«Наш обмін буде наступним» — морпіх пережив майже чотири роки російського полону, поки його дружина боролася з онкологією

Коли серед звільнених із російського полону з’явилося ім’я морського піхотинця Руслана Куртмаллаєва, його дружина Ольга зробила скріншот у «Дії».

Вона опублікувала його і написала лише одне слово:

«вдома».

За цим словом — три роки, десять місяців і один день чекання.

Понад два роки Руслан провів в одиночній камері. За весь час неволі родина отримала лише один лист і один короткий телефонний дзвінок.

За цей час Ольга пережила лікарні, операції, двадцять шість курсів хіміотерапії і водночас боролася за звільнення чоловіка. Вона їздила на обміни, писала звернення і допомагала родинам полонених об’єднуватися.

І щоразу повторювала собі одну фразу:
Їхній обмін буде наступним.

До Маріуполя

Ольга і Руслан познайомилися у 2015 році. На той час він уже був військовим: у 18 років пішов на службу, а з початком війни у 2014 році став на захист України.

«Я фаховий військовий з 2013 року. А з 2014-го — на війні. Ці роки загартували мій характер», — каже він.

За кілька місяців після знайомства Руслан зробив Ользі пропозицію.

Подружжя оселилося в Бердянську, на узбережжі Азовського моря. Їхнє життя швидко стало схожим на життя багатьох військових родин: кілька місяців служби, коротке повернення додому — і знову фронт.

У 2021 році все змінилося. Лікарі діагностували в Ольги онкологічне захворювання.

Лікування вона проходила у Маріуполі — ближче до чоловіка, який служив у лавах 36-ї окремої бригади морської піхоти ЗСУ. Тож вони могли бодай іноді бачитися між ротаціями і бойовими виїздами.

Він їхав на передову — вона на процедури. Під час коротких відпусток вони намагалися провести разом хоча б кілька годин.

Їхнє життя розділилося між фронтом і лікарнею.

Тоді вони ще не знали, що їхня остання розмова відбудеться саме в Маріуполі — незадовго до того, як Руслан потрапить у російський полон.

Обіцянка

24 лютого 2022 року Руслан уже був на позиціях під Маріуполем. Його підрозділ морської піхоти обороняв місто разом з іншими українськими військовими.

Перші дні зв’язок ще тримався. Вони іноді встигали поговорити телефоном — по кілька хвилин. Потім дзвінки ставали дедалі рідшими.

Місто швидко опинилося в оточенні. російські війська накривали Маріуполь артилерією та авіацією. Українські підрозділи відходили до промислової зони.

Морські піхотинці, серед яких був Руслан, тримали оборону на території комбінату імені Ілліча та заводу «Азовмаш». Бої тривали в повному оточенні.

Телефонні розмови тривали лише кілька хвилин. Обоє розуміли: кожен дзвінок може бути останнім, але вголос про це не говорили.

Під час однієї з таких розмов Ольга попросила чоловіка лише про одне — пообіцяти, що він повернеться.

Руслан відповів коротко:

— Повернуся.

Пізніше він скаже, що ця обіцянка допомагала триматися в полоні.

У травні 2022 року українські військові, які обороняли Маріуполь і залишалися в оточенні, потрапили в російський полон.

Серед них був і Руслан.

Ольга дізналася про це випадково. Вона впізнала чоловіка на відео з російських телеграм-каналів — серед морських піхотинців, яких показували після виходу з Маріуполя.

Після цього зв’язок зник.

Очікування списків

Чекати мовчки Ольга не змогла.

Коли зв’язок із Русланом обірвався, вона почала шукати будь-яку інформацію про полонених морпіхів. Родини підтримували одна одну, обмінювалися новинами і виходили на акції, намагаючись привернути увагу до тих, хто залишався у російських тюрмах.

Майже кожен обмін полоненими Ольга зустрічала особисто.

Перед однією з перших поїздок вона зібрала для Руслана сумку: одяг, засоби гігієни, найнеобхідніші речі. Туди ж поклала прапор підрозділу, де він служив.

Із цією сумкою вона приїжджала щоразу.

Родини збиралися разом і чекали новин. Про обмін дізнавалися зі сповіщень — коли з’являлася офіційна інформація і коли звільнені військові вже перетинали український кордон.

Тоді всі дивилися в телефони. Хтось знаходив знайоме ім’я — і починав плакати від полегшення. Для інших усе знову завмирало в невідомості.

Ольга щоразу шукала одне ім’я — Руслана.
І щоразу не знаходила.

«Коли повертаються наші хлопці, це радість, яку важко передати словами. Ти дивишся, як люди обіймають рідних після років розлуки, і радієш разом із ними. Бо кожен українець має повернутися з російських катівень додому. Але водночас думаєш лише про одне: чи є там ім’я твоєї людини».

Щоб витримати ці поїздки, Ольга повторювала собі: кожен обмін наближає ту мить, коли вони знову побачаться.

Навіть під час лікування вона продовжувала їздити на обміни.

«Я знала, що він там тримається. І розраховує на мене. Тому просто не мала права опустити руки».

З часом взаємна підтримка родин переросла у спільну боротьбу.

У 2023 році родини морських піхотинців створили громадську організацію. Її очолила Ольга.

Разом вони почали говорити про проблеми військовополонених після звільнення: визнання травм і хвороб, отриманих у неволі, бойовими, право військових самостійно вирішувати, чи продовжувати службу, а також зарахування часу полону до військового стажу.

«Полон — це продовження військової служби», — говорить Ольга.

Лист, який ішов майже рік

За кілька днів до дня народження Руслана — уже четвертого в полоні, — Ольга написала йому лист.

Вона не знала, чи прочитає він його колись, але зверталася до нього так, ніби говорила з ним зараз.

У кількох сторінках вона зібрала все, що накопичилося за роки розлуки: любов, віру і впевненість, що він повернеться. Розповіла про людей, які борються за звільнення полонених, про країну, що чекає своїх військових, і про те, що він не один.

На конверті написала коротку фразу:

«Я на твоєму боці».

Це рядок із пісні гурту Skladno, яка так і називається — «На твоєму боці».

Ольга почула її випадково за рік до звільнення Руслана — під час розмови з матір’ю одного з учасників гурту. Відтоді ці слова вона повторювала щоразу, коли ставало особливо важко.

Листа передали через Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими.

До Руслана цей лист дійде майже за рік.

Дорога додому

Коли Руслана нарешті обміняли, перші години після звільнення минули майже без пауз: медичні огляди, перевірки, короткі пояснення — і дорога. Люди ще не до кінця розуміли, що сталося. Після років полону це усвідомлення приходить не одразу.

Тоді Руслану передали лист від Ольги.

Він відкрив конверт уже в автобусі, який віз звільнених українських військових на підконтрольну Україні територію.

Що саме написала Ольга, Руслан не розповідає — каже, що це дуже особисте. Але добре пам’ятає, що відчув, коли прочитав ці рядки.

«Я одразу відчув тепло і підтримку дружини. А коли дізнався історію цього листа, був дуже вражений», — згадує він.

У полоні російські військові не раз намагалися схилити його до зради. Через те, що він кримський татарин, переконували відмовитися від служби і залишитися жити в окупованому Криму.

Руслан відповідав однаково. У такі моменти він згадував слова, які знає кожен морський піхотинець:

«Вірні завжди».

Автобус їхав на захід. Для людей у салоні це означало одне: вони нарешті їдуть додому.

Кілька кроків назустріч

Двері автобуса відчиняються.

Один за одним на землю сходять звільнені українські військові — схудлі, виснажені, з різко окресленими рисами облич і втомою, яку не сховаєш. Поруч чекають лікарі й психологи. Але навіть тут, на своїй землі, вони ніби рухаються повільніше: тіло вже тут, а свідомість ще не встигає прийняти, що полон залишився позаду.

«Ти розумієш, що вже вдома, що ти в Україні. Але мозок не одразу це приймає. Все здається трохи нереальним», — говорить Руслан.

Після років неволі дивують прості речі. Небо. Дерева. Вітер.

«Коли довго не бачиш неба, починаєш дивитися на нього зовсім інакше», — каже він.

Уже в Україні після обміну Руслану дали можливість зателефонувати додому. Ольга почула його голос і вперше за весь цей час побачила чоловіка — ще через екран.

Коли автобус під’їхав до лікарні, Ольга вже стояла біля сходів, якими звільнені військові спускалися на землю. Серед них вона побачила Руслана.

Вони одразу обійнялися.

У цих перших обіймах було більше, ніж у словах: полон, лікування, невідомість і довга розлука, яку їм довелося прожити нарізно.

Потім вони відійшли убік. Далі були фото і відео, які вже бачили інші. Але найважливіше сталося саме в ту мить.

Пізніше він дізнається, що довелося пережити його дружині за цей час: операції, хіміотерапію, поїздки на обміни, роботу з родинами полонених.

«Я завжди знав, що моя дружина сильна людина. Але навіть для мене стало відкриттям, наскільки вона сильна», — каже Руслан.

Зараз він проходить реабілітацію. Ольга живе неподалік центру, де він відновлюється. Вони бачаться щодня — між процедурами, бодай на кілька годин.

Цього вистачає, щоб звикнути до простої думки: вони знову поруч.

Попереду — життя, до якого вони так довго пробивалися крізь полон, лікарні і роки розлуки. Руслан хоче показати дружині країну, за яку воював. Ольга говорить про ще одну мрію — стати батьками.

Коли Руслана звільнили з російського полону, Ольга опублікувала скріншот і підписала його одним словом — «вдома».

Стільки часу вона повторювала його подумки.

І тепер це слово нарешті перестало бути мрією.

Тепер це їхнє життя.

І, можливо, ще одне тихе нагадування: навіть найважча розлука одного дня закінчується зустріччю.