З фермера в партизани. Як місцеві місяць боронили Сумщину від ворога

СумьскаВолодимир – фермер із села Білки, розповідає про війну, хитро примруживши очі – на тлі заіражавілих понівечених залізяк, які лишилися у полях після вдалого удару ЗСУ по росіянах у березні. Сумщина була під окупацією місяць – від 24 лютого. Володимир згадує, як за два дні по тому через кордон сюди зайшло 120 одиниць бойової техніки.

До села, де живе і працює Володимир, росіяни дісталися о восьмій вечора. Місцеві їх уже чекали. Обладнали невеликий блокпост, до ТРО, яка тоді працювала напівофіційно, доєдналося багато молоді. Однак, сталося трохи не так, як передбачали.

– Коли побачили, що йде сила-силенна техніки, то треба було лише міняти тактику. Проти 120 одиниць однією мисливською рушницею нічого не зробиш. Ну, не однією, усі ж мисливці. Що у кого було, позбирали. Якби почали би стріляти, загинуло б мирне населення, – каже Володимир.

Чоловік розповідає, що його кум таки вирішив іти проти росіян із автоматом. Його розстріляли прямо у автівці. Також окупанти знищили іще кількох людей. Чоловікові, що всиновив шістьох дітей, пустили кулю прямо у серце. Ще одному односельцеві прострелили шию. Каже, так шукали і знищували бандерівців.

Так Володимир із фермера став партизаном. Місцеве ТРО іще перед війною очолив мер сусіднього Тростянця Юрій Бова. Щоправда, каже, офіційно тероборона запрацювала лише 7 березня. До того робили усе на добровольчих засадах. Про початок війни він особисто дізнався о 4:30 ранку 24 лютого.

– Якби я знав за день, ми би організували протидію, перекопували би щось. А мені подзвонили о 4:30 ночі. Сільська голова наша – староста села прямо на кордоні з Росією, сказала, що йде бій, що стріляють. Про те, що колони підуть у наш бік – ми ще не знали. Ми поїхали до Лебедина шукати зброю, бо у Тростянці зброї не було. На той час я був не тільки мером, моєю задачею було організувати якимось чином супротив – організувати протидію, – говорить чоловік.

Юрій Бова розповідає, що до нього у хату заїхали росіяни, де і поселилися. Його фото із приміщення міськради роздали на російські блокпости. Детально про роботу партизанів, звісно, не розповідає, однак, про подвиг фермера Володимира уже ходять легенди. Чоловік, який щодня інспектував поле, де стояли росіяни, і передавав дані про це ЗСУ, якимось дивом зміг поцупити у окупантів рацію, тож наші армійці, у реальному часі могли стежити за поведінкою росіян під час обстрілів і корегувати вогонь.

– Я вам не буду розказувати, що ми робили. Допомагало багато місцевих, небайдужих. Долучилася молодь. Один з одного боку зайде – подивиться. Інший – з іншого. Це робота не одного чоловіка. Одного разу ми виїхали у поле командою з чотирьох людей. Побачили російський БТР чи БМП, а у ньому – рація. Вона була вимкнена. Ми її зарядили і слухали. Чули їхні переговори, дуже нехороші. Ми їх далі передавали. Записували або на словах, – зазначає він.

На питання, чи не хотілося відповісти по рації, каже:

– Ми боялися відповідати, хоча хотілося сказати, що хлопці, припиняйте. Там, матюками сказати. Але втримались. Та рація згоріла, то ми перекинули хвилю на іншу рацію.

Юрій Бова розповідає, що саме завдяки цій інформації ЗСУ вдалося ідеально накрити росіян. Тоді знищили 28 одиниць техніки. Серед них – дослідна модель танка Чорний орел із захисним комплексом Дрозд. Багато знищеної техніки, зокрема і вогнеметна система залпового вогню Буратіно.

Партизанили на той час і у самому Тростянці. Чоловік, імені якого не озвучують досі, щоранку і щовечора з дрона фіксував пересування російської техніки містом, а виїжджаючи, примудрився забрати коптер із собою, і врятувати й його. Розвідником став і Анатолій Касьянов. У мирному житті він інспектував благоустрій у місті. А із вторгненням росіян на Сумщину, у 64 роки став перевдягатися у найгірший одяг і, ніби у кіно, шпигувати за ворогом.

– Блокпостів багато тут у центрі було. Куди не поткнешся, весь час чуєш: “Мужик, пошол отсюда”. Ходив як бомжара. Із паличкою по смітниках. Я мав дізнатися, де стоїть їхня техніка, та, передусім, Буратіно. Виявилося, що система стояла у поліції у дворі, – розповідає Анатолій.

Будь-яка підозра у співпраці з партизанами чи армійцями закінчувалася плачевно. Мер розповідає, росіяни хапали людей прямо з вулиці, тому що розуміли, що Збройним силам України хтось допомагає корегувати вогонь. В усіх підозрілих питали, де ЗСУ, Сили оборони, як знайти мера та як пройти на Охтирку. Із цими питаннями вони катували людей, навіть убивали. У підвал потрапляли активісти, а також працівники військкомату. Загалом у місті через дії росіян загинуло 50 людей. 18 з них – поліція досі не може розшукати.

Одного з колишніх в’язнів, Олександра Фаізулова забрали вже наприкінці окупації. Додому зайшли троє у балаклавах. Серед розпізнавальних знаків – лише червоні стрічки на рукавах.

Почали чіплятися з питаннями, а ще вимагали показати мобільний телефон. Так, коли чоловік сказав, що апарат розрядився, його схопили, зав’язали очі й потягли у невідомому напрямку. Спочатку він думав, що опинився у поліції, та потім зрозумів, що катівню росіяни облаштували у підвалі залізничного вокзалу.

Полонених тримали у кімнатці площею близько 4-6 м. Тут було щонайменше п’ятеро людей. Годували раз на день своїми сухпайками, тримали зв’язаними, треба було постійно сидіти навприсядки.

– Нас не випускали, не давали ані розмовляти, ані вставати. Тримали як мавпочок у клітці. Постійно били – допитували. Били – допитували. Коли у тебе руки ззаду зав’язані більше доби, ти просто підповзаєш на колінах і просиш: “Розстріляй мене”. Настільки тобі боляче, – розповідає Олександр.

А він каже: “Не можу”. Ти кажеш: “Давай я на тебе нападу – отак, із зав’язаними руками і ногами. Ну, хоч плюну!”

Попри те, що росіян розбили ще наприкінці березня, сліди катувань – і досі на стінах. Олександр каже, що так сильно головою били чоловіка, який дивом вижив.

Руки полоненим перев’язували тросом для вагонів, тож сліди лишаються і понині.

– Першого кинули полковника ЗСУ у відставці. Його теж били – допитували, били – допитували, потім його забрали і не повернули. Наступного кинули Славочку. Вони його так називали. Він зняв розтяжку на ставку. Його із гранатою в кишені затримали. Він пояснював, що зняв розтяжку, щоб ніхто не підірвався. Але його теж постійно били і допитували. А потім забрали. Наступний був Микола. Він почав висловлювати незадоволення у бік росіян. Вони тоді відкрили клітку і сильно його побили. За якийсь час повернули. Він іще дужче почав із ними сваритися. Вони побили вдруге. То були вже серйозніші хлопці. Вони зняли нам скотч із рук, зав’язали тросами за спиною. Після того Коля почав на них таке казати, приблизно те, що вони на нас казали. “Вз’ївся” на них. Був “на взводі”. То залетіли третій раз. Колі вони так звану ластівку зробили. Це коли ноги зв’язані й руки зв’язані, і потім усе це зв’язують разом, і виходить, що ти вигнутий повністю.

Коли росіяни втікали, в’язнів лишили зачиненими, та їм вдалося видертися на волю. Олексадр каже, хай як боляче йому розповідати свою історію, та він продовжуватиме це робити. Адже світ має знати про звірства і підступність росіян.

А фермер Володимир запевняє, що всі українці стали бандерівцями, хоч і не з власної волі. Та найцікавіше, каже, що росіяни досі вірять, що Бандера – живий.

Фото: Ольга Чайко