Діти, які з’явилися на світ у перші дні великої війни, мають неймовірні життєві сили: історія народження Нікіти

Маленький киянин Нікіта Шпінь одразу після народження потрапив у реанімацію. Ускладнення після Covid-19, яким хворіла мама, зараження крові, жовтяниця… А за вікном – початок війни.

Тієї самої, в реальність якої не могли повірити більшість українців і яка заскочила зненацька багато родин.

Так само не очікували якихось страшних подій мама і тато ще не народженої дитинки. Дарина і Костянтин радісно чекали первістка з дня на день.

Жінці здалося, що ось-ось все почнеться, близько третьої ночі. Вона взяла до рук мобільний і раптом почула перший вибух. Не зрозуміла, в чому справа, потім одразу за першим був другий, третій, четвертий вибухи.

Дарина розбудила чоловіка, який ніяк не міг збагнути, що відбувається. За вікном уже було гамірно, жінка бачила, як з під’їзду з валізами виходили люди, багато людей, дітей, вони поспіхом сідали в авто і виїжджали з двору.

Тоді ожили мобільні телефони, друзі запрошували їхати з ними. Дарина перебувала наче у ступорі, вона чомусь весь час думала, що доведеться народжувати в дорозі, а це не найкращий варіант для малюка.

Хоча хто його знає… Війна не дає варіантів.

Дитина теж, неначе відчуваючи жахливі емоції мами, перестала бути активною. В голові лише одна думка: треба до пологового.

Вони ледь пробиралися забитими вулицями Києва. Тільки їхали не з центру, як інші, а в центр. У якусь мить вулиця попереду спорожніла, зустрічалися військові і просили бути обережними, бо недалеко аеродром – може бути небезпечно.

Але про небезпеку не задумувались, пологовий був не лише метою, а й рятівним центром, до якого треба було будь-що дістатися.

Проте там жінку подивилися і запевнили, що у неї в запасі ще два-три дні, і повернули додому.

– Але вночі я зрозуміла – пора. І ми знову поїхали в пологовий, – згадує Дарина.

По очах жінки видно — вона ніби знову переживає ті події та емоції, той страх і розгубленість. Вони приїхали і знову почули вибухи, тож вагітну і її чоловіка одразу скерували в укриття – до підвального приміщення.

– Жінок в укритті було багато, там були і деякі фахівці пологового відділення. Але мені треба було нагору, в оглядову, щоб просто оглянули і сказали, на якому я світі, – говорить Дарина.

Це ніяк не вдавалося, тільки піднімалися, як треба було знову бігти в укриття.

У якийсь момент Дарина нарешті опинилися в пологовому залі. Лікар просто сказав: Будемо народжувати.

Маленький Нікіта народився вночі. Пологи були важкими. Породілля втратила багато крові, і їй зробили анестезію. Мама навіть не побачила малого – бо його відразу відправили в реанімацію.

Уже потім лікарі казали, що дітки, які народилися в ці страшні дні, навіть в результаті важких пологів і маючи якісь ускладнення, проявляли таку жагу до життя, що медики не припиняли дивуватися.

Нікіта був якраз одним із таких життєлюбів. Навіть в реанімації до нього приходив тато і розмовляв з малюком. Що він говорив сину, ніхто не знає, але, певно, щось дуже важливе.

Костянтин в ці дні опікувався і дружиною, життя якої була під загрозою, і крихітним сином, що лежав під апаратом ШВЛ з важкими ускладненнями після Covid-19, яким перехворіла вагітна Дарина.

– Коли мій стан стабілізували і я вийшла з наркозу, треба було відразу спускатися в укриття, бо гриміли вибухи. Мене вели попід руки, я була дуже слабка, раз по раз втрачала свідомість, – згадує болісні моменти Дарина.

Вона розказує, що в ці дні пологовий будинок і його медперсонал були неначе Ноєвим ковчегом, центром всесвіту і безпеки для тих, хто тут опинився у складні моменти життя, які в мирний час мусили бути найрадіснішими.

Працівники пологового привезли сюди свої родини — всі разом стали однією великою сім’єю: чоловіки записалися в ТРО, жінки допомагали санітаркам і няням, виїжджали по домівках і привозили власні запаси їжі, щоб годувати породіль, робили вилазки за питною водою, десь добували ліки через волонтерів.

Усім вагітним та породіллям медики надавали потрібну допомогу, всіх підтримували, підбадьорювали. Незважаючи на те, що самі були виснажені до краю, бо не спали кілька діб.

Коли треба було спускатися в укриття, евакуювали в підвал навіть реанімаційні палати з малюками, разом з усією апаратурою. А вибухи, згадує Дарина, були відчутні навіть в укритті – здригалася стеля, розхитувалися світильники, тремтіли лавки.

Працівники пологового були для вагітних і породіль і захистом, і надійним плечем.

– Виявилося, що наш пологовий будинок був чи не єдиним в Україні, де існував банк грудного молока. Це дуже допомогло і новонародженим, і мамочкам, – говорить Дарина.

Довгий час вона так і не бачила свого маленького синочка. Їй здавалося, цілу вічність.

Одного разу, вчергове спускаючись у підвал з допомогою санітарок, побачила Костянтина, який показував рукою, що ось тут поряд Нікіта.

– Я почала плакати і просити, щоб мені нарешті дозволили його побачити, адже завчасно заготувала слова, які хотіла першими сказати своїй новонароджненій дитині, – Дарина не може стримати сліз і зараз.

Що ж сказала мати своєму сину, народженому в такий непростий трагічний час?

– Я сиділа поряд з ним, навколо були дуже маленькі дітки. Я йому сказала: Обіцяю,  ми зробимо все, щоб у тебе було щасливе життя, незважаючи ні на що.

Перше фото синочка зробили там же – у бомбосховищі.

Через тиждень сім’я, уже втрьох, поверталася машиною додому, і Костянтин раз по раз говорив дружині: не дивись наліво або не дивись у той бік.

– Доки я була в укритті, не могла осягнути реальної картини, а тепер ми їхали наче незнайомим містом – повз розбиті будинки, згорілі авто. І це було страшно, – згадує Дарина.

Вона з сином не виїхала за кордон, бо вирішила, що родина – одне ціле і не можна залишати Костю самого. До того ж мама Дарини перебувала в окупованому Ірпені. Як її звідти рятували – окрема драматична, а подекуди й трагічна історія.

Тобто родина сповна відчула всі жорстокі реалії війни. А потім ще й брат Дарини пішов на фронт.

Вони залишались в Києві, пережили жахливі ракетні обстріли і блекаути, коли разом зі світлом зникала і вода, і тепло.

Все витримати допомагала усмішка сина.

– Неначе розуміючи непросту ситуацію, Нікіта був напрочуд спокійним. Завжди прокидався з усмішкою, усміхався навіть коли грався під світлом ліхтарика, коли гуляли на вулиці і просто так. Наче підтримував нас, – говорить молода мама.

Вона розказує, що Нікіта дуже позитивний і цілеспрямований, якщо щось не вдається, не впадає в істерику, а намагається-таки досягти своєї мети.

Йому лише півтора рочку, а хлопчик любить книжки. Дуже допитливий.

Ця міцна родина пройшла страшні випробування і зберегла любов і відданість, а ще – віру, що з усім впораэться, якщо будуть разом.

В Україні, попри війну, народжуються діти. Їхні батьки прагнуть зробити життя доньок і синів щасливим у мирній і вільній країні. І роблять для цього все.

Рости здоровим, Нікіто Костянтиновичу! З Днем Незалежності тебе, малий українцю!

Фото: З сімейного архіву родини Шпінів.