Залишився без пальця, але знову хоче повернутися на фронт: історія захисника Дмитра Фінашина

Дмитро Фінашин на псевдо Фін завжди хотів бути військовим. Але в родині залізничників з Козятина на Вінниччині спершу довелося навчатися і працювати за сімейною традицією. Щоправда, лише два роки після закінчення залізничного профтехучилища. А у 2015-му підписав свій перший контракт із Національною гвардією України. Спочатку три роки служив у Києві в частині з охорони громадського порядку.

У Національній гвардії служить із 2015 року, в зоні АТО та ООС з 2017 року. Снайпер роти спеціального призначення батальйону ім. Кульчицького Національної гвардії України. Повномасштабну війну зустрів у Попасній на Луганщині, куди його підрозділ приїхав на ротацію 23 лютого 2022 року.

– Масові заходи, мітинги. Кожен день по два, три, а то й більше якихось масових заходи. Мені не подобалась сама суть того, що люди приходили зі своїми проблемами. Вони не могли їх вирішити на місцях. Вони виходили вже якось достукатися до органів державної влади, а їх не чули на той момент. Ну тобто вони в ці двері стукають, а їх не те що не чують, їм не відчиняють, – зазначив військовий Нацгвардії Дмитро Фінашин.

Дмитро приглядався до інших підрозділів Нацгвардії. Наприклад, бригади швидкого реагування у Гостомелі, але не склалося. Коли ж на полігоні Національної гвардії познайомився з військовими з батальйону Кульчицького, то зрозумів – це саме те, що він шукав.

– Познайомився з ними і вони мене надихнули просто максимально. Хлопці патріотичні просто максимально. Їхній батальйон воює з 2014 року. От займається тією роботою, яка мені була в принципі дуже цікава. І всі настільки вмотивовані. Зовсім інша служба. Я подивився: то дійсно військові, займаються своїм за фахлм. Був з ними буквально місяць на полігоні у відрядженні. Поспілкувався, познайомилися і перевівся.

Під час відбору до Дмитра ретельно приглядалися: оцінювали наскільки він хоче воювати, чи готовий їхати на фронт і до того, що може загинути. У першій ротації він був на другій лінії – охороняв оборонні споруди. Командування оцінило старання Дмитра і згодом перевели в бойову групу. З того часу його служба була у постійному ритмі: три місяці на фронті, три місяці в Києві.

– На той момент здавалося, що все досить активно, бо це війна. Але все відносно в світі. Рідні хвилювалися, звісно. Але вже в певній мірі мабуть звикли до такого ритму життя. А мені особисто мотивації ніякої точно шукати не треба було. У мене, так само як і у всієї групи, її було більше ніж потрібно, мабуть. Тому що всі насправді рвалися на роботу. Ти ці три місяці, які ти перебуває вдома, якось вже щось не те, чогось вже не вистачає. Підходив термін, і вже з хлопцями зустрічаємся, там зідзвонюємося. Всі такі: скоріше би вже на ротацію поїхати.

У своєму підрозділі Дмитро спершу був оператором дрона у контрснайперській групі, згодом став заступником командира взводу аеророзвідки. Мав звання головний сержант, але вирішив перекваліфікуватися на снайпера. Навіть попри те, що звання і зарплатня менша, його це не спинило.

– У 2021 році пішов на нижчу посаду. Я був заступником командира взводу аеророзвідки. Їздив там, і вчився так само на це. Отримував кваліфікацію якусь. Але думаю: якщо у мене буде гвинтівка – буде більше ККД від моєї роботи. Бо коли я просто сиджу і спостерігаю десь, і бачу противника, який веде вогонь по нашим позиціям, то думаю, що його потрібно було б трохи ліквідувати.

А я цього не можу зробити. Я його бачу от зараз в цей момент: він є. А я просто дивлюся в екран, і нічого не можу зробити. А була б у мене гвинтівка – я б уже зміг щось зробити. Тому вирішив піти. Там трохи втратив у зарплаті. І нижче звання – пішов на солдатську посаду. Думаю, нехай, головне, що ККД вище буде.

Фото: Факти ICTV

На свою першу ротацію, вже як снайпер, Дмитро приїхав на Луганщину за день до початку повномасштабної війни. Його підрозділ мав виконувати бойові завдання в районі Станиці Луганської.

– Але не склалося. 24 лютого на світанку нас командир розбудив і каже: хлопці, схоже війна почалася, бо по всіх містах вибухи. Ми не знали якого характеру ці вибухи та що саме відбувається. Я чомусь подумав, що це дестабілізація ситуації, і можливо якісь терористичні акти. Думав, що піде за сценарієм, як було на Донбасі.

У перші ж хвилини після слів командира Дмитро Фінашин зателефонував своїй дружині, сказавши швидко збиратися і вирушати на вокзал. Ще перед своєї ротацією він проконтролював, щоб дружина, її сестра та батьки зібрали тривожні валізи та всі необхідні документи. Тому сім’я зібралася просто миттєво, каже Дмитро. З моменту його дзвінка і до виходу усіх з квартири пройшло не більше 20 хвилин.

– Вони швиденько пішли на вокзал і виїхали у Вінницьку область. Встигли проскочити дуже вдало, бо потім вже і так само у вагони не можна було потрапити. Людей було дуже багато. Навіть вони вже розповідали, що потім вже на інших станціях люди просто набивалися, і вже навіть стоячи не було місця, а вони встигли. Мене це дуже радувало.

Коли вони сказали, що ми вже в поїзді – я такий, фух. Можна робити роботу. Спокійно, вже без задніх думок. Я був впевнений, що з моїми все буде добре – вони зможуть вибратися. Мені нічого не заважало з точки зору емоцій. Нормально, спокійно, без зайвих думок робити свою роботу.

Одним із найважчих моментів перших днів війни Дмитро вважає те, що на їхній ділянці фронту в Луганській області було спокійніше, ніж, наприклад, на Київщині.

– Три дні перші ми були в Попасній. І дуже складно було дивитися, як в Київській області бої точаться, як в містах вже бігають якісь групи, якісь перестрілки. І оце було дуже морально важко. Тому що ми знаходимся в Попасній, де нічого не відбувається. А вдома в тебе під вікнами бої, а ти перебуваєш десь і нічого не робиш.

Вже дзвонили – пускайте нас, переведіть нас в Київ. А нам казали: хлопці, чекайте. Чекайте, на всіх вистачить війни і все буде добре. Коли ти хочеш, можеш, а тобі кажуть чекай. Ну це якось, як то тебе відкидають на задній план і ти нікому не потрібен, на той момент так здається.

Підрозділ Дмитра, рота спеціального призначення батальйону ім. Кульчицького Національної гвардії України, перші тижні повномасштабної війни виконували завдання у Луганській і Донецькій області.

Пізніше були у Харківській – на Ізюмському напрямку. Тримали й оборону на дамбі Оскільського водосховища. Найбільше нацгвардійців дивувала тодішня тактика росіян, які кидали без будь-якої розвідки вперед техніку та особовий склад.

– От їде їхня колона. Ми там поставили протитанкові міни – якраз вдале місце і вузька дорога. Приїжджає колона – підривається одна одиниця техніки. Колона її об’їжджає просто та їде далі. Наступна теж підривається, а вони об’їжджають її збоку, починають їхати далі – далі підривається. І от так вони, вони не зупиняються.

Невже їм не хочеться жити тим солдатам? Не вірю. Але вони все одно їхали і підривалися, їхали і підривалися. Потім почався бій. Ми дали нормальну відсіч їм. Вони просто кидали техніку і втікали. Один танк повністю на ходу. Заведений, повний бак солярки, вони його навіть не заглушили. Вискочили і втекли просто. Він ще добу стояв там калатав, поки не закінчилось паливо. У такому режимі вони і воювали.

23 травня його група виконувала бойове завдання у районі населеного пункту Яковлівка Луганської області. Після успішного проходження і зачистки кількох лісосмуг натрапили на засідку росіян. Під шквальним вогнем переважального за кількістю ворога почали відступати до свого основного підрозділу. Перед цим викликали вогонь нашої артилерії фактично на себе. Один побратим загинув від російських куль одразу, ще одного поранили. Дмитру одна з куль відірвала вказівний палець правої руки, інші влучили в шолом.

– Мені прилітає куля в шолом справа. Я почув сильний удар. Вона передала багато енергії безпосередньо шолому, кинула голову мою в сторону. І такий гучний звук. Я думав, що щось вибухнуло насправді. Оглушило дуже сильно, а це була куля. Вона пройшла в шолом, подряпала лоб легенько. Шкіру чисто зачепило дуже легко. Мені дуже пощастило в той момент.

Відповзаю з того місця, де мені влучили, і мені прилітає в ліву руку, перебиває кістку, артерію. Куля зайшла в корпус, пройшла під ключицею і вийшла на грудях. Кажу хлопцям – мотайте мене. Я відчуваю, що просто сили виходять щосекунди. Сильна кровотеча, і я просто стікаю. Кажу – мотай, накладай турнікет, бо я зараз відійду, стечу кров’ю.

Двоє побратимів, один з яких теж був поранений, допомагали йому повзти через пшеничне поле у напрямку лісосмуги, де був основний підрозділ. Вони вели вогонь по окупантах, щоб ті не наблизилися до поранених. Росіяни ж не припиняли прострілювати поле з кулеметів. Весь цей бій тривав майже шість годин.

В якийсь момент Дмитро втратив свідомість, а коли отямився, то вже був сам. Пізніше з’ясувалося: один з товаришів на псевдо Сократ загинув, а росіяни в його рацію оголосили, що добили усіх поранених. Основний підрозділ наших військ змушений був відійти під натиском ворога.

– Коли відступили наші – викликали арту, і вона там засипала квадрат дуже щільно. Я був тоді при тямі, при пам’яті. Я вже тоді доповз, зміг добратися до посадки, до нашої зеленки. І я чув як воно прилітає: все свистить, сиплеться, гілки падають. Ну хто знає – той знає, хто був під обстрілом. Все навколо сиплеться, облітають осколки, але мені вже було не до того. Я не сильно звертав на це увагу. Під час цього обстрілу орки дуже постраждали і теж відступили звідти.

Дмитро провів у лісосмузі дві доби. Від втрати крові та зневоднення марив, багато повзав вночі, щоб зігрітися. Найбільше боявся померти там, де його ніхто не знайде та не поховає.

– Це було досить складно. Тримався чисто на морально-вольових якостях насправді. І в прямому сенсі тримався за життя. Тому що ще в перший день, 23 числа, в день поранення, думав, що все. Немає сенсу, я не зможу вибратися звідси. І треба помирати, бо нема сенсу далі боротися. Але потім ліг, полежав, подумав про рідних, про своїх близьких. Як їм? Мені, звісно, це легше. Взяти померти і все.

А вдома домашнім що робити? Не зможуть ні поховати, не знатимуть, що зі мною. Повідомлять, ймовірно, що я зниклий безвісти. Вони ж сподіватимуться, що я десь в полоні. Можливо, колись повернуся. Вирішив, що треба боротися і триматися. Були сподівання, що хлопці мої прийдуть мене знайдуть. І на цьому я власне тримався.

Дмитро знайшов калюжу з водою і болотом. Вона була жахлива на вигляд і мала нестерпний запах, але довелося її пити, адже від зневоднення чоловік помер би швидше, ніж від харчового отруєння. А ще він часто втрачав свідомість і марив. У цих видіннях Фін бачив своїх товаришів, які приїхали його забрати. Однак це були лише галюцинації. На третю добу його знайшли десантники з 80 бригади. Побачивши форму з пікселем Збройних сил України був безмежно щасливий. Але спершу пережив тривожну мить, адже не знав хто ці люди.

– Я подумав, що це орки. Думаю: от то клас, лежав, терпів, тримався, тримався, а зараз прийдуть орки і мене доб’ють. Думаю, може хоча б сховаюся в траві. Лягаю в траву і чую за секунд 15: ти хто? Я думаю клас, сховався. Майстер маскування просто найвищого рівня. Але мовчу, лежу не шевелюся. Чую, що підходять трохи ближче. І голос ще раз: ти хто? Ну розумію, що вже далі нема сенсу ховатися там. А то ще візьмуть десь постріляють. Підвожуся на лікоть, кажу: Діма Фінашин.

Чомусь я не міг зрозуміти, що мені треба відповісти на питання: ти хто? Він каже: ти чий будеш взагалі? А я лежу, дивлюся, а він стоїть перед мною в пікселі ЗСУшному. І це таке щастя було. Я розумію що це наші, це не орки. І плюс до того вони настільки реалістичні, от прямо виглядають справжніми.

Не такими як були ті хлопці, яких я начебто бачив раніше. Бо так само дві ночі та днями мені ввижалося, що приходять там хлопці мої, що зі мною спілкуються, говорять ми тебе заберемо, а потім кудись зникали. А я дивлюся на них, а вони от живі, прямо справжні. І їх сплутати неможливо просто. І це було дуже-дуже щасливий момент для мене. Тому що я зрозумів, що мене знайшли, і що я, я врятований по суті. Я кажу, що я з Нацгвардії.

Десантник з 80-ї бригади, який його знайшов – Максим Бугіль. Він пізніше опублікував фото, як вони евакуйовували Фіна. І власне так уся ця історія й набула розголосу, каже Дмитро Фінашин. Чоловік пам’ятає той день і розмову дуже добре, адже це його другий день народження.

– Каже, ми свої, ми з 80-ки, ми тебе не кинемо. Евакуюємо, врятуємо тебе, а потім займатимемося своїми справами. Ти не хвилюйся. все буде добре. Я йому пояснив, де було бойове зіткнення, де був противник, що треба остерігатися всіх тих моментів.

Вони пішли в розвідку, залишили зі мною одного бійця, що також було для мене дуже знаково. Бо якби вони розвернулися і кудись пішли, я би ще сидів і думав: а якщо не повернуться. А так є біля мене людина, тобто я був дуже щасливий. І лежав посміхався їм постійно.

Такий же піднесений настрій у Дмитра був і впродовж наступних двох тижнів. Спершу в лікарні Бахмута, потім у госпіталі у Дніпрі.

– Всі кажуть: друже, у тебе нема руки, тобі палець відрізали. Типу: подивися на себе, ти взагалі у дуже важкому стані. Чому ти радієш? А я кажу, слухайте, та я живий. Я вже доходив. За своїми враженням, бо я відчував, що максимум я ще протримався б цей день. Наступну ніч, я  вже не зміг би витримати, не пережив її.

І мене тут знаходять. Просто максимально все склалося для мене. Всі думали, що я вже мертвий, тому що стільки часу минуло. Вони ж знали, що за поранення, вони знали, в якому я був стані. Побратим Саша зміг все-таки вибратися і він все розповів. І ніхто не вірив, що я живий.

Також дуже добре Дмитро пам’ятає і розмову з дружиною. Він почув її голос, коли його везли у Бахмут.

– Сказав: все добре, мене знайшли, зараз їду в госпіталь, мені ампутують руку і палець. Я розумів, що її ампутують, тому що вона була в дуже поганому стані та рука. Емоції були дуже сильні, розривали просто, коли я почув її голос. Вона, по моєму, казала щось.

Та що вона могла казати? Все буде добре, щось в такому плані. І що все добре, що мене знайшли. Вона плакати почала, як я зателефонував. Вона в принципі не розуміла, що означає, і що я живий. Але коли не виходив на зв’язок, а потім дзвонить і якимось там незрозумілим голосом каже: живий, мене знайшли – то, я думаю, що це трошки важко.

У госпіталі Дніпра чоловік був два тижні, де дивував своїм оптимізмом і швидким одужанням усіх. Його перевезли до Києва. Дмитро 28 днів пробув на лікарняному. Переніс чотири операції, а потім ще 24 дні ходив в реабілітаційний центр вже у Києві. Важко було подолати фантомні болі.

– Серйозна проблема, як виявилося. Я ніколи не міг подумати, що настільки може боліти та кінцівка, якої в тебе немає. Було дуже складно. Кожен вечір я вже просто не знав, куди подітися. Падав головою, десь закривався подушкою і думав, як скоріше заснути, щоб просто це закінчилося.

Проходять імпульси, і біль точно такий самий як в той момент, коли мені прилетіло в палець, коли куля перебила кістку. І ти лежиш, і тобі кожен раз куля перебиває руку. І ти такий: ах, це просто страшне. І спілкувався з іншими хлопцями. І в принципі симптоматика така ж сама.

Та завдяки фахівцям Дмитро подолав цю проблему, вже пройшов медкомісію, оформлюючи необхідні документи. Також готується до протезування. Попередньо протез мають підібрати у Польщі, де допомагають українські благодійні фонди.

– Такого роду протези – це досить дорого. Насправді це значно дорожче, ніж, наприклад, протез ноги. І вартість однієї такої руки – можна поставити 10 ніг хлопцям. 10 хороших ніг, які дійсно якісно працюватимуть. Тому досить складно знайти й спонсорів. Держава так само фінансує це, але самі розумієте, яка кількість поранених.

І до цього ще була черга на протезування, а з війною просто стала вона величезною. І просто довго чекати. А в цьому випадку зволікати не варто. Треба поставити протез, тому що банально для здоров’я – це гірше, коли його немає. Близько місяця займе весь цей час. Тобто примірка, потім виготовлення, потім навчитися ним керувати.

Дмитро Фінашин планує і далі служити та наближати нашу перемогу. Він хоче працювати інструктором та передавати свої знання, навички й безцінний досвід іншим військовослужбовцям. А у тому, що Україна обов’язково переможе, ні на мить не сумнівається.

– По-перше, внаслідок стійкості наших людей. По-друге, мотивація. Мотивація – це основне, ледь не єдине, що спонукає нас битися, боротися і стояти до останнього. Нам нема куди відступати. Вони прийшли на нашу землю за якихось там амбіцій і цілей. Ми в себе вдома. У нас іншого дому немає.

Нема куди відступати, тому ми переможемо безумовно. Тим паче зараз. А взагалі, найоптимістичніший варіант, який я бачу – це розпад їхньої федерації. Якби вони розпалися на багато суб’єктів, і все тоді було б взагалі добре. І для них, і для нас. Я так вважаю. Я вірю, що наші хлопці максимально прискорять цю подію, – переконаний Дмитро Фінашин.