Авіабомби ворога падали на будинки, люди кричали, ми бігли між вибухами до них. Історія фельдшера з Бородянки
Зміна фельдшера Бородянської підстанції екстреної допомоги Олександра Мазуренка закінчилася 24 лютого вранці під звуки гвинтокрилів ворожого десанту.
– Тільки надвечір я дістався дому, дав інструкції родині та за два дні пішки пішов на наступну зміну, – розказав Олександр. – До Бородянки – 50 км, транспорт не ходив. Довелося йти крізь ліс, коли поряд прилітали ракети. Інформація від колег уже була – знав, куди йду.
Люди дивувалися, навіщо, а він не міг інакше. Родину свою побачив тільки за два місяці.
А через Бородянку вже йшли ворожі колони.
– Йшли і лупили навмання вусібіч, – згадує Мазуренко. – У будинки, машини та людей, які з’являлися на вулиці. Ми все це бачили, наша підстанція за 70 метрів від головного перехрестя. Наш механік стояв біля вікна, рахував техніку. А потім скидали дані теробороні або у чат-бот.
Зв’язок був ненадійним, постійно переривався, та медики їздили до поранених, куди могли дістатися. А могли вже не всюди.
За Бородянкою, в бік Блиставиці, Гостомеля і Бучі їх розвертали на блокпосту. Бо там вже були ті, хто не радий українській машині швидкої допомоги.
Найстрашніше почалося 1 березня. Якщо до цього Бородянку обстрілювали кулями, ракетами, з гармат і танків, то в цей день почали скидати на місто важкі авіабомби.
– Бомби скидали просто на будинки. Не на інфраструктуру чи завод, не на нафтобазу чи водоканал. А цілеспрямовано на дев’ятиповерхівки. Пілоти чудово бачили, куди кидають смерть, – згадує медик.
Люди вже запримітили, якщо ворожі танки відходили далеко від міста, значить буде наліт.
Одного дня пройшли дві колони на Макарів, стало тихо-тихо. А наступної секунди з-за будинку вигулькнув літак — і одразу перший вибух.
– Я не встиг впасти на землю, мене трохи підняло й відкинуло. Поцілили по крайньому під’їзду сусіднього будинку. Було дуже страшно. Та, на щастя, ми всі лишились живі. Когось тільки друзками скла зачепило, бо шибки і двері у відділенні повилітали. У вухах була ватна тиша і якісь далекі, слабкі крики людей, а навколо – хмара пилу.
Медики взяли ноші і пішли до потерпілих, бо машина не проїхала б. Аж тут другий захід – і знову бомби по будинку.
Тоді працівники підстанції швидко забрали поранених і перебазувались у районну лікарню. Там був підвал. Правда, одну машину швидкої були змушені залишити, бо шини у неї були прострілені. Так і залишилася стояти біля розтрощеної будівлі підстанції.
Надалі виїжджали на виклики уже з території лікарні. Потім втратили й другу машину. Не було чим замінити пробиті колеса. З кожним днем ставало все небезпечніше. Швидка вже не могла пересуватися містом. Переїхали в Пісківку. За одним вивезли кількох мешканців.
А вночі хлопці вдалися до небезпечної відчайдушної вилазки: знайшовши колеса для швидких, вони вирішили проникнути у Бородянку, замінити колеса на залишених машинах і вивезти їх.
– Це було схоже на піт-стоп у Формулі-1. Поспіхом, за лічені хвилини, на адреналіні. Тільки без світла і під страхом обстрілу, – вже з посмішкою згадує Олександр.
А поки водії міняли колеса в авто, він навпомацки у темряві поспіхом збирав залишки бинтів, розчинів, усього, що знадобиться для надання допомоги пораненим.
Отак медики і водії швидкої вивезли третю і четверту машини.
Потім рашисти почали бомбити і Пісківку. Ворог з усіх видів зброї лупив по цивільних будинках, по машинах, що намагалися виїхати. Гинули люди.
Олександру запам’ятався одни випадок. Сім’я виїжджала на авто, їх обстріляли. Постраждав хлопчик: йому роздробило суглоб на руці.
– Це перша поранена дитина, яку я завозив у лікарню Радомишля, за 60 км, згадує фельдшер. – Усі інші напрямки були відрізані. Хлопчик вижив, руку вдалося врятувати. Його повезли на реабілітацію за кордон.
Потім був хлопець років двадцяти. У його приватний будинок у Бородянці поцілили з танка. Будинок згорів, а він вижив. Переїхав у Пісківку до знайомих, а там його знайшла бомба. Йому відірвало руку, посікло осколками. Його теж швидка Мазуренка відвезла у Радомишль.
А був і такий дивний виклик, про мету якого можна тільки здогадуватися. Викликали до Мірчі. Це – селище у Бородянському районі.
– Але слово Мірча вимовили з таким наголосом, як місцеві не говорять. І голос незнайомий, хоча я давно працюю, знаю всіх диспетчерів, – розповів Олександр. -Передзвонив у диспетчерську, сказали, що не було такого виклику. Не поїхали. Там уже стояли окупанти.
Бачив Олександр із машини своє село здалеку та про родину дізнався лише 8 березня. Вони нікуди не виїхали. Зв’язку з ними деякий час не було. Вони теж не знали, де Олександр, чи живий.
А він не тільки сам живий, йому вдалося багатьох врятувати. А що допомагало? Він розказав історію однієї речі.
– Колись я був у Швейцарії і купив турнікет. Навіщо і сам не знав. А вже 28-го лютого він знадобився. І він урятував життя 18-ти людей так точно. Він своє відпрацював, та я його лишив як пам’ять.
Десь 15 квітня Мазуренко у формі екстреної допомоги поїхав велосипедом до родини.
– Уявляєте картину? Екстрена медична допомога на велосипеді, посеред лісу, без блимавок. Хлопці на блокпосту ледь не поклали мене, а потім посміялися.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Зараз фельдшер згадує ті дні, здається, небагато часу пройшло. Але ж скільки людей постраждали.
Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-08-24 16:23:05