З їжі – тільки чайна ложка меду на добу: як виживали люди в Ізюмі під час окупації

Не заходимо в зеленку, йдемо суто позначеними стежками, в кого є маски – візьміть із собою, – поліція проводить інструктаж журналістів. Територія може бути замінована, крок у бік за червону стрічку може стати останнім. За кілька хвилин близько сотні національних та міжнародних кореспондентів побачать наслідки жахливих злочинів росіян – масове поховання цивільних та військових  ЗСУ в ізюмському лісі.

Майже кожне тіло перепоховано вже вдруге, бо спершу місцеві жителі закопували небіжчиків просто на подвір’ях будинків – через обстріли і тому що окупанти не дозволяли людям пересуватися Ізюмом, навіть на цвинтар.

Місцева вчителька Тетяна Савченко показує місце захоронення сусіда:

– На подвір’ї ховали практично всіх, хто помер на той час. Ось тут було місце, зараз диньки ростуть, ось тут був похований товариш. Ось його вікна. Потім його перепоховали у лісі. Там досі є хрест та труна.

Чоловік був онкохворий, памперсів не дістати, ліків не було – окупанти й мародери пограбували всі аптеки. Він, як і всі ізюмчани, жив без електрики, води, в холодній квартирі, під постійними обстрілами, а, за даними РНБО, Ізюм від ракет постраждав найбільше з усіх українських міст.

За ним доглядали дві вчительки. Того ранку він відмовився від чаю та ухи, яку на багатті зварили сусіди, лише попросив гарячої води. І вже за годину його знайшли повішеним. Чоловік не витримав нелюдських умов життя, кажуть вчительки.

– Наталчина подруга знайшла хлопців (ми ж його не поховаємо), за тисячу гривень принесли вінок, труну, хрест, табличку – і тут його поховали. Чому тут? Тому що весь час ми були під бомбардуванням. А коли наказали перепоховати, то приїхали хлопці, викопали – хрест і труну залишили. І повезли в ліс, – розповідає жінка.

До окупації в Ізюмі мешкало 50 тис. людей, нині лишилося близько 10 тис. Такі дані наводить міська рада. За час окупації загинули щонайменше тисяча мирних жителів.

Ми заїжджаємо в Ізюм, біля стели з написом назви міста російський триколор. Об нього витирають ноги майже всі, хто зупиняється сфотографувати знищену російську техніку – спалений Сонцепьок, затрофеєний танк Т-80.

Їдемо Ізюмом і від побаченого холоне кров в жилах. Місто зруйноване на 80% – житлові будинки, адміністрація, магазини, медзаклади, аптеки, знищена система опалення. Час від часу чути, як люди передають один одному, де видають гуманітарну допомогу. Потрібно все – продукти харчування, ліки, одяг. Хтось відвертається від камери, бо страшенно наляканий – раптом повернуться окупанти, кажуть, чекай смерті. Та більшість плачуть, коли згадують, як зустрічали українське військо.

– Я думала, може, це жарт? Так, було, громили, і раптом наші, я не вірю, думаю, може, то як примара чи щось таке! Розумієте? Я навіть не могла повірити, що наші зайшли! Я й зараз не вірю! – згадує Лариса Колесник, жителька Ізюму.

Під час окупації, кажуть, ізюмчани помирали не тільки від обстрілів, а й через катування, від холоду та голоду. Ми зустрічаємо Риту Ткаченко на пішохідному мосту через річку Сіверський Донець – він єдиний під час окупації зв’язував дві частини міста. У Рити троє дітей, наймолодшій Софійці було три місяці, коли Російська Федерація прийшла в Ізюм з “освобождением”. Дівчинку врятувало материнське молоко, старші діти по кілька днів, каже, голодували.

– У нас Вероніка, Микита та Софія. Софії зараз 9 місяців. Я так само нічого не їла, розуміла, що мені треба її годувати. Просто ковток води за цілий день і все, і темрява – більше нічого! Виживали медом, чайна ложка на день і все. Вони сиділи, смоктали цілий день. Протягом якого часу так? Десь п’ять днів, – розповіла мама трьох дітей.

Поблизу багатоповерхівки жителька Ізюму Наталя розвела багаття, на вогнищі готує їжу – в будинку ні води, ні електрики. І гріє воду, щоб покупати 8-річного Дениса.

– Вчора ми вишкребли останні 10 грн, які були монетками. Почали їх приймати. Тоді ж не приймали! Діти перелякані, ми з підвалу до квітня боялися вийти, ми готуємо їжу, а він стоїть на сходах, щоб світ Божий побачити, – розповідає жінка.

Дорогою бачимо магазин, облаштований у напівпідвальному приміщенні багатоповерхівки. Продукти завозили з окупованого Куп’янська, розповідає продавчиня, яка відмовилася називати своє ім’я:

– Гречка, ось тушкованка Куп’янського м’ясокомбінату, ось яловичина тушкована. Свинина тушкована. Це те, що ми змогли завезти, бо людям треба щось їсти. Ми взагалі думали закритися, бо боялися їхати на Куп’янськ,  обстрілювалося все. Люди на коліна ставали й казали: “Їдьте, везіть нам їсти!”.

Продавчиня магазину спершу просить не знімати її, а потім, коли починає згадувати пережиті жахіття, не може зупинитися.

– Моя мама замерзла, вона в своїй хаті замерзла, тому що ні світла, ні газу, ні води. Моя рідна мама просто за місяць замерзла! І вона не стара, їй 75 років. Війна почалась 24 лютого, а вона померла 22 березня. Я шістьох поховала! Маму, племінника мого любого – осколком вбило. І четверо ще в тому домі, – згадує вона пережите.

Розповідь продавчині підхоплює Анатолій. Його, каже, російські військові два дні катували в підвалі. Чоловік ховався від обстрілів, його арештували, коли вийшов до вбиральні.

– Зупиняється Урал з ОМОНом: “Що ти тут робиш?” Я кажу, що в туалет іду. Нас двох забрали, відвезли в яму, в поліцію. Побили, поламали ребра. До чого завгодно могли причепитися! Чому в тебе плоскогубці синьо-жовті? Які купив, кажу. А ти що Україну підтримуєш? Я кажу – я просто водій! – розповів мешканець Ізюму.

Трупи лежали просто посеред вулиці, їх окупанти вантажили на тачки і кудись вивозили, розповідають жителі Ізюму. А людей, похованих на подвір’ях, ближче до літа окупаційна влада наказала перепоховати. Родичі викопували померлих самі, а якщо рідних небіжчика в місті не лишилося, це робили волонтери.

Після звільнення Ізюму правоохоронці розшукали масове поховання. В лісі на виїзді з міста сотні хрестів, на деяких є таблички з іменами. Приміром, є поховання цілої родини – три покоління – мама, тато, двоє їхніх доньок і старенькі батьки. Люди загинули у березні від російського авіаудару по багатоповерхівці.

Факти ICTV

Підвал, де ховалися люди, став братською могилою для 47 людей, і ця цифра може бути не остаточною. Біля цього будинку ми зустрічаємо пані Тетяну. Вона мешкала в ньому, а під час авіаудару її вдома не було, це і врятувало, каже, життя. Від її квартири лишилися три стіни.

– Коли діставали тіла, людей сімох не ідентифікували – пісок і плити обвалилися. Там вже мало що було схоже на людське тіло, – каже Тетяна.

16 вересня ранком оперативні групи розпочали ексгумацію тіл. Журналісти намагаються підійти ближче до червоної стрічки, за якою розкопані кілька могил, однак майже одразу сахаються – їдкий трупний сморід ще довго буде переслідувати нас в машині під час повернення додому. Тіла скручені, понівечені часом, слідчі бачать на них сліди катувань. На першому ж загиблому мотузка та ознаки тортур.

– Судмедексперт під час огляду тіла зафіксував шнурок, що може свідчити про асфіксію, або його намагалися задушити. Також на кистях рук та ногах переломи, що може свідчити про катування цієї  особи, – розповідає перший заступник керівника Харківської окружної прокуратури Максим Климовець.

Людей ховали просто у мішках, на більшості табличок номери: 245, 321 – так окупанти позначали жертв власних злочинів. Попередньо поховань цивільних громадян 445, повідомив прокурор Харківської області Олександр Фільчаков.

А поруч братська могила, де закопані 17 військовослужбовців ЗСУ. Як вони загинули, встановлять експерти, каже прокурор. Станом на вечір 17 вересня ексгумували тіла 59 людей, після експертизи всіх гідно перепоховають, запевнив голова ОВА Олег Синєгубов і назвав злочини Кремля геноцидом українського народу.

– Експерти Нацполіції у Харківській області ексгумували на сьогодні 59 тіл в Ізюмі. Тіла 16 цивільних чоловіків та 26 жінок доставлять на подальшу експертизу. 17 – військовослужбовців. Як зазначають фахівці, у більшості – наявні сліди насильницької смерті. Роботи тривають. Масові поховання в Ізюмі налічують більше 450 могил. Це трагічний і жахливий наслідок піврічної окупації. Світ має бачити злочини росіян, аби всі винні понесли покарання! – наголосив він.

Кількість жертв російських злочинів в Ізюмі може перевершити Бучу, заявили в Мінреінтеграції. У звільнених населених пунктах правоохоронці виявляють катівні, тільки в Ізюмі їх було шість, заявив начальник Нацполіції Ігор Клименко.

Я повертаюся додому, ближче до Харкова з’являється зв’язок, починають приходити десятки СМС. Одна із них від подруги: “Давай зустрінемось, вип’ємо каву”. І згадую, як вчителька Наталія плакала і питала: “Скажіть, а правда, що в Харкові можна піти в супермаркет і все, що хочеш, купити?” І сама починаю плакати.