1,5 року війни, 1,5 року життя: Мія народилась в перший день вторгнення під звуки вибухів і повітряної тривоги
Світлана Міцкевич народила доньку Мію 24 лютого 2022 року, коли Київ нещадно бомбили російські війська. Адвокат за професією, вона розповіла Фактам ICTV про той страшний і водночас щасливий день, коли півтора року тому життя спочатку зупинилося, а потім почало свій новий відлік.
…На 39-му тижні вагітності киянка Світлана була настільки захоплена підготовкою до майбутніх пологів, що не особливо вслухалася в розмови про те, що Росія готує напад. Не вслухалася і не вірила, що у двадцять першому столітті така дикість взагалі можлива.
Але настав ранок 24 лютого, коли Київ почали стрясати вибухи.
– Я зараз уже не згадаю, що було першим – коли почула вибух, коли схопилася з ліжка, коли закричала чи коли прокинулася. Звук був таким потужним, що його неможливо було ні з чим переплутати, – згадує Світлана.
Через деякий час з’ясувалося, що це був звук збитого за кілька десятків метрів безпілотника. Інформації про те, що відбувається, не було ніякої. По телевізору за інерцією ще транслювали мирні передачі. Але додзвонитися на 102 Світлані так і не вдалося: на тому кінці ніхто не знімав слухавку, і це був поганий знак.
Зі своєї кімнати вийшов дев’ятирічний син Максим, у якого від пережитого шоку конвульсивно піднімалися й опускалися плечі.
Сім’я швидко вдягнулася. Взяли ковдри, трохи води, хліба і спустилися на паркінг, де розташувалися в машині. І тільки тоді Світлана відчула, як напружився її живіт. Через сильний стрес вона не могла зрозуміти: це почалися перейми чи просто ворушиться дитина.
– Стан був такий, що якби в цей час порізала, приміром, ногу, я б цього не помітила, настільки все тіло заціпеніло від жаху, і вже було не в змозі контролювати емоції, – згадує Світлана.
За її словами, в голові було тільки одне: якщо раптом почнуться перейми, потрібно зробити все можливе, щоб дитина народилася живою.
Одразу зв’язатися зі своїм лікарем, яка мала приймати пологи, того страшного ранку здавалося немислимим. Хто з лікарів у такій ситуації поїде на роботу. Тож стали гарячково обдзвонювати друзів і знайомих, хто б міг прийняти пологи на паркінгу.
Зрештою, знайшли хірурга, який сказав, що пологи ніколи не приймав, але перегляне відповідні ролики в інтернеті і спробує допомогти. Світлану це трохи заспокоїло.
Чоловік збігав додому і зібрав допоміжні засоби, які замовив медик. Поклав у пакет канцелярський ніж, кілька простирадл і пляшку горілки.
– Мені, звісно, моторошно стало від такого набору. Але я розуміла, що пологи – це природний процес, що природа мене не полишить, – каже жінка.
Коли чоловік Світлани піднявся на перший поверх, щоб зловити зв’язок і дізнатися новини, йому вдалося додзвонитися до лікарки, яка вела вагітність дружини і мала приймати пологи. Медик сказала, що готова приїхати в пологовий будинок. І це здавалося немислимим дивом, майже благословенням.
Збирати речі не довелося, оскільки тривожна валізка для пологового будинку вже була готова. Щоправда, придбані в мирний час ошатні дитячі одежинки, призначені для красивих фотографій, здавалися недоречними в такій ситуації, але перепаковувати вміст уже не було часу.
У дорогу під звуки повітряних сирен, що майже не вщухали, вирушили всією сім’єю, включно з улюбленим хом’яком сина. Страшно було до судом, але мчали так швидко, як могли. Благо – дороги були майже порожніми. Дорогою зателефонували батькам чоловіка, які виїхали назустріч, що взяти хлопчика до себе.
У пологовому будинку, за словами Світлани, не було навіть натяків на паніку. Усі медики були зібраними, доброзичливими, уважними. Це заспокоювало, додавало сил і впевненості.
Після огляду лікарка сказала, що пологи вже почалися, що дуже добре, що приїхали, і Світлану одразу перевели до пологової зали. Вибухи чулися безперервно то далі, то ближче.
Світлана зізнається, що страх став своєрідним знеболювальним, він немов притупив больові відчуття під час пологів. Уся свідомість була сконцентрована не на фізичному болю, а виключно на безпеці, на елементарному фізичному виживанні.
– Чоловік перебував поруч зі мною. Він стояв, затуливши собою вікно, а я періодично стискала його руку. І думала, що, якщо буде вибух, то він захистить мене і дитину від осколків. А якщо прилетить ракета, то загинемо разом, тримаючись за руки, – згадує Світлана.
За її словами, пологи пройшли напрочуд швидко, тривали трохи менше двох годин. Щоправда, з’ясувалося, що в дитини подвійне обвиття пуповиною, тож було великою удачею, що Світлана потрапила до професійних лікарів. В іншому разі невідомо, чим усе могло б скінчитися.
Незабаром молоду маму і новонароджену перевели в палату, в якій пробути довго не вийшло через повітряну тривогу,.
Світлана згадує, як вона на межі паніки намагалася гарячково зібрати якісь речі, щоб встигнути спуститися з дитиною в сховище. Але тут зайшла медсестра і спокійно сказала, що заберуть усіх, нікого не залишать, що не потрібно переживати з цього приводу.
– На серці трохи відлягло. Я зрозуміла, що ситуація під контролем, що люди взяли на себе відповідальність, і я зі своїм малям під їхнім захистом і опікою, – каже Світлана.
Вона згадує, що в сховище доводилося спускатися так часто, що зрештою вирішили там залишитися. Жінки підтримували одна одну, ділилися водою, продуктами, памперсами, пелюшками, ковдрами.
Тих, кого перевели з реанімації після кесаревого розтину, розташували на матрацах. Медики забезпечували їх усіма необхідними медикаментами, які носили з верхніх поверхів навіть під час тривоги. У сховищі облаштували й пологову залу.
У сусідньому приміщенні, де проходили труби центрального опалення, тож було набагато тепліше, лікарі влаштували імпровізоване відділення реанімації для діток, що з’явилися на світ передчасно. Їх перенесли просто в кювезах і під’єднали до складної апаратури, від роботи якої єдина лампочка в напівтемному підвалі постійно блимала через перепад напруги.
Світлана згадує, як, спускаючись до сховища, йшла слідом за медсестрою, яка несла на руках таку крихітну дитинку що її голівка здавалася меншою за яблуко.
– Це оповите дротами дитя і без того боролося за своє життя, а тут ще й ці нелюдські умови. Я йшла за ними геть приголомшена і навіть дихати боялася, щоб не дай Боже не зашкодити малятку, – каже Світлана.
…Тим матусям, які благополучно і без ускладнень народили, лікарі пропонували виписуватися додому. Утім, вмовляти жінок було не потрібно, оскільки, по-перше, всі прагнули якнайшвидше возз’єднатися зі своїми сім’ями, бути разом у цей страшний час, а, по-друге, розуміли, що це розвантажить медиків, дасть їм змогу зосередитися на більш важких пацієнтках.
Світлану виписали менше ніж за добу після пологів: увечері народила, ніч провела в підвалі і вранці додому. Урочиста зустріч новонародженої відбулася на паркінгу, куди приїхали батьки чоловіка з онуком.
Потім був тиждень безперервного кошмару, коли боялися навіть близько підійти до вікна на своєму 15-му поверсі, коли боялися вмикати світло, щоб не порушити світломаскування, коли піднімалися у квартиру з паркінгу, щоб щось нашвидкуруч перекусити. Про те, щоб помитися, не могло бути й мови – тривога могла завити будь-якої хвилини.
Через тиждень почалися проблеми з продуктами. До небагатьох супермаркетів, що працювали на той час, шикувалися величезні черги за хлібом. Думки про те, щоб виїхати з Києва, натикалися на жахливі повідомлення про розстріляні росіянами сім’ї, які намагалися врятуватися на своїх машинах.
Але врешті-решт, коли варіант залишитися в столиці здавався практично безвихідним, Світлана з чоловіком вирішили ризикнути. Майже добу добиралися до Хмельницького, де зупинилися в знайомих, які дуже тепло прийняли біженців.
Через тиждень поїхали далі, на Закарпаття. Тут декілька тижнів жили у батьків своїх друзів, а згодом чоловік Світлани облаштував її з дітьми в невеликому готелі, а сам повернувся до столиці, де на нього чекала робота.
Через пів року, коли маленькій виповнилося шість місяців, постало питання про прикорм, забезпечувати який в умовах готелю було практично неможливо.
Тож у вересні 2022 року Світлана повернулася до Києва у свою квартиру, з якою вже попрощалася, коли на початку березня виїжджала під вибухи, під виття повітряної тривоги, з чітким розумінням, що колишнє життя закінчилося вранці 24 лютого.
…Але життя тривало і триває, навіть попри пережитий жах. Доньці Світлани 24 серпня виповниться півтора року – рівно стільки, скільки триває велика війна в Україні.
Сама жінка зізнається, що її донька – це дар Божий. Крихітка була напрочуд спокійною і коли майже безвилазно сиділи в сховищі на паркінгу, і коли цілодобово добиралися у відносно безпечні місця.
– Прокинеться, поїсть, трохи поводить оченятами туди-сюди і знову засинає. Дитина немов відчувала все, що відбувається, не завдаючи особливого клопоту і навіть даючи висипатися за можливості, – каже Світлана.
За її словами, старший син, коли народився, таким спокійним не був.
Світлана каже, що ще до війни підібрали доньці ім’я, яке після її народження набуло воістину символічного сенсу. Адже ім’я Мія в перекладі з однієї зі скандинавських мов означає “непокірна”.
Фото: сімейний архів Світлани Міцкевич
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Якщо ви побачили помилку в тексті, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Cntrl + Entr.
Джерело ФАКТИ. ICTV
2023-08-24 09:15:42