Про реального привида Києва і душу у кожному літаку: інтерв’ю з пілотом Баре

Поки триває війна, обличчя військових льотчиків показувати заборонено. Ми записали інтерв’ю з пілотом з позивним Баре. Баре – це прийом гри на гітарі. Легко, невимушено та весело спілкується з нами Баре. Він завжди посміхається. Каже, тримати небо неважко. Бо кожен пілот за своєю спиною відчуває любов та турботу рідних та підтримку наземної армії.

До Дня авіації, яка нині своїми розправленими крилами тримає небо не тільки над Україно, а й Європою.

– Є таке слово юродиві. Всі льотчики знають, що літак важчий за повітря. Якщо логічно подумати, він дуже важкий, як на ньому злетіти? Але ми все одно літаємо. Це вже друга сторона медалі, є аеродинаміка і все науково можна пояснити.

Але взагалі, всі льотчики мрійники і всі льотчики люблять свою справу. Бо якщо ти не любиш свою справу, то тобі немає що тут робити. В мене дитяча мрія маленького хлопчика втілилася в дорослу реальність.

– Реальність сьогодні – це війна

– Це війна. Нас до цього готують ціле життя. Ми навчаємося психологічно, морально, фізична підтримка – це саме основне. Досвід – це така штука, якої набуваєш з роками. Тому, починаючи з моменту ставання на крило, льотчик набуває досвіду. Кожен політ по-різному. Кожен політ різний. І кожне завдання різне. Не буває однакових посадок, не буває однакових злетів. Завжди є перешкоди, і нас до цього готують.

– Ти відчуваєш себе героєм?

– Ми такі ж самі прості люди як і ви. Просто в нас є деякі навички, які підвладні не всім. Герой – це кожен, це людина, яка свідомо йде на ризики.

Насправді кожен льотчик перед свої бойовим польотом, або просто польотом підходить до літака і, усвідомлюючи те, що летить на завдання, на якому може статися будь-що – це напевно справжній герой. Але кожна цивільна людина, яка усвідомлює те, що вона також ризикує своїм життям, своїм здоров’ям, інколи своїми рідними – це герой.

– Емоції у небі присутні, чи їх треба залишати на землі?

– Коли людина, яка сидить всередині кабіни, керує літаком як частиною свого тіла, – це справжній пілот. В літаку має сидіти людина зі світлим розумом і в деякому плані романтик. Але можу сказати одне – для льотчика важливо не обговорювати накази та не вестися на провокації. Для льотчика існує правило – точно наводити маркери на ціль і вчасно нажимати гашетку. Ось і все. Тим і керуємося.

А приймати рішення трохи швидше, ніж проста людина, – це в нас закладено ще з першого курсу.

– А страх?

– Спершу це не страх, це зачарованість. Дуже тонка межа. Тому, якщо ти боїшся, ти або переборюєш, або просто йдеш. Ось і все. В небі страху місця немає, бо страх завжди заважає.

– Чи готові українські льотчики з таким досвідом, який отримали під час війни, освоювати надсучасні військові літаки?

– Аби вивчити літак, тактико-технічні характеристики, знати деякі нюанси, що і на яких швидкостях відбувається, що можна робити, а що – ні. Кожен льотчик готовий до цього навіть зараз. Я впевнений, що для підготовки льотчика на новому літаку, типу F16 чи F18, потрібно з самого початку до кінця 3-4 місяці.

– Неймовірні речі для пілота існують? Бо з землі усе, що роблять військові льотчики, здається неймовірним. Де для вас ось ця межа?

– Для цивільних навіть просте виконання фігур простого пілотажу це вже щось неймовірне. Виконання такої фігури, як бочка чи віражу на максималі – це також щось неймовірне. Для нас, починаючи вже з навчання, вже нальоту наших навиків, це просто рутина, яка перетворюється на роботу.

– А ваша робота під час війни? Вона інакша?

– Зараз проведення бойових дій – дуже тонка межа, і шкода, що не можемо розповісти все. Застосування зброї і застосування всіх характеристик літака під час повітряних боїв. Бо це – війна. І кожен льотчик, який виконує свій бойовий політ, повірте, він унікальний. І запевняю, нашої роботи достатньо, щоб виконувати завдання по охороні і обороні важливих державний об’єктів та державного кордону.

– Привид Києва. Ми розуміємо що це збірний образ. Як ви чи ваші колеги реагували на цього міфологічного привида? Чи потрібен він був вам, чи це для виключно для цивільних людей, аби підняти їхній дух?

– Звичайно важливо. Я можу сказати що він є, але не в особі однієї людини. Тих хлопців, які загинули, шкода. А наші побратими і зараз виконують бойові задачі, кожного дня. Тому за привидом Києва стоїть величезна кількість людей, величезна кількість персоналу, величезна кількість техніки і підтримки з боку наших партнерів і всієї України.

– Пілоти – значно ближче, аніж інші люди, до неба. І точна мають багато дивних традицій, іншими словами забобони. Чи зберігаються вони?

– Обов’язково. Не важливо, бойовий виліт чи простий на легкомоторних літаках. В льотчика є (звичка, – Ред.) погладити по крилу долонею. Бо кожен літак має душу, і всі льотчики про це знають. І в повітрі це допомагає психологічно – те, що ви поєдналися своїми душами з машиною, – і це впливає на виконання будь-якого завдання.

– Кожен літак має душу, але чи дуже багато людей вкладають свою душу в те, аби той літак злетів?

– Є така фраза у льотній справі, але вона більше до метеослужби відноситься – видимість один на мільйон. Ми жартуємо що це на одного льотчика припадає мільйон людей, які йому допомагають злетіти… Традиції між нами звісно що є. І, знову ж таки, згадую свій досвід. При першому самостійному вильоті на бойовому літаку технік-механік підготовлює літак. Ми вітаємося і я маю покласти, там є спеціальний отвір такий, йому пачку сигарет. Він це має забрати і показати що все чітко. Ось такі традиції.

В нас взаємозв’язок дуже тісний із техніками, тому що вони готують саме цю душу, саме цей літак, щоб ми могли спокійно виконувати своє бойове завдання.

– Чи усвідомлюєте ви, що кожен пілот зараз дуже цінний в прямому значенні цього слова?

– Починаючи з того, що на льотчика виділяються трошки інші кошти для навчання, в рази більше, ніж на солдата, звичайно, ми це цінуємо. Тому що кожен наш крок, кожна наша дія це повністю вклад нашої держави і нашого народу. Це їхні гроші. Вони на нас сподіваються і ми не можемо їх підвести.