Росія програє війну: Денис «Редіс» Прокопенко пояснив, чому її не рятує перевага в людях і техніці
Перед повномасштабним вторгненням російську армію оцінювали насамперед цифрами: особовим складом, танками, артилерією, авіацією й запасами боєприпасів.
На папері ця армія виглядала значно сильнішою за українську. Але війна швидко показала: сама кількість ще не гарантує переваги.
Бо сучасна війна — це не лише ресурс. Це швидкість рішень, ініціатива, довіра до командирів на місцях і здатність адаптуватися швидше, ніж противник змінює тактику.
Про це у своїй колонці для «Української правди» написав командир 1-го корпусу НГУ «Азов», Герой України бригадний генерал Денис Прокопенко.
Нижче — ключові тези «Редіса» про те, чому російська модель війни дедалі частіше впирається у проблеми управління, адаптації й темпу.
Дві моделі війська
Денис Прокопенко фактично описує цю війну як зіткнення двох різних підходів до управління військом. Хоч Україна й росія вийшли з одного пострадянського простору, за роки вони побудували принципово різні армійські культури.
Український підхід він називає «мережевою моделлю, побудованою на довірі». Її особливість у тому, що зміни народжуються не лише у штабах. Часто їх проштовхують ті, хто першим стикається з новою проблемою на землі: солдати, сержанти, молодші офіцери, добровольці, технічні фахівці.
Йдеться не про романтизацію «ініціативи знизу», а про швидкість адаптації. Коли нова загроза з’являється швидше, ніж під неї встигають написати інструкцію, рішення часто доводиться шукати прямо на полі бою.
Саме тут з’являється Mission Command. Старший командир визначає задум і результат, але не розписує кожен крок. Командир на місці не просто виконує наказ — він ухвалює рішення в межах задуму й відповідає за спосіб виконання.
Прокопенко окремо наголошує: принцип ініціативи закладений у бойові статути. Йдеться не про самодіяльність, а про дисципліновану ініціативу.
Російська система побудована навпаки. За Прокопенком, це вертикаль радянського типу, де «кожен крок регламентується зверху». Її історична функція — не максимальна бойова ефективність, а політичний контроль над армією.
У такій системі лояльність безпечніша за компетентність, а зайва ініціатива знизу часто сприймається не як перевага, а як проблема для самої вертикалі управління.
Звідси — і хронічна слабкість молодшого командного складу. Не тому, що російський сержант чи офіцер не здатен ухвалювати рішення. А тому, що сама система роками привчала його не діяти самостійно, а чекати команди зверху.
Саме тому російські старші офіцери можуть продовжувати штурм навіть тоді, коли поле бою вже довело його безглуздість. Для них відійти від задуму начальника часто небезпечніше, ніж втратити людей.
Це і є операційний параліч: система бачить втрати, але не має внутрішнього механізму вчасно зупинити помилкове рішення.
Тому українська армія зараз намагається масштабувати те, що дає їй перевагу на рівні окремих підрозділів, — швидкість рішень, взаємодію та ініціативу командирів на місцях.
Корпус як масштабування бойової стійкості
Якщо Mission Command дає простір для рішення командиру на місці, то корпусна система має перенести цю логіку вже на ширші ділянки фронту.
Корпусна реформа, ініційована Головнокомандувачем ЗСУ Олександром Сирським, стала однією з наймасштабніших змін у військовому управлінні під час великої війни.
Одна з головних проблем попередніх років — межі відповідальності між підрозділами. Саме на стиках часто виникали провали у взаємодії, відкриті фланги й можливості для російських вклинень.
Денис Прокопенко пише про це прямо: після формування 1-го корпусу НГУ «Азов» зникла проблематика взаємодії між бригадами на стиках.
Для фронту це означає просту річ: противнику складніше знайти слабке місце, прорвати рубіж і перетворити локальний успіх на оперативний.
Практичний зміст корпусу — єдина відповідальність за смугу. Бригади, резерви, розвідка, ураження, логістика й евакуація мають працювати в межах одного задуму.
Добропільський напрямок став перевіркою цієї логіки. За словами Прокопенка, у другій половині 2025 року противник зміг прорвати фронт на 15 км у ширину та до 20 км у глибину.
Але цей прорив не переріс в обвал оборони. Просування росіян зупинили, провели контрнаступальні дії й відновили стійкість рубежу.
Прокопенко описує цю операцію як переосмислення мобільної оборони: широкий «сіряк», kill-zone до 20 км від лінії бойового зіткнення, змішані бойові порядки, засідки, пошуково-ударні дії, точкові контратаки й оточення російських підрозділів.
Станом на 22 вересня 2025 року під час операції звільнили 180,8 км² території та відновили контроль над сімома населеними пунктами. Ще 212,9 км² і дев’ять населених пунктів зачистили від ДРГ.
Втрати російських військ становили 2696 осіб, із них 1492 — безповоротні. Також противник втратив 856 одиниць озброєння і техніки.
Але головне тут — не лише цифри. Російський прорив локалізували, втягнули противника в невигідну зону й не дали перетворити тактичне вклинення на оперативний результат.
Фактично це і стало перевіркою ефективності корпусної системи в реальній війні.
Виснаження росії як логіка оборони
Корпусна система не лише зшиває фронт. Вона створює умови, за яких російське просування стає дедалі дорожчим.
Саме це показують оцінки Міністра оборони України Михайла Федорова. Якщо торік у жовтні росія втрачала 67 військових на 1 км² просування, то у квітні — вже 179 за кожен кілометр.
Тобто той самий результат на місцевості обходиться противнику майже втричі дорожче. Росія ще може атакувати, але відновлювати темп наступу їй стає дедалі важче.
Головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський заявляв, що вже п’ятий місяць поспіль росія втрачає більше особового складу, ніж здатна мобілізувати.
І саме тут з’являється одна з ключових цілей, вказана у Плані війни, — 50 тисяч втрат у ворога на місяць. Ще кілька років тому така цифра звучала б нереалістично. Сьогодні вона вже не виглядає недосяжною.
Ідея тут не в самій цифрі. Йдеться про темп ураження, за якого російська мобілізаційна машина перестає стабільно компенсувати втрати.
Практичний варіант, як наблизитися до цього рівня, запропонував командувач Сил безпілотних систем Роберт «Мадяр» Бровді.
Його «Стандарт 10» — це норма, за якою кожен ударний екіпаж БПЛА має щомісяця знищувати 10 російських військових. Так стратегічна мета розкладається на конкретну бойову роботу: екіпаж, ціль, підтверджене ураження, повторення.
У цій системі втрати противника перестають бути лише наслідком боїв. Вони стають показником, яким можна управляти: планувати, вимірювати й масштабувати.
Наступ, який ламають ще в тилу
Але російський наступ виснажують не лише на передньому краї. Українська оборона дедалі більше б’є по всьому, що дозволяє цей наступ готувати, забезпечувати й повторювати.
Саме це має на увазі Денис Прокопенко, коли описує можливості 1-го корпусу НГУ «Азов».
За його словами, корпус закрив тактично-оперативну та оперативну глибину: розвідку, ураження, мінування. Ворожі склади, техніка, пункти дислокації та інші об’єкти палають на глибині до 250 км.
Для росіян це означає втрату безпечного тилу: маршрути, склади й місця накопичення дедалі частіше опиняються під ударами.
Показовий приклад — район тимчасово окупованого Маріуполя, де дрони 1-го корпусу НГУ «Азов» уже дістають російську логістику.
Для росіян це змінює саму логіку використання південного сухопутного коридору: дорога, яка працювала як глибокий тил, стає маршрутом ризику.
І проблема тут не лише у знищеній техніці.
Коли противник змушений шукати нові маршрути, розтягувати логістику, витрачати більше часу на маскування й підвезення, він втрачає темп ще до виходу штурмових груп на передній край.
У цю ж логіку вкладається розвиток middle strike. Міністерство оборони запускає програму «Логістичний локдаун», щоб масштабувати ураження логістики, складів, командних пунктів і маршрутів постачання.
Deep strike виносить цей тиск ще далі — у стратегічну глибину росії.
Удари по воєнних підприємствах, нафтопереробці та виробничих можливостях рф б’ють уже не лише по конкретному підрозділу на фронті. Вони б’ють по здатності росії виробляти, ремонтувати, перевозити й повторювати війну.
Так формується повний контур українського тиску.
На передньому краї росія втрачає штурмовиків. В оперативній глибині — логістику, склади й техніку. У стратегічній — виробництво та інфраструктуру війни.
Система, яка вчиться
У колонці Дениса Прокопенка є ще одна важлива думка. Йдеться не лише про корпуси, дрони чи ураження на сотні кілометрів. А про здатність війська перетворювати бойовий досвід на стандарт.
Саме тому поруч із бойовими операціями він говорить про полігони, школи, лабораторії, майстерні, виробництво, підготовку молодшого командного складу й командно-штабні навчання.
Це не «додаткова інфраструктура». Це механізм, який дозволяє не втрачати досвід після одного бою чи ротації. Якщо рішення спрацювало — його треба описати, навчити інших, відпрацювати й масштабувати.
І тут різниця між двома системами видно особливо добре.
Росія може мобілізувати нових людей. Але значно важче — навчити їх адаптуватися до нової війни.
Повторення штурмів не дорівнює навчанню. Українська армія намагається робити навпаки — перетворювати досвід кожного бою на нові рішення для наступного.
Показово, що Прокопенко згадує і західних партнерів, які вже переймають український бойовий досвід.
Головне питання цієї війни — не в тому, хто має більше людей чи техніки, а яка система швидше вчиться.
Російська вертикаль досі намагається перемогти масою і примусом. Українська відповідь — довіра, ініціатива, адаптація, управління та здатність швидко масштабувати те, що працює.
І що швидше українська армія вчиться прямо під час війни, то дорожче росії обходиться кожна наступна спроба просунутися.
Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
