«У файлику зібрали 73 тисячі»: як в українському війську відродились козацькі традиції

Коли 2014 року росія починала відкриту збройну агресію проти України, загарбники розраховували на відсутність масового організованого опору з боку українців.

Однак агресор жорстко прорахувався, бо створений роспропагандою образ українця-тюхтія виявився наскрізь фальшивим — окупанти зіткнулися з українцями-воїнами, які відродили мілітарний дух славетного козацтва.

Майор Олег з позивним «Студент», який після контузії та поранення служить на посаді начальника групи психологічної підтримки персоналу Дніпровського районного ТЦК та СП Дніпропетровської області, розповів АрміяInform про це та свій бойовий шлях.

Повістка для доцента університету

Майор Збройних Сил України Олег з позивним «Студент» із Дніпра в цивільному житті є фаховим істориком. Кандидат історичних наук і доцент Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, він двічі мав змогу отримати офіційне бронювання і двічі свідомо відмовився від такої змоги, обравши стати до лав Сил оборони.

— Я 1973 року народження, народився в місті Дніпро, вчився на історичному факультеті Дніпровського національного університету. З 1995 року став викладачем, потім доцентом кафедри історії України цього навчального закладу.

Також працював у міських структурах міста Дніпро, пов’язаних з історією. А перед «широкомасштабкою», окрім посади в університеті, був також співробітником Музею історії Дніпра, — розповідає військовий.

Коли прийшла мобілізаційна повістка, Олег не вагався. Спершу він став до лав ЗСУ на початку російської агресії далекого 2014 року, вдруге — після початку широкомасштабного вторгнення 2022 року.

— Повістку отримав 20 березня 2014 року. Коли отримуєш такий документ, то ставиш собі питання, чи готовий прийняти рішення і чи зможеш потім дивитися на себе в дзеркало, ось і все. І, відповідно до цього, реагуєш на повістку.

Тоді, у 2014 році, я був мобілізований до 93-ї бригади, яка тепер має почесну назву «Холодний Яр», воював у піхоті. Це був напрямок Карлівки, Авдіївки, Пісків. Під Пісками дістав контузію та осколкове поранення, був визнаний обмежено придатним і 2015 року демобілізувався, — пригадує він.

Відтак Олег повернувся до цивільного життя й улюбленої професії. Другої повістки не було — зранку 24 лютого 2022 року він вже був на призовному пункті. Тоді визнаному обмежено придатним науковцю та викладачеві з бойовим досвідом запропонували посаду в ТЦК та СП, які в умовах великої війни гостро потребували доукомплектації кваліфікованими військовослужбовцями.

«Студент» — продовження козацької традиції

Під час служби в бойовій частині у 2014‒2015 роках Олег отримав позивний «Студент», який був відсилкою до його викладацької роботи в університеті. Як фахівець з історії козацтва, він пояснює вибір на користь такого найменування давньою традицією українського війська називати побратимів жартівливими прізвиськами.

— Нині я служу в тиловій структурі, а в тилу позивних немає. А тоді мені дали позивний «Студент» — це стало продовженням козацької традиції по-доброму жартувати над побратимами. Наприклад, якщо ти високий, то будеш «Манюня».

Зі мною служив хлопець під два метри зростом, майстер рукопашного бою, так от він мав позивний «Гном». Я ж, як доцент і викладач, став «Студентом», — усміхається офіцер.

Він зауважує, що подібні прояви стихійного відродження козацьких традицій він підмічав дуже часто. Для фахівця-історика така тяглість була очевидною, натомість побратими зазвичай навіть не задумувалися над цим. Так дух козацтва жив серед українців навіть тоді, коли вони цього не усвідомлювали.

73 тисячі гривень у файлику на столі

Одним із найяскравіших епізодів, який засвідчив побутування козацьких звичаїв серед українських військових, стала історія про забуті на столі 73 тисячі гривень у файлику. Розповідь офіцера про це надзвичайно емоційна:

— Цікаво спостерігати такі моменти, коли минуле проступає в сучасному. Одного разу, коли ми стояли під Авдіївкою, трапилась історія, яка мені дуже нагадала традиції запорожців.

Наші фінансисти приїхали до нас прямо на позиції й видали бійцям кошти. Але що нам робити з грошима посеред степу?

Хлопці запропонували відрядити гінця до Красноармійська — тепер це Покровськ, щоб переказати гроші сім’ям. Звернулися з проханням до мене як до офіцера, щоб я організував цей процес — зібрав гроші, уклав список та відправив бійця із завданням.

У файлику зібрали 73 тисячі гривень, написали список з усіма даними. Саме в цей момент почався обстріл, і файлик забули на столі. Обстріл закінчився, минуло кілька годин — і тільки тоді я згадав про ті гроші.

Скажу чесно, що волосся в мене стало дибки, бо 73 тисячі це і зараз великі гроші, а тоді це взагалі була величезна сума. Приходжу — а файлик як лежав, так і лежить. Перерахував — усе на місці, нічого не зникло.

Мені це дуже нагадало описи Дмитра Яворницького про те, що на Січі можна було загубити чи просто залишити будь-де гаманець з грошима, а потім через довгий час повернутися, і він лежав би на місці, бо ніхто не смів зачепити чуже.

Під обстріли як на роботу

Під час АТО бойова робота підрозділу, в якому служив Олег, зводилась переважно до оборони. Регулярно відбувався обмін вогневими ударами з противником, час від часу доводилось відбивати ворожі штурми з боку тих, кого тоді називали «сєпарами».

По факту ж проти Сил оборони України вже тоді діяли комбатанти з росії, зокрема кадрові військові, які приховували свою належність до збройних сил російської федерації, а також їхні місцеві посіпаки-колаборанти.

— Тривала звичайна піхотна робота, я брав участь тільки в оборонних боях. Ми відбивали атаки , за день відбувалось один-два обстріли. Один з обстрілів обов’язково під вечір.

Доходило до того, що хлопці приходили відбувати штурми та під обстріли як на роботу. Кілька з них познайомилися з дівчатами із сусіднього містечка, і час від часу зверталися з проханням відпустити їх на побачення.

При цьому вони завжди поверталися до звичного часу активізації ворога. О 21-й починався обмін ударами, й уже о 20:00 усі ті, хто отримував дозвіл кудись відлучитися, вже були на місці, — розповідає військовий.

Під час одного з таких обстрілів «Студент» дістав контузію та поранення. Якби не захист, каже він, то міг загинути, адже уламок влучив у шолом буквально на два пальці від вуха.

— Тож завжди треба носити каску. Не носив би каску — то зараз я б з вами не розмовляв. Перша думка, яка тоді була, коли отямився після знепритомнення: «Нарешті висплюся», — каже офіцер.

Війна відродила мілітарний дух українців

Як фаховий історик, науковець і викладач, майор «Студент» розмірковує над природою нинішньої агресивної війни російської федерації проти України.

— Тривалий час українці жили в російському та радянському ідеологічному пропагандистському полі, яке створювала спочатку російська імперія, а потім радянський союз. Нам була відведена певна ніша та роль милих туземців із цікавими піснями, танцями та кулінарією, але без права на політичну ідентичність і власну державність.

Згадаймо, яким є українець у традиційному російському та радянському гуморі: це хитрий, але наївний та лагідний, недалекий чоловік, який у всьому поступається розумнішому й освіченішому росіянину і має постійно слухати його порад. Згадати б хоча б сценічні образи Тарапуньки та Штепселя чи дуету «Кролики».

Персонаж, який представляв там українця, був вайлуватим і не надто кмітливим, говорив якимось суржиком. Натомість персонаж росіянина завжди був підкреслено освіченим з абсолютно правильною вимовою та поставою.

Ще одна особливість російського та радянського погляду на українців, який вони накидали нам через свій «культурний» вплив, — це створення для українців образу винятково мирних орачів-хліборобів, які не вміють воювати і завжди мусять підкорятися тим, хто ними править.

Це призвело до того, що мілітарна складова українських духу та свідомості занепадала, сприймалась як щось чужорідне та маргінальне. Багато хто з українців починав вірити цьому створеному росіянами образу, але найгіршою пасткою для росіян стало те, що вони теж повірили в той образ дурнуватого «хохла», який самі ж і створили.

Але вже 2014-й та особливо 2022 рік показали, що погляд на українців як на беззахисну націю абсолютно не відповідає дійсності. Мілітарна складова українського дуже потужно відродилася, й українці переконливо довели, що Збройні Сили України — одна із найсильніших армій на планеті.

Проблеми України з мобілізацією не є унікальними

Ще один напрям міркувань фахового історика на посаді начальника групи психологічної підтримки персоналу ТЦК та СП — питання мобілізації до Збройних Сил України.

— Як воєнний історик можу сказати, що ті проблеми з мобілізацією, з якими стикається нині Україна, не є унікальними. З ними мали справу чимало держав, які мусили вести великі війни.

У будь-якому суспільстві є певний відсоток людей, які першими підуть боронити країну. Є також невелика частка, яка не буде воювати в жодному разі — вони краще погодяться на окупацію чи сядуть у в’язницю. І є переважна більшість громадян, які погодяться на мобілізацію в разі, якщо держава створить відповідні умови, причому як позитивно-стимулюючі, так і нормативно-обмежувальні.

Наразі ТЦК та СП — це структура, через яку до Збройних Сил потрапляє переважна більшість особового складу. Відповідно, саме через ТЦК та СП людина йде зі свого звичного цивільного життя і потрапляє до війська, де є тверді правила, які не можна порушувати, і є небезпека загинути під час бойових дій.

Звісно, це може не подобатися, бо більшість не готова відмовитися від звичного життя. Поширена думка така — нехай хтось інший захищає країну, а я не народжений для війни. А виявляється, що за законом і ти також повинен виконувати цю роботу. І тоді та структура, яка нагадує про цей обов’язок, може сприйматися частиною людей в негативному світлі.

Додатково цим користується ворожа пропаганда, яка починає демонізувати ТЦК та СП, щоб зірвати мобілізацію. Для росії кампанія проти військовослужбовців ЗСУ, які служать у ТЦК та СП, — це один з головних засобів здобуття перемоги над Україною. Бо якщо Сили оборони не отримуватимуть поповнення, агресор виграє.

Тому не можна вестися на ворожу пропаганду, необхідно виконувати свій громадянський обов’язок. Якщо шлях мобілізації через ТЦК та СП комусь не подобається, то є рекрутингові центри, є можливість звернення безпосередньо до військових частин. Це дає змогу вибудувати власну траєкторію руху до Збройних Сил України чи, ширше, Сил оборони України.

Фото з особистого архіву героя