Чотири роки вторгнення: як змінювалося ставлення українців до війни і ворога

Війна – це процес трансформації суспільства. 24 лютого 2022 року назавжди змінило Україну, українців та світ навколо.

Ми навчилися жити в новій реальності, де війна стала буденністю, а всі наші дії і прагнення спрямовані до Перемоги.

Війна об’єднала нас так, як ніщо і ніколи раніше не об’єднувало. Ми навчилися перетворювати наш особистий і спільний біль на силу, шукати можливості, а не виправдання, воювати кожного дня — і серцем, і розумом.

Початок вторгнення

Ворог розраховував на блискавичне захоплення України, адже був переконаний, що українці чекають на росіян із розпростертими обіймами. Та насправді з перших годин вторгнення армія агресора зустріла шалений спротив не лише бійців Сил оборони, а й звичайних громадян, об’єднаних в добровольчі формування та волонтерські організації.

Велика частина населення сприйняла вторгнення як несподіваний шок, але сильну загрозу, що вимагає опору. Відчуття національної єдності та мобілізації було дуже високим. По всій країні перед ТЦК та СП утворилися черги людей, які хотіли захищати рідну землю. Організовувалися блокпости з метою виявлення ДРГ та стабілізації внутрішньої безпеки. У перші місяці світ вражали факти, коли жителі Харківщини чи Чернігівщини виходили на вулиці, без зброї зупиняючи російську військову техніку. Коли в окупованих Херсоні, Енергодарі, Мелітополі не припинялися акції протесту під українськими прапорами. Коли кияни та одесити збирали пляшки, щоб наповнити їх «коктейлями молотова». Коли люди голіруч захоплювали окупантів, бронетехніку, зброю і здавали їх ЗСУ.

Якщо до початку вторгнення чимало українців мали нейтральні або навіть позитивні уявлення про окремих росіян, вважаючи їх мовно чи культурно близькими, то після 24 лютого цей баланс змістився в категорично негативний бік. Кожен росіянин відправлявся вслід за «русскім воєнним кораблем», бо ці аморфні істоти швидше були готові померти за хворі забаганки свого диктатора, аніж зупинити його. Українці вигадали масив іронічних, саркастичних і відверто зневажливих неологізмів на позначення «росіянина»: рашист, русня, орк, свинособака тощо. Ці слова знеособлювали ворога, формували власний мовний код «свої — чужі», знімали психологічну напругу через гумор і сарказм, маркували ідеологічну дистанцію.

Рік незламності

24 лютого дорогою ціною змінило наші пріоритети, змусило перегрупуватися, адаптуватися і тримати стрій. За перший рік війни українці показали всьому світу свою сміливість, гідність та незламність. Україна змінилася до невпізнанності. Українські військові та цивільні пліч-о-пліч системно протистояли російському загарбнику на військовому, дипломатичному й інформаційному фронтах й стояли на захисті незалежності, державності та національної ідентичності. Майже припинилися викликані обстрілами відключення електроенергії та перебої в роботі транспорту. Була впевненість, що найгірші часи вже позаду, хоча перед 24 лютого 2023 року багато хто чекав на ворожі «провокації» — новий наступ на столицю, сильний обстріл тощо. 20 лютого до Києва несподівано прибув тодішній Президент США — це був мегапотужний меседж підтримки України. Гаслами першого року були: «Рік незламності», «Вистояли — переможемо!», «Перемога — справа кожного», але тоді вже ніхто не вірив у швидке завершення війни.

Негативне ставлення до росії та росіян стало панівним, різко посилилося через масштабні жертви, руйнування й воєнні злочини. Значна частина українців вважала подальші відносини з росіянами неможливими. Ідея повної відмови від будь-якої комунікації із рф стала домінуючою. Особливо, якщо зважити на те, що ідеологи рашизму офіційно заперечили існування українців як окремої нації.

Рік змін

Україна все більше відмовляється від російської та радянської спадщини. Зокрема, з 1 вересня 2023 року Православна церква України перейшла на новоюліанський календар, а дати деяких свят були перенесені на державному рівні. Було перейменовано та демонтовано сотні об’єктів.

У тренді була ідея розпаду росії як фінальна точка у протистоянні з нею. У червні 2023-го відбувся заколот пвк «вагнер», у січні 2024-го — перші за довгий час протести в Башкортостані, 22 січня Президент України підписав Указ «Про історично населені українцями території Російської Федерації», спрямований на протидію російському наративу про «ісконно русскіє зємлі».

За два роки після початку широкомасштабної війни в Україні не було жодних підстав вважати, що вона скоро закінчиться. Водночас тоді з’явилися ідеї пошуку шляхів перемоги з менш категоричними умовами або навіть завершення війни через дипломатичне рішення. Але ані Україна, ані росія, ані ключові союзники не бачили підстав для мирного врегулювання.

Головні події війни почали переміщуватися на територію рф, Сили оборони України почали активне використання дронів і стали тими, хто диктує правила. Втрати рф в Україні сягнули 110% від «стартового складу» її наземних сил на початку великої війни, було знищено понад 14 тисяч одиниць техніки та виведено з ладу 33% чорноморського флоту. Тоді вірилось, що ми неодмінно переможемо, хоча кожен день перетворювався на новий бій для нас, наших сімей та нашої країни. Кожного дня потрібно було підтверджувати свою готовність боротися за свободу та незалежність до кінця. Українці розуміли, що наша дорога складна, але ми йдемо разом, об’єднані волею до перемоги і змін.

Рік нарощування

Україна продовжувала боротьбу за свою незалежність, демонструючи незламність та силу перед лицем агресора. Але для перемоги цінним ставав кожен ресурс. І якщо зі зброєю та грошима завдяки допомозі союзників ситуація була більш-менш стабільною, то з іншими ресурсами, передусім, з людським, у 2024 році Україна опинилася у непростому становищі.

Попри це українці продовжували зберігати оптимізм щодо майбутнього і вірили в здатність ЗСУ відбити напад росії. Надихали успіхи Курської операції, яка зірвала плани противника захопити Донецьку область і створити так звану буферну зону. ЗСУ активно застосовували багатоцільові винищувачі F-16 Fighting Falcon, почалася реорганізація українського війська з бригадної на корпусну систему, були створені Сили безпілотних систем. Вперше у своїй історії Україна стала законодавицею військової моди і військової думки, що змінило і зміцнило українське військо.

Негативне ставлення до росії стало найвищим за весь період війни. З’явилася довгострокова недовіра до росіян як соціальної групи, до 80% населення втратили будь-яку довіру до них і не вірили в перспективи налагодження відносин у кілька найближчих десятиліть.

Рік Гідності

Ставлення українців до війни з 2022-го до 2026 року змінилося від максимальної воєнної мобілізації та чіткого фронтового опору до поєднання рішучої оборонної позиції з усвідомленням тривалої війни. Сьогодні більшість військових воює вже за своїх побратимів, а не тільки за високі ідеї. Більшість вважають, що війна може тривати до 2027 року чи довше, але готові боротися доти, доки буде необхідно. Сили оборони не припиняють викликати захоплення: досі всі обговорюють проведену Службою безпеки України унікальну спецоперацію «Павутина», коли було одночасно уражено чотири військові аеродроми в тилу рф.

Попри пошук компромісу на ініційованих Сполученими Штатами Америки переговорах, таке поняття як «мир за будь-яку ціну» залишається для України неприйнятним.

Згідно з останніми даними (на січень 2026 року) тільки 40% українців готові на територіальні поступки заради миру, 52% – категорично проти цього. Водночас близько 70% погоджуються на зупинку на лінії зіткнення.

І хоч суспільству намагаються нав’язати «втому» від війни на тлі енергетичного геноциду найбільших міст у період максимальних холодів, ключовими для українців залишаються честь, гідність і відповідальність за себе та свою країну. Ми ніколи не поступимося своїми цінностями і готові продовжувати боротьбу до перемоги.

А ставлення до росії залишається стабільно негативним. Українці вважають, що рано чи пізно рф повинна бути жорстоко покарана за свої дії і абсолютно переможена. 24 лютого 2022 року ми боролися за сьогодення, за право вижити в нових реаліях. 24 лютого 2026-го ми виборюємо майбутнє, рішуче захищаємо своє. Взаємодопомога, віра в перемогу і єдність стали ключем до виживання української нації і української держави в ці чотири роки. Ми об’єдналися та допомогли один одному вижити. Це залишається і нікуди не зникне. Ми всі будемо розбирати завали, допомагати один одному чим можемо та робити все можливе для наближення перемоги або, як зараз кажуть, справедливого миру. Україна була, є і буде!