Про фільм Як там Катя?, Локарно та скандал із Довженко-Центром: інтерв’ю Крістіни Тинькевич

Дві нагороди на 75-му Міжнародному кінофестивалі у швейцарському Локарно – таку перемогу принесла у скарбничку здобутків українського кінематографу стрічка Як там Катя? режисерки Крістіни Тинькевич. Після нагородження за успішний дебютний фільм Крістіна повернулася із командою до України та розповіла, у чому успіх українського артхаусу, де сталася зрада Держкіно та яке майбутнє в індустрії під час війни.

– Спеціальний приз журі Ciné+ у Локарно та нагороду за кращу жіночу акторську роль ви з командою особисто отримали у швейцарському Локарно. На що ви сподівалися, їдучи так далеко на кінофестиваль?

– Не було якихось конкретних думок про перемогу чи про призи. Фестиваль це завжди суб’єктивно, тому ти не можеш знати, чи сподобається якомусь конкретному журі твій фільм. Я знала, що у таких людей все може залежати від настрою, а тим паче – щороку там різне журі. Фільм ми готували ще до війни, в часи ковіду, і це було непросто. На той момент, як ми їхали до Локарно, я вже просто хотіла одного – нарешті показати фільм людям.

Головна мета кіно – аби його побачили. Аби фільм подивилося якомога більше людей, нам потрібна була велика прем’єра на авторитетному фестивалі, який поважають. Тому, для майбутнього цього фільму дійсно була важливіша сама участь у фестивалі. Але вже на самому фестивалі я зрозуміла, що наша стрічка зацікавила людей, був повний зал, що нетипово для таких івентів, було певне пожвавлення і після показу. Тож, тепла надія жевріла.

– Як гадаєте, що вплинуло на міжнародне журі у їхньому виборі? До вас особисто іноземні колеги підходили на фестивалі, відзначали якісь окремі акценти стрічки?

– Всі, хто підходив і щось казав мені про фільм, були в абсолютному захваті від виконавиці головної ролі – Анастасії Карпенко. Це дійсно був такий її бенефіс. Цей фільм, його напруга і драма тримаються саме на Насті. Локарно – це загалом дуже глядацький фестиваль, куди приїздить багато звичайних людей з різних країн. І ми навіть як на вулиці гуляли, нас зупиняли і робили Насті компліменти за її гру у фільмі. Багато людей відзначали свою підтримку Україні й водночас деякі казали, що їм було цікаво подивитися на нашу країну не під призмою війни.

Той фідбек, який нам дали люди, вкладається у твердження про те, що фільм однозначно емоційний. Але кожен глядач розставить свої акценти для себе сам під час перегляду.

– Фільм Як там Катя? не про війну, а про українську лікарку, що долає несправедливість у світі, в якому живе. Однак, як гадаєте, за збігом обставин він має певні алюзії до нинішньої ситуації в Україні? Як початково ви уявляли собі сенси в образі головної героїні, коли створювали стрічку?

– Сюжет фільму про те, як головна героїня, звичайна українська лікарка, переживає складну життєву ситуацію: її донька при смерті, мати намагається її врятувати, однак дитина помирає. Ця історія про моральне падіння, про те, на які компроміси ми можемо йти самі із собою, коли обставини стають сильніші, ніж ми. Звісно, зараз під час війни ми всі з цим стикаємося дуже часто. Зараз обставини сильніші, ніж вся країна. І кожен день кожен з нас робить багато складних виборів, йдучи на компроміс із совістю, принципами.

Також стрічка розкриває мотив трагедії, втрати близької людини. Це те, що, на жаль, багато хто з українців переживає через агресію загарбників. Коли фільм писався, це був фільм про втрату дитини, але зараз – це про загальний образ втрати рідної серцю людини. У Як там Катя? є багато про процес переживання горя, прийняття смерті. Багато хто зможе більше зрозуміти цей фільм зараз, ніж якби він вийшов раніше.

– Це ваш дебютний режисерський досвід повного метру. Як ви вирішили, що пора наважитися? Що передувало цьому досвіду?

– У мене до цього був короткий метр. В один момент я зрозуміла, що хронометражу короткого метру мені недостатньо, аби розкрити задум стрічки Як там Катя?. У самій ідеї дуже багато моральних питань вічних: про життя і смерть, про втрату і помсту. Звісно, я мусила наважитися на повнометражну форму. А після досвіду різних форматів – ігрового кіно, зйомок реклами та навіть продюсерської роботи я зрозуміла, що я точно готова.

– В українському прокаті більшає сенсових стрічок з глибокою соціальною проблематикою. Минулого року  фільми Стоп-Земля і Мої думки тихі від українських режисерів здобували престижні міжнародні нагороди. Наш глядач готовий до такого кіно після багатолітньої культури комедійного та історичного жанру?

– Це дуже складне і болюче питання. Наше кіно, завдяки роботі Держкіно часів Пилипа Іллєнка, підійняло нашу індустрію на новий рівень. Наші стрічки є на фестивалях класу «А» щороку. Серед європейського кіно наш кінематограф вже посідає досить таке серйозне місце. Багато наших продюсерів і режисерів інтегровані у європейську кіноспільноту. Такого не було ще у 2014 році. А чи готовий глядач до нашого артхаусу? То ще не готовий. Це видно з касових зборів таких фільмів. Вони невеликі. Але поступовий прогрес таки є.

Мої думки тихі для свого жанру зібрали непогану касу. Наше суспільство хоче відпочити від складного життя і реальності, яка існує в Україні. Вони не можуть собі дозволити те, що дозволяє собі глядач у Франції або Британії, тобто рефлексувати та проживати біди та складні проблеми в кіно.

– Що потрібно українському кінематографу, аби бути ще більш різножанровим? Що зумовлює тенденції у нашому кіно загалом?

– Однозначно потрібна стабільна підтримка держави. Тільки так буде постійно відбуватися продукування фестивального кіно і просування його у маси. У тій же Франції держава видає безліч дотацій на артхаусне кіно, особливо режисерам-дебютантам. Там дуже легка процедура, шанс дають багато кому. З іншого боку, у нас не існує прибутковості як явища в індустрії кіно. Комерційний фільм, який збере касу, матиме маркетинг, потребує дуже багато грошового вкладення. І відбити ці кошти у прокаті просто неможливо, бо в Україні лише близько 450 екранів. Тобто, самих кінотеатрів не настільки достатньо, аби показувати фільми для великого прибутку. Аби з’являлося більше екранів, має бути попит від глядача.

Крім цього, є проблема кіноосвіти. Всі знають, що в нас є університет імені Карпенка-Карого, але він супер старий, навіть радянський. Повноцінної кіношколи з повним циклом навчання в Україні досі немає.

– Нині Держкіно оголосило про розформування легендарної кіностудії Довженка на користь іншої маловідомої організації з цільовим призначенням «вища освіта». Що ви думаєте з цього приводу? Що це означає для майбутнього нашого кіно і кіноспадщини?

– Зараз все дуже погано, але ми це побачимо не одразу. Нині ще виходять в прокат якісні фільми, зняті за підтримки Держкіно при керівництві Пилипа Іллєнка. Нове керівництво, яке прийшло на посаду за дуже дивною історією з конкурсним відбором, що проводили повторно, робить дивні речі. І приклад цьому ідея розформувати Довженко-центр. На тому місці, де вона роками стояла, поряд почали будувати житловий комплекс. А замість самого центру, за планом забудовника, має стояти торговий центр. Цим все сказано.

Держкіно аргументує ліквідацію студії її малоефективністю, а по суті, я вам як фахівець кажу, саме цей центр був найбільш ефективною інституцією серед державних. Прикро, що під час війни такі речі кояться. Крім цього, нинішнє Держкіно вже розчаровувало дивними вчинками, не підтримуючи проєкти тих режисерів, яких підтримали закордоном. Приміром, йдеться про дебютну повнометражну стрічку Лізи Сміт. Чому наше кіно підтримують міжнародні кіноексперти, а українське Держкіно ні? Це дуже сумно.

– Чи готове українське кіно до стрічок про повномасштабну війну? Якими вони будуть, про що та про кого?

– Мені здається, що треба,  аби пройшов час, щоб ми могли створити якийсь якісний продукт про цей період. Я зараз бачу, як багато людей ринулися робити матеріали про Бучу, Ірпінь, На мою думку, ми ще не здатні повноцінно рефлексувати, і все, що вийде зараз, не буде мистецтвом. Бо мистецтво має говорити про щось більше, ніж просто сюжет, має говорити про щось універсальне для багатьох часів і епох. Нині фільми про війну лише переказують події, а не змушують якісно рефлексувати. Це моя думка. Нам треба переосмислити цю війну, аби робити вартісне кіно про неї.