Очі зав’язані рушниками: під Ізюмом окупанти розстріляли батька з сином у день звільнення

У сосновому лісі дві ями – одна закидана гілками, інша порожня. Саме біля цієї ями головою вниз лежав 21-річний Артем Ніколенко. Його очі були зав’язані українським рушником, на ньому вишивка – червона від крові. Поруч лежав його вітчим – 49-річний Арсен. У нього так само очі зав’язані вишитим рушником, однак він лишився білосніжним – чоловіка розстріляли в тулуб.

Коли їх знайшли, склалося враження, що Артема розстріляли першим, розповідає його рідний дядько Олексій. Він першим з родичів прибув на місце розстрілу. Імовірно, каже, Арсен почув постріл і побіг до сина, в цей момент і в нього пустили кулю.

Діброва – невеличке село поблизу Ізюму. Навіть зараз, два місяці після звільнення від окупантів, на вулиці ані душі. Люди звикли при рашистах менше виходити з двору. Забрати могли будь за що, мішок на голову і в підвал, зауважує Вікторія Ніколенко. Вбитий Артем Ніколенко був її сином, а 49-річний Арсен Амбарцумян – її чоловіком. Вони не дочекалися Збройних сил України лише кілька годин.

– Він чекав до останнього, хотів, щоб була Україна. Він казав: Мам, все одно прийде Україна! Вони, каже, тут, поруч, я на них, каже, чекаю. Вони прийдуть і я з ними піду. Він до останнього на них чекав, – згадує Вікторія Ніколенко, мати і дружина вбитих окупантами українців.

В телефоні Вікторії – безліч фотографій сина:

– Це я борщ варю, а він каже: Мам, давай сфоткаємося. А це фотографія – він в Авдіївці, а це, скоріш за все, на посту.

Арсен пішов на фронт у 2019-му, воював на Донбасі у складі 92 окремої механізованої бригади імені кошового отамана Сірка, отримав нагороду. Її Вікторія і досі не може знайти, відкопала лише документи – їх разом з формою і військовим квитком син заховав, коли Діброву окупували. Чоловік Арсен на початку повномасштабної війни був у теробороні Ізюму. Як тільки російська армія зайняла село, влаштували полювання на АТОвців. Чоловіків забрали.

За кілька годин їх відпустили і наказали нікуди не виїжджати. Вдруге прийшли вже у вересні, коли ЗСУ пішли в контнаступ. 5 вересня до будинку під’їхав бусик з червоною Z, згадує Вікторія. Схопили чоловіка, а сина – трохи згодом посеред села. Додому чоловіки повернулися за три дні.

– Я бачу, що вони побиті. Мені нічого не розповідали. Артем сказав, що його підвішували, ноги отут були сині, по ногах били. У чоловіка біля вуха синє було, казали, що струмом їх били, – каже жінка.

Окупанти вимагали здати супутниковий телефон, який, як їм здавалося, мають чоловіки. А коли відпустили, наказали сидіти вдома, бо невдовзі знову прийдуть. Арсен навіть вдягнений ліг спати, згадує Вікторія. І о 12-й ночі в будинок знову постукали.

– Вони тут весь двір оточили, з автоматами прийшли, за двором там чоловіків троє стояло, у дворі біля хвіртки, один тут, третій тут. Приїхали, як за якимись терористами. Арсен відчував щось, а син до останнього посміхався. Він у машину сідав і посміхався. Знову мішки на голову надягали і повезли.

Я ще кажу: Чого ви в такий час приїхали, о 12-й ночі? Приїхав, кажуть, слідчий, їх не допитали, треба допитати, ми зараз їздимо й збираємо тих, кого повідпускали. Я спитала: Ви їх не вб’єте? Вони: Ні, зараз їх допитають, і вони прийдуть, – переказує Вікторія ту страшну нічну розмову.

Тієї ж ночі – з 8 на 9 вересня – чоловіків вбили в лісі, за кілька кілометрів від дому. Неподалік місця розстрілу – житлові будинки. Пізніше родичам загиблих розкажуть, що бачили фари машин і чули постріли, але боялися виходити.

А 9 вересня в Діброву зайдуть Збройні сили України. Деокупації Артем з Арсеном не дочекалися кілька годин.

У Арсена руки були розв’язані, а чорний дріт лежав поруч із тілом. Імовірно, він сам його зміг розірвати, припускає дядько. В Артема – стягнуті пластиком.

Їх поховали наступного дня. Але пізніше ексгумували – експерти встановили в Артема не тільки вогнепальне поранення в голову, а й множинні переломи черепа.

Бабуся Артема постійно плаче. В неї, каже, 14 онуків, але саме про Артема думає останні два місяці.

– Шкода, він ще й на світі не жив! На війні не вбили – в АТО був, в Авдіївці не вбили, то тут удома якась тварюка вбила! Рушником українським були очі зав’язані, українським рушником! Ми й досі не знаємо, де вони, ці росіяни, могли взяти український рушник, – розповідає Людмила Сухоребра, бабуся і теща вбитих чоловіків.

Артем і Арсен – не єдині жертви злочинів російських катів. Саме на АТОвців рашисти влаштовували полювання одразу після окупації сіл. Сусіда – 39-річного Олега Шевченка – також не раз забирали, каже його мати.

– За те, що він АТОвець, його забрали, чотири дні тримали. Потім ми пішли з невісткою, його відпустили побитим, на ньому не було живого місця! Він весь був чорний, по ногах били, по спині били, прикладали гарячий автомат, у нього вся спина була в гнійниках! – розказує Надія Шевченко, мати зниклого чоловіка.

Тоді Олег дивом вижив, а коли повернувся, розповів, як окупанти катували людей і влаштовували масові розстріли.

– Вивозили у Сніжківку в мішках, там було багато людей з підвалу, били, когось розстрілювали на їхніх очах для залякування. У нас у Сніжківці ще до війни заможні жили люди, гарне місце над річкою. Там гарні будинки з підвалами, і там людей тримали.

І там якесь озеро, привезли, і я, каже, в мішку, зв’язані руки і ноги, і мішок на голові, а мішок нещільний, і мені видно, каже, приїхала машина, розстріляла людей, висипали сміття і все. А його били, били, потім вивезли за межі міста, зняли мішок і він йшов пішки, – розповіла Надія.

Востаннє сина забрали 26 серпня, відтоді про нього жодної звістки, ділиться жінка. Однак до останнього сподівається, що він живий.

А от Вікторія зізнається: не знає, як можна пробачити такі звірства нелюдам, перед її очима постійно обличчя сина зі скривавленим рушником на очах. Якби знала, як буде, каже, сховала б їх разом із чоловіком, адже до звільнення села лишалися лічені години.

– Я не знаю, яке їм дати покарання, що їм побажати. Ми всі під Богом ходимо, ми всі не знаємо, що з нами буде завтра, Бог їм суддя і Бог їх покарає, – вважає Вікторія Ніколенко.