Не бути байдужим: як латвійські волонтери стали частиною українського спротиву

Війна змінює не лише кордони, насамперед вона змінює людей. Особливо тих, хто в тилу і мусить зробити вибір: залишатися осторонь чи діяти. Хтось замикається в собі, відгороджується від болю, шукаючи захисту у звичному побуті. А хтось навпаки шукає способу бути корисним. Допомагати. Бути поруч. Навіть тоді, коли його власна країна не під бомбами.

У цій розмові – історії двох латвійців: журналіста-францисканця та волонтера. Вони не українці, але їхні щирі серця, дії та щоденні зусилля безумовно є з Україною.

Арніс Сабловскіс – знаний у Латвії журналіст, письменник, волонтер, організатор культурних і духовних ініціатив. Артур Крістбіс – волонтер, голова латвійського доброчинного фонду «Ganta», який допомагає українським військовим і рятує життя на передовій.

Артур Крістбіс ліворуч, а Арніс Сабловскіс праворуч

У цьому полідіалозі Львівський портал розповідає про день, коли для них усе почалося, про перші поїздки в Україну. Про втому від Заходу, силу дії, ціну правди й віру, яку не здатна зламати навіть війна, про українців очима волонтерів з Латвії і про те, що не можна бути осторонь, бо ця війна вже прийшла в Європу, і якщо Захід не прокинеться, не почне діяти адекватно, то вона триватиме ще довго та зачепить кожного.

Розпочати нашу розмову я хотів би з прохання. Поділіться відчуттями, які ви пережили в той момент, коли почалося великомасштабне вторгнення. Ранок 24 лютого 2022 року. Коли ви побачили ці кадри з танками, бронетранспортерами, що прориваються через кордон, вибухами, авіаударами, що ви відчували? Арнісе, можливо, ви почнете?

Арніс  Сабловскіс: Тоді я вже все зрозумів і очікував чогось подібного. Морально я був до цього готовий у 2014 році після анексії Криму, коли організував захід підтримки в Домській катедрі (Рига) – молитву-медитацію. Бо душею я відчував, що почалася велика буря зла. Я повністю усвідомлював, що це наша спільна боротьба за виживання, за виживання цивілізованого світу та цивілізованої Європи.

Більше того, вже у 2014-му я чітко зрозумів: не брати участь у цій боротьбі означає дозволити злу перемогти. Для мене все було дуже просто.

Тобто для вас повномасштабне вторгнення було очікуваним?

Арніс  Сабловскіс: Не буквально в такому вигляді, як воно сталось, але те, що зло накопичується, і що щось станеться абсолютно жахливе, для мене було очевидно. І, на жаль, як тепер ми всі знаємо, реакція західних країн тоді була зовсім неадекватною.

Артуре, а які були ваші відчуття 24 лютого 2022 року?

Артур Крістбіс: У 2014 році я більше хвилювався за Латвію, за весь Балтійський регіон. Тоді ще не так гостро відчувалася потреба допомагати Україні. Так, я розумів, що можу допомогти, щось зробити, але не відчував такої нагальної необхідності.

А от у 2022 році, пам’ятаю, я їхав на заняття, я навчався на лікаря. У дорозі постійно чув новини. Я слухав і усвідомлював: усе, настав момент. Я визначився: більше не можу залишатися осторонь. Треба якось брати участь у всьому тому, що відбувається. Це був мій останній день навчання. Студентське життя закінчилось, на той момент я чітко зрозумів, що я вже достатньо дорослий, а значить – треба діяти.

Відтак цілий день у школі я займався тим, що організовував перший конвой. В вже наступного дня ми виїхали – вісім мікроавтобусів. Я взяв зі собою ще одного хлопця, ми просто поїхали, не знаючи куди. Бо насправді не було жодного чіткого плану. Точно знали лише те, що треба доїхати до Любліна, а далі була суцільна невідомість.

Чесно кажучи, до того моменту Україна була для мене просто точкою на мапі. Я там ніколи не був і нічого не знав про неї. Було тільки ясне розуміння: треба боротися зі злом. Звісно, боротися можна по-різному, однак я вирішив, що маю бути в Україні, що допомагатиму безпосередньо.

Арнісе, яка була ваша мотивація приїхати в Україну?

Арніс  Сабловскіс: Моя історія почалася з духовного поклику. Ще задовго до повномасштабної війни я був залучений до організації молитовних ініціатив у Латвії – разом з одним американським місіонером ми створили дві каплиці безперервної молитви.

Коли почалося вторгнення, кожен у Латвії, як мені здається, хотів діяти, хто як міг. Я звернувся до мого американського друга й запитав, чи є в Україні такі самі каплиці безперервної молитви. Він, як це часто буває з американцями, пожартував: «Немає, але, можливо, ти хочеш сам поїхати?»

Я сприйняв це як знак. І вже за кілька днів завдяки підтримці християн з Австралії, які оплатили мені дорогу, вилетів до Жешува, а звідти потягом дістався до Львова. Це було 3 травня 2022 року. Саме тоді почалася моя нова, дуже особлива історія в Україні.

До того я бував в Україні ще за радянських часів, то була зовсім інша країна, інша епоха. Сучасної України я не знав. І ось я опинився в абсолютно новому для себе світі – великому, незнайомому, трохи тривожному, але дуже справжньому. І саме з цієї невідомості розпочався мій шлях служіння, підтримки, віри й співпереживання.

Артуре, що саме спонукало вас долучитися до волонтерства в Україні?

Артур Крістбіс: Я просто не міг бути осторонь і робити вигляд, мене це не стосується. Так, були моменти, коли я вагався, цей вибір для мене був дуже особистим.

Сьогодні ж питання, пов’язані з Україною, посідають 80% мого життя, і це насправді непросто. Бувають моменти, коли хочеться сказати: все, я не можу більше, треба зменшити темп.  Але події одна за одною постійно повертають до теми України, тому відступити неможливо. Уявіть собі, скільки вже було поїздок в Україну, що мені довелося змінити паспорт – у старому просто закінчилися сторінки.

Ви є головою фонду «Ganta». Якими ініціативами він займається?

Артур Крістбіс: Фонд «Ganta» був створений 2015 року з метою збереження культурної спадщини та історичної пам’яті Латвії. Однак із початком повномасштабної війни в Україні організація зазнала трансформації. У 2023 році ми об’єднали зусилля з кількома волонтерами, які вже мали досвід допомоги Україні, оновили статут і зосередилися на гуманітарній діяльності, зокрема, на допомозі в надзвичайних ситуаціях та ліквідації їхніх наслідків.

Сьогодні до нашої діяльності залучено близько 70 волонтерів, із яких близько десяти становлять основну команду. Дехто з нас підтримує Україну ще з 2014 року, але системна й масштабна робота почалась після 24 лютого 2022-го.

Наші основні напрями – допомога військовим та медична підтримка. Ми постачаємо автомобілі для ЗСУ, фінансуємо виробників FPV-дронів, будуємо мобільні стоматологічні кабінети, облаштовуємо центри керування дронами, закуповуємо медичне обладнання, генератори, спецтехніку та інші критично необхідні речі, на які є запити. Зокрема, збираємо індивідуальні запити, скажімо, через соціальні мережі.

Як фонд акумулює ресурси?

Артур Крістбіс: Два основних джерела – співпраця з діаспорою у Канаді, США, Австралії. Саме звідти ми часто отримуємо фінансову підтримку та гуманітарні вантажі. Також це пожертви громадян Латвії. Ми чітко розуміємо свою місію: зробити так, щоб кожне пожертвуване євро давало максимальну віддачу в боротьбі з агресором.

Ви сказали про мобільні стоматологічні кабінети. Не типова діяльність для волонтерів.

Артур Крістбіс: Це гордість нашого фонду. Ми щороку створюємо щонайменше один мобільний стоматологічний кабінет на базі вантажівки. Наразі якраз завершуємо чергову машину й плануємо відправити її в Україну вже до кінця жовтня.

Цей проєкт виник після прямого запиту від українських військових, які з гіркою іронією зазначали: «Ми – армія, що прагне до стандартів НАТО, але водночас ми – армія, якій загрожує карієс». На жаль, така сувора реальність фронту.

Скільки часу ви проводите в Україні?

Артур Крістбіс: Я підрахував, що у 2022-2023 роках загалом провів в Україні 9 місяців. Тепер їжджу рідше, але однаково щомісяця приїжджаю хоча б на тиждень. Особливо, коли йде ротація водіїв евакуаційних авто. Часто сам сідаю за кермо – це також частина роботи.

Що означає ротація водіїв евакуаційних авто?

Артур Крістбіс: У нас є окремий проєкт від фонду: це два автомобілі швидкої допомоги та дві бригади водіїв, які замінюють одна одну. Це латвійські волонтери, які приїжджають в Україну та безоплатно працюють безпосередньо біля лінії фронту. Кожна ротація триває 30 днів, під час яких екіпажі евакуюють поранених із прифронтової зони, приблизно зі ста населених пунктів, і доправляють їх до лікарень у більш безпечних містах.

Чи є проблеми з тим, щоб знайти для цього волонтерів?

Артур Крістбіс: Нема, черга охочих.

Це неймовірно! Від усього серця дякую вам за таку роботу. Арнісе, я знаю, що ви реалізовуєте в Україні культурні проєкти, а також наголошуєте на важливості духовної підтримки. Розкажіть, будь ласка, докладніше про ці ініціативи.

Арніс  Сабловскіс: Передовсім також хочу висловити велику подяку повагу Артуру. Дуже радий чути свідчення про те, які важливі речі він робить. А щодо мене, то після своєї першої поїздки до України я познайомився з Романом Метельським – директором Львівського фотомузею. Ми швидко потоваришували, він став для мене справжнім джерелом натхнення.

Відтоді я виступаю таким собі культурним мостом: організовую виставки українських митців у Латвії та латвійських – в Україні. Ми робимо репродукції, влаштовуємо фотовиставки, зокрема про війну, про українських військових. Це своєрідний обмін історіями та емоціями.

Одну з виставок я організував у Латвії, а потім показав її у США, в Чикаго.

Крім того, як журналіст я після кожної поїздки пишу репортажі, розповідаю про побачене. За останні роки я тричі був у Харкові. І мені дуже важливо доносити світові, зокрема й Латвії, справжню картину, руйнуючи стереотипи. Бо часто буває так, що коли хтось чує слово «Харків», то одразу уявляє зневіру, спустошення. Але все зовсім не так. Таких сильних, мотивованих, енергійних людей, яких я зустрів у Харкові, я більше ніде не бачив. Цей дух неймовірний, це дух переможців, і саме його не можна зламати.

Власне, сама Україна сьогодні – це не лише країна, що фізично захищає Європу. Вона дає нам приклад сили духу, стійкості, людяності. Насправді ми сьогодні є свідками народження нової Європи – Європи з цінностями. Старий порядок, стара Європа, в якої ці цінності стерлися, рано чи пізно зникне. Не буквально, а в моральному вимірі. І кожен із нас бере участь у цьому процесі. Бо саме завдяки жертві українців, їхній боротьбі, ми маємо шанс створити нову справжню Європу.

Ваші друзі й рідні в Латвії підтримують вашу діяльність? Чи не кажуть: “Навіщо це? Ми, звісно, солідарні, але це вже занадто”. Артуре, чи підтримують вашу відданість Україні ваші близькі? Адже ви ризикуєте, буваючи поблизу лінії фронту.

Артур Крістбіс: Поїхати в Україну й не побувати на фронті, як на мене, це все одно що не поїхати зовсім. Якщо ж відповісти відверто на ваше питання, то кожен із нас живе у своїй бульбашці. Так, у моєму близькому середовищі мене розуміють. Моя сім’я, рідні мене підтримують.

Щодо друзів, то з багатьма наші дороги розійшлись, вони мене не розуміють. Річ у тім, що на самому початку війни було модно волонтерити, їздити в Україну, ти отримував якісь відзнаки, був у центрі уваги. Але то вже йде четвертий рік війни, є втома, і все це вже не так стильно. І часто тих, хто залишився у цій справі, сприймають тепер в Латвії як диваків. Таких, що не зовсім вписуються в суспільство. Принаймні нині я саме так себе почуваю.

Але Латвія – твердий союзник України. Вона передає Україні зброю, амуніцію, навчає і лікує наших військових. Ваші знайомі таку політику підтримують?

Артур Крістбіс: Політику підтримують, але не розуміють нашої мотивації, вони не бачать сенсу в тому, чим я та інші волонтери із фонду «Ganta» займаюся щодня. Так, в перші місяці війни, на їхню думку,  допомагати було і потрібно, і цікаво. А тепер у людей, мовляв, інші турботи: побут, сім’я, робота… Для багатьох щоденні проблеми стали важливішими, ніж віддалена війна. І в принципі це можна зрозуміти. Хоча на мою думку, вибір у нас насправді такий: добре поїсти сьогодні, сходити в театр, з’їздити у відпустку або щодень дбати про те, щоб ворог не перейшов наші кордони завтра.

А хіба не працює аргумент: «Якщо Україна програє, то далі – країни  Балтія?» Це не викликає остраху, не мотивує?

Артур Крістбіс: Ні, це більше не працює, люди думають на дуже коротку перспективу, приблизно так: що буде – те й буде.

Арнісе, як би ви прокоментували цю втому Європи, зокрема й Латвії, від війни в Україні?

Арніс  Сабловскіс: Я погоджуюсь із Артуром, ми всі живемо у своїх маленьких «бульбашках». Моя історія в чомусь подібна до його, але є й відмінності. Наприклад, мене просить писати про Україну одна маленька газета з Тукумса. Я готую матеріали для кожного випуску, а потім розсилаю ці статті друзям по всьому світу. Так я намагаюся давати об’єктивну інформацію про те, що насправді відбувається в Україні і як це безпосередньо пов’язано з нашою історією, з нашим контекстом.

Я вважаю, що якщо людина дійсно розуміє ситуацію, вона не може залишатися осторонь. Бо наступними можемо бути ми. І от серед моїх близьких, друзів багато хто, скажімо, почав «підтягуватися», долучатися. Дехто пішов у загони тероборони. Молоді чоловіки, навіть дівчата почали проходити базову підготовку, щоб розуміти, як діяти за потреби. І це, я вважаю, позитивний поступ.

Хоча, безумовно, втома від війни відчувається. Ми бачимо це і в латвійських медіях, де забагато дурних серіалів і занадто мало глибокої інформації. Наприклад, одна з фотовиставок, які я організовую, була присвячена роковинам початку повномасштабної війни. Близько 90% відвідувачів її підтримали. Але один чоловік, можливо, у нього мати з Росії, сказав: «Та все не так уже й страшно, як на цих фото».

Ось ця боротьба за свідомість є справді важливою, навіть у Латвії. Два дні тому я був у кафе й випадково почув, як молодий чоловік, здається, з Іспанії чи Португалії, розповідав комусь, що всі ці дрони – це маячня, що Польща й Данія просто граються в технології, і що вся ця «ненависть до Росії» – штучна.

Я змушений був його зупинити. Спершу іронічно зауважив: Ну так, як каже російська пропаганда, українці самі себе бомблять. Він іронії не зрозумів. Сказав: «Так, це ж правда». Тільки потім помітив у мене на грудях значок із українським і латвійським прапорами й додав: «А ти з тих, хто 16 березня йде на Марш легіонерів?» (Щороку 16 березня в Латвії відзначають День пам’яті легіонерів, –  ред.)

І я тоді подумав: якщо таке озвучують у кафе, у публічному місці, то що тоді говорять за зачиненими дверима? Пропагандистська війна Росії в західних країнах, включно з Латвією, є абсолютна реальною. Вона надзвичайно потужна, на неї витрачають мільярди. І коли я опублікував статтю про цей випадок, надіслав її кільком нашим професорам, то багато хто був шокований. Люди часто просто не усвідомлюють, наскільки глибоко ця війна вже проникла і в наш простір.

А латвійські ЗМІ транслюють російську пропаганду?

Арніс  Сабловскіс: Відкрито транслювати тепер її неможливо. Але є інше – це шпигунська діяльність. Латвія, як і всі Балтійські країни, буквально заповнені російськими агентами. В прицнипі, як і весь Захід.

Я був на християнському форумі в Каунасі (Литва). Там виступав один чоловік, втікач із Росії, нині він живе в Берліні. Розповідав, що допомагає українським біженцям, возить гуманітарку. Але потім заявив: «Коли я побачив сюжет про Бучу, я зрозумів, що це постановка для ідіотів».

Я був єдиним у залі, хто встав і сказав йому прямо: Це брехня. Я був у Бучі. Я бачив усе на власні очі.

Тобто він публічно озвучує такі брехливі речі перед міжнародною аудиторією, і такі люди спокійно живуть у Німеччині. Я абсолютно переконаний: велика частина з них – агенти ФСБ. Це без сумніву.

Артуре, а ви також відчуваєте цей «інформаційний фронт»?

Артур Крістбіс: Власне, я не стільки відчуваю тиск чи протидію, скільки брак зацікавленості з боку преси. І це справді проблема, адже ми намагаємося донести не лише важливість подій в Україні, а й те, що в Латвії є реальний рух підтримки, є ініціативи, є люди, які щодня допомагають. І це заслуговує на увагу. Але дуже часто ми отримуємо відмову від медіа з формулюванням: «Вибачте, наразі це для нас не актуально».

Тобто сюжети про волонтерську допомогу Україні у Латвії неактуальні?

Артур Крістбіс: Саме так. От, наприклад, нещодавно ми підготували відеосюжет про ротацію екіпажів «швидких», яка відбулася ще в серпні. Це вже був 24-й такий виїзд. Журналісти знімали матеріал безпосередньо на передовій, де працював наш волонтер, а завершувалась ротація у Києві 24 серпня.

Минуло більше місяця, але сюжет досі не вийшов в ефір на латвійському телебаченні. Я вже почав думати: може, щось не так сказав журналістам, чи, можливо, справа в чомусь іншому. Зрештою, звернувся до знайомих, аби дізнатися неофіційно, в чому справа. І відповідь була така: «Зараз немає часу, є інші сюжети. Сюжет хороший, але це може трохи почекати».

Арнісе,  яке ваше найсильніше враження від України? Що врізалося в пам’ять?

Арніс  Сабловскіс: Найсильніше враження – це незламний дух українців. Особливо я це відчув під час трьох своїх візитів до Харкова. Це було торік, один із приїздів припав на Різдво. Попри постійну загрозу, атмосфера солідарності й стійкості просто вражає.

Пригадую ще одну історію, коли ракети влучили в будівлю Харківської обласної адміністрації та в сусіднє кафе. І вже наступного ранку, незважаючи н обстріли, саме біля цього кафе зібралася черга людей, щоб купити каву і булочки, так люди хотіли підтримати власників. Решта кав’ярень в цей момент теж тимчасово закрилися. Це такий була мить щирої, людяної солідарності.

І такі моменти повсюду. Ти приїжджаєш у місто, і навіть коли немає тривог, люди намагаються жити повноцінним життям. Проводять фестивалі, зустрічі, культурні події. А коли щось стається, миттєво мобілізуються, допомагають одне одному. Я думаю, це і є те глибоке розуміння цінності життя, цінності миру. І ця готовність допомогти ближньому – одне з найсильніших вражень, які я заберу з собою назавжди.

А чи було щось, що навпаки викликало розчарування чи внутрішнє неприйняття?

Арніс  Сабловскіс: Розчарування – ні, але один випадок запам’ятався. Це було у Львові під час мого першого візиту. Я ще не знав міста, попросив одного молодого чоловіка показати дорогу. Він дуже ввічливо допоміг. Ми трохи поспілкувалися, і я запитав, як він ставиться до того, що, можливо, йому доведеться іти воювати? І він відповів: «Я? Ні. Я ніколи не піду. У мене все влаштовано так, що я зможу цього уникнути». Це був єдиний такий випадок, мабуть, із сотень. Але я його запам’ятав, бо усвідомив: Україна багатогранна, і щоб її зрозуміти, потрібно бачити не лише героїзм, а й слабкість, страх, ухилянтів. Це теж частина реальності.

А розкажіть ще, будь ласка, про ваш різдвяний проєкт. Ви згадували про нього раніше.

Арніс  Сабловскіс: Завдяки Роману Метельському я мав контакт з військовим госпіталем у Львові та з одним із реабілітаційних центрів неподалік. І ми вирішили зробити невеликий знак любові й солідарності для поранених українських військових саме на Різдво.

У Латвії є традиція дарувати одне одному різдвяне печиво у формі сердець. І ми вирішили зробити такі печива з символікою Латвії та України. Нас підтримала одна пекарня з дуже символічного місця – села Лестене, де під час Другої світової війни точилися важкі бої, і де розташоване найбільше кладовище латвійських легіонерів. Вони зробили 3000 сердець за дуже символічну суму.

З Божою поміччю ми доставили ці солодощі до Львова. Кожному пораненому, а також лікарям і персоналу, ми подарували по такому різдвяному серцю. Деяким ми передавали особисто. Була також невелика група підтримки з Латвії, яка приїхала з воєнними піснями. Це було надзвичайно емоційно.

Я тоді збагнув одну річ. Так, це важливо, що волонтери, як, наприклад, Артур реалізовують великі проєкти, привозять техніку, обладнання, автомобілі. Але іноді навіть маленький жест – печиво у формі серця – може мати величезну силу підтримки. Для багатьох військових це було зворушливо, деякі з них плакали. Вони були вдячні. І я зрозумів: для невеликих країн Балтії це також спосіб підтримати Українців по-своєму, по-людськи, тепло. Показати приклад Західній Європі, яка часто поводиться байдуже. Такі маленькі жести – це також фронт, психологічний фронт.

Артуре, а яке ваше найсильніше враження від України?

Артур Крістбіс: У мене, мабуть, два сильних враження. Перше – позитивне, друге – складне, яке намагаюсь забути.

Насамперед треба сказати про гостинність. Українські військові завжди дуже раді нас бачити. Латвійські волонтери, які проїхали тисячі кілометрів, приїжджають не тільки з гуманітаркою чи машинами, іноді – просто поспілкуватися. І цього вже достатньо. Бо військовим важливо знати, що вони не самі, що про них пам’ятають, що їх підтримують.

Інший момент, який мене вразив, стався, коли я приїхав до одного з пунктів призначення і відчув себе дуже старим. Весь медперсонал –молодь. Хлопці й дівчата, які у мирному житті мали б радіти, гуляти, кохатися, а вони працюють по 20 годин на добу. І при цьому сміються, жартують, тримаються. Цей контраст вражає.

А те враження, яке ви намагаєтесь забути?

Артур Крістбіс: Це був момент, коли я їхав на передову і проїжджав через кілька регіонів України. В одному місці – тиша, спокій, люди живуть, як наче нічого не сталось, а за сотні кілометрів лютує війна і смерть, лунають вибухи. Це був шок.

І ще один епізод – розмова з чоловіком, який сказав: «Ось коли вони [росіяни] дійдуть сюди, тоді й подивимось, тоді я щось робитиму». Так, люди різні, і це нормально.

Ви буваєте біля передової. Чи потрапляли ви у небезпечні ситуації?

Артур Крістбіс: І не раз. Один із таких випадків встався восени 2022 року, коли ми першими заїхали до Ізюма після його звільнення. Але дорогу перекрили, ще тривала «зачистка», сказали повертатися.

Я вирішив пошукати об’їзд. І от уночі ми заїхали у зону, яка ще не була безпечною. На дорозі були протитанкові міни, які ми буквально ногами відсовували. Їхали тоді 70 км понад вісім годин у темряві, без зв’язку, через розбиті дороги. Якби там були військові, нас могли б прийняти за ворогів. Вже наступного дня нам офіційно дозволили заїхати в Ізюм. І саме тоді я вперше передав гуманітарну допомогу безпосередньо в руки тим, хто її потребує, без посередників. Те, що ми вантажили в Ризі, потрапило до нужденних людей. Це було дуже емоційно.

Арнісе, як ви вважаєте: що сьогодні потрібно говорити європейцям, зокрема громадянам країн Балтії? Що їм слід зрозуміти й усвідомити, щоб підтримка України залишалась незмінною? Адже в багатьох сенсах це є наша спільна війна.

Арніс  Сабловскіс: Найперше я б сказав, що справді це наша спільна війна. Те, що відбувається в Україні, не десь далеко. Це стосується кожного з нас. Потрібно не просто «співчувати», а діяти.

При цьому, на моє глибоке переконання, найсильніше діє правда. Через тексти, через світлини, через реальні історії. Бо що більше правди, то менше ідеології, а також більше фактів. Уже зрозуміло, що країни Заходу платять більше грошей Росії за енергоносії чи сировину, ніж надають допомоги Україні. Це факт, який свідчить насамперед про Захід.

Я не раз казав: настав час говорити всю правду. Повну правду про гуманітарну катастрофу. Так, ми вже говоримо про викрадення дітей, про вбитих цивільних. Але цього замало. Я переконаний, що треба говорити і про втрати на фронті. Ми реалізували проєкт із фотографіями українських солдатів, які загинули. І це були не лише портрети військових. Це були обличчя їхніх дітей, матерів, дружин. Це історії болю.

Це надзвичайно важливо – показати масштаб. І говорити про це чесно. Це масштаб страждань, який шокує. Але саме такий інформаційний шок здатен повернути до реальності.

Бо це небезпечно, коли війна перетворюється на фон. Ми не маємо допустити, щоб трагедія стала рутиною. Тільки повна правда може змусити Захід прокинутися з цього напівсну.

На завершення нашої розмови, можливо, традиційне питання, але все ж таки: що б ви хотіли сказати українцям у ці важкі часи?

Артур Крістбіс: Ми маємо говорити правду і віддавати все, що можемо, для боротьби. Якщо цього не робити, зло, яке вже поруч, доторкнеться кожного з нас. Зараз не час залишатися осторонь. Потрібно згуртуватися, взятися за руки й разом іти проти ворога. Це питання внутрішнього вибору. Просто треба захотіти.

Україна сьогодні – це паркан Європи, завдяки якому європейці можуть спокійно спати, ходити на роботу, жити своїм життям. Велика вдячність українцям за це. Але цього розуміння вже недостатньо. Потрібно активніше діяти. Йдеться передусім про реальну підтримку України, а не лише на словах.

Арніс Сабловскіс: Найперше і найважливіше, що я хочу сказати, – це слова подяки. Дякую вам, українці, за те, що вже зроблено, за те, що відбувається зараз, це справжнє диво, яке стало можливим завдяки вашій мужності та самопожертві, Герої – і живі, і загиблі – творять неможливе.

Я був у Львові, фотографував похорони Героїв разом із французьким фоторепортером і спитав у нього: що має зробити Захід? Він відповів дуже просто: «Дайте їм всю зброю, яку вони потребують. Негайно». Також він сказав: НАТО вже вчора повинен бути тут – у Львові, у Харкові. Захід має діяти негайно, бо лише так можна змінити ситуацію. Ми всі розуміємо, що путін – це людина, яка розуміє лише силу. Це вже навіть не політика, це вже азбука виживання. Якщо Захід не прокинеться, ця війна триватиме ще довго. Європейці повинні нарешті усвідомити, що війна вже прийшла в Європу.

Арнісе, Артуре щиро дякую особисто вам і всій Латвії за те, що ви робити для України. Також дякую за відверту розмову. Водночас хочу скласти подяку Почесному консулу Латвії у Львові Володимиру Гарцулі за сприяння в організації цього інтерв’ю.

Коментар Почесного консула Латвії у Львові Володимира Гарцули:

«Я вже 20 років представляю Латвію у Львівському регіоні й переконався: справжня сила партнерства – у щирій людській солідарності. Те, що роблять латвійські волонтери сьогодні, – це не просто гуманітарна допомога, а глибоке співпереживання та підтримка без політичного пафосу.

Нас вражає стійкість українців, але ще більше те, як люди у найважчі часи залишаються людяними. Волонтери, військові, лікарі творять історію щоденними справами. І так само важлива моральна підтримка: просте «як ви?», щирі слова, невеликі подарунки – все це додає сил.

Я бачу, як працюють наші волонтери Арніс і Артур – щиро, без формальностей. Це справжня підтримка. Ми вже говоримо про нові проєкти, зокрема культурні, бо культура – це теж фронт, це про дух і стійкість нації. Дякую всім, хто не втомлюється підтримувати Україну. Разом – до перемоги».

*Фото – із особистих архівів волонтерів з Латвії Арніса Сабловскіса та Артура Крістбіса

Матеріал підготовлено на замомовлення почесного консульства Латвійської Республіки у Львові.