Чому Микола Амосов так і не зміг пересадити серце, хоча був до цього абсолютно готовий

2 тижні назад

206 3 хвилин читано

Сьогодні, 6 грудня, виповнюється 111 років від дня народження легендарного українського кардіохірурга Миколи Амосова, який став родоначальником проведення складних операцій на серці. Багато систем для них, зокрема й апарат штучного кровообігу (АШК), він створював сам.

Майже на 20 років раніше

У Радянському Союзі першу успішну операцію пересадки серця зробив 1987 року Валерій Шумаков у заснованому ним же Московському науково-дослідному інституті трансплантації органів і тканин.

Однак були всі підстави і передумови здійснити такий хірургічний прорив ще 1968 року, коли за всебічної підтримки уряду Української РСР до такої операції почали готуватися кардіохірурги на чолі з Миколою Амосовим. Але цього не сталося. З цілої низки причин. Утім – усе по порядку…

Імунологічна панель

Варто зазначити, що Микола Михайлович дуже ретельно готувався до такого кроку. Зокрема, він створив унікальну імунологічну лабораторію, призначенням якої була наукова перевірка сумісності тканин реципієнта та донора.

Цю лабораторію, за пропозицією самого Амосова, очолила талановитий бактеріолог та імунолог, член-кореспондент НАМН України Катерина Чернушенко.

Якщо схематично, то суть досліджень полягала в перевірці на імунологічні показники крові, яку було взято в 50 потенційних реципієнтів, серед яких, до речі, був і Микола Амосов.

Цю кров, за певними індексами, порівнювали з кров’ю, яку було взято в жінок, що народжували не менше семи разів. Чому саме в них? Тому що внаслідок багатьох пологів у них присутній практично повний набір антитіл, властивих для людини.

До речі, знайшли таких матерів-героїнь аж у Туркменії, яка тоді ще була складовою єдиної держави.

Однак коли ці досліди було завершено, Амосов раптово… передумав робити пересадку серця.

– Він прийшов до мене і прямо сказав, мовляв, усе скасовується, передавай панель досліджень кому хочеш, – згадувала Катерина Чернушенко.

Незабаром панель передали професору Віктору Карпенку для трансплантації нирки. Ось такий стався крутий розворот, дуже, втім, типовий для характеру Миколи Михайловича.

Що ж сталося насправді? На це запитання цілком відповідають рядки першого видання книжки Амосова Голоси часів, яке, на відміну від наступних перевидань, є найбільш автентичним і точним. Далі – слово самому Миколі Михайловичу.

Не зміг переступити через життя

…Того ж 1968 року задумав пересадити серце. Великого бажання не було: передбачав тяжкі переживання для душі, при тому, що реально мало кому можна допомогти. Але – потрібно. Метод має майбутнє, на нього треба працювати вже зараз. Прийняти тяжкість. І… гріх?

Прочитав усе доступне щодо пересадок. Ясно, що не готові, але повна готовність ніколи не прийде, якщо не починати. Навіть із небажанням. Так, потрібна імунна сумісність, а імунології в нас немає. Можна обирати за групами крові.

І потрібне живе серце, що б’ється, за умови загиблого мозку. Є методи і фахівці – загибель мозку можна встановити. Це найголовніше. А найсуперечливіше – у моральному сенсі. Бо бувають дива: прокидається приречений мозковий хворий. Навіть через місяці. Але весь світ іде на ризик помилки.

Місяць вели експерименти на собаках у лабораторії в кібернетиків. Собак було шкода, як завжди. Проте – треба. Хірург має переступати… Інакше не лізь.
Ні, героєм себе ніколи не вважав. Через нові ризиковані операції завжди переступав, як через тяжкий гріх. Тільки не питав авансу в Бога…

Поклали хворого, кандидата на пересадку. Чесно вибрали, абсолютно безнадійного з ураженням усіх систем серця: міокарда, коронарів, клапанів. Поцікавилися згоди самого й родичів. Куди їм було діватися? Ось-ось помре, з ліжка вже не встає…

Чекали приблизно місяць. Привезли молоду жінку після автокатастрофи з розбитою головою. Поклали в операційну, де збиралися забирати серце. Стали досліджувати, родичів чекати. Невропатологів запросили. Пульс ще відчувався, енцефалограма – майже нульові коливання. Череп сильно зруйнований, мозок – частково витік. Ні, я не пам’ятаю її зовнішності, намагався не дивитися.

Прийшли рідні. Пояснював їм, що і як. Абсолютна безнадійність, питання кількох годин. Але можна врятувати людину, яка теж помирає. Вони не наважилися прямо сказати: “Беріть!”. Але скоріше “так”, чулося між схлипів матері.

– Якщо все безнадійно… але ще подивіться… А раптом?

Стали дивитися: пульс, кров’яний тиск, ЕКГ. Уже готовий АІК – підключити до стегнових судин, щойно наважимося. Чекав, коли серце почне вмирати. Рідним весь час повідомляли, що стан погіршується. Вони, як і раніше, були в розпачі…

Ось тут би мені й треба було – переступити! Не зміг. Чекав моменту, коли серце зупиниться, щоб міг знехтувати згодою рідних. Підключити АІК і оживити серце. Але йшли години, агонія тривала, ЕКГ ще писало слабкі криві. Поки стало зрозуміло, що підключатися вже марно. Відомо, що агональне серце пересаджувати вже не можна.

Скомандував: “Відбій”. Що? Чому? Злякався прокурора? Важко сказати. Радше ні. Достатній авторитет, рідні в присутності свідків не говорили рішучого “НІ”, було складено документацію.

Не зміг переступити через життя. Поки серце працює – людина жива. Знав, що це забобон, що життя в мозку, а не в серці. А в душу, яка нібито в серці, не вірив… А все ж — гріх!