров’ї військовослужбовців.

— Яка особисто ваша найскладніша операція за всю вашу практику?

— Думаю, що це операція, яка була пов’язана з комбінованим вогнепальним пораненням зовнішнього носа, масивним дефектом м’яких тканин і кісткових структур, а також з пораненням придаткових пазух носа. Це було у 2024 році. Тривала в часі орієнтовно 4-5 годин.

Також з того, що запам’яталося: це був початок широкомасштабного, 2022 рік. До нас надійшов військовий, який отримав комбіноване поранення: поранення обличчя, включаючи зовнішній ніс, придаткові пазухи носа та обох очей.

Чому такий випадок запам’ятається?… У пацієнта була руйнація, тобто знищення обох очей. Пацієнт втратив повністю зір і тривалий час перебував у нас на лікуванні…

Там було також вогнепальне поранення зовнішнього носа, придаткових пазух носа. Ми виконували реконструктивні операції з приводу зовнішнього носа. Він тривалий час у нас знаходився на лікуванні, навчився пересуватися нашими коридорами… Такі пацієнти запам’ятовуються.

— Ви використали словосполучення «руйнація носа». Тобто, фактично ви берете і заново створюєте і зшиваєте орган?

— Так. У нас був випадок: надійшов пацієнт, у якого на місці носа, по-простому кажучи, була ямка. Носа не існувало. Було поранення, яке повністю знесло зовнішній ніс. Без черепно-мозкового поранення, поранення лише обличчя.

Досить значна травма, значна крововтрата. На попередніх етапах йому відновили циркулюючий об’єм крові й доставили до нас. Був у нас на лікуванні тривалий час. Були багатоетапні операції, — і нам вдалося відновити йому форму носа. Для цього ми використовували його ж реберний хрящ як пацієнта і фрагмент стегнової кістки, щоб відновити форму носа.

Для того, щоб ми змогли потім в пластичній частині перенести м’які тканини на цей каркас, який ми сформували.

Тобто спочатку каркас, а потім вже м’які тканини. Тут береться лобний лоскут м’яких тканин і накладається на цей каркас. Ми вже пришиваємо і чекаємо на момент, коли буде відновлюватись кровопостачання в цих зонах. Все приживається, пацієнт має ніс. Звичайно, він не такий, як був — але він дає можливість людині в соціумі відчувати себе таким же, як всі; виконувати свою роботу. Людина може дихати через ніс.

— Тобто, частково ваша клініка працює і в напрямку пластичної хірургії? Чи співпрацюєте з клініками приватними?

— Спочатку ми залучали пластичних хірургів зі значним досвідом у цій сфері. Час від часу досі приходить один із них, Дмитро Слоссер. У нього колосальний досвід у цій сфері, навчався свого часу в Ізраїлі, а ця країна має великий досвід в таких оперативних втручань, оскільки вони воюють фактично протягом всього свого існування, у них це гостра проблема. І в них є дуже гарні результати в цій ніші.

Дмитро нам дуже допомагав на початку повномасштабного вторгнення. З часом наші фахівці перейняли його здобутки.

Ось який у нас пацієнт свого часу був, лікувався у нас приблизно 8 місяців (показує фото після поранення та після відновлення носа — ред.)

— Яка кадрова ситуація у вашій клініці, чи вистачає робочих рук?

— Не вистачає. Не вистачає хірургів, отоларингологів. Треба більше фахівців однозначно для нашої клініки. Бо має навантаження відповідне, враховуючи те, що у нас ротації постійні у наших лікарів-отоларингологів, вони наразі перебувають у різних регіонах бойових дій.

Тому тут нас залишається дуже-дуже мало. Наприклад, з нами в скороченому складі працює разом зі мною три військових лікарі. Цього мало. При цьому два з них — відряджені, а третій знаходиться на лікуванні, бо всі ми люди.

Збройним силам дуже не вистачає медиків, по всій країні, в різних військово-медичних клінічних центрах. Моя особиста думка: все ж таки залучати цивільних лікарів. Бо війна прийшла в наш спільний дім. І цивільні лікарі в цей час мають стати військовими лікарями.

Вже третій рік війни військові медики тримають на собі неймовірний тягар: в ротацію їздять одні й ті ж самі… Я вважаю, що це несправедливо.

Як не вистачає лікарів, так само не вистачає і медичних сестер. Із сестрами краща ситуація. Але проблема теж залишається.

— Що особисто вас підтримує в цей складний час?

— Дуже підтримує родина, є бажання якнайшвидшої перемоги… Допомагають розвантажитися фільми з цікавим сюжетом, які дають можливість відпочити мізками… Також люблю театр, за наявності вільного часу — ходжу на вистави.

— Що для вас буде перемогою в російсько-українській війні? Що ви зробите найперше?

— На мою думку, ця війна фактично не припиниться. Навіть якщо всі військові прийдуть додому, ми ще будемо мати наслідки: і з пораненнями, і з травмами, і з соціальними проблемами військових тощо.

Кінець війни ще не скоро. Але коли перемога таки настане, я зможу скористатись чистим і вільним для польоту небом і стрибнути з парашутом.

Фото Олени Худякової та з особистого архіву Івана Кузьмука