“Вся родина виїхала зі Львова, але я повернувся”. Інтерв’ю з нащадком роду Шептицьких

Ян Шептицький – нащадок графського роду Шептицьких. Його прадід Леон Шептицький був рідним братом митрополита Андрея Шептицького, який був предстоятелем Української греко-католицької церкви. Чотири роки тому Ян Шептицький переїхав до Львова, але живе на дві країни, бо часто навідується у Польщу.

В інтерв’ю Суспільному Ян Шептицький розповів про переїзд до Львова, вивчення української мови, початок повномасштабної війни та допомогу ЗСУ. Далі пряма мова нащадка роду Шептицьких.

Я проживаю в Україні вже 4 роки, приїхав сюди ще до пандемії. Зараз як всі, або майже як всі, багато часу займаюся волонтерською діяльністю. Зараз може трохи менше, але спочатку – було справді багато роботи. Я 4 роки живу на 2 країни – 2 тижні буваю в Польщі, 2 тижні – в Україні. Як почалася війна – я був у Польщі.

“Я був шокований, я не міг нічого робити”

Перші 3 дні, я був шокований, я не міг нічого робити, я не знав: що, як, де. Тут (у Львові, – ред.) мої всі речі, тут мої друзі, а я там. Я чув, що відбувалося на кордоні, що пройти кордон в перші дні було неможливо.

На щастя, через 2 дні після війни, подзвонили мої друзі українці, які вже були в Перемишлі і почали вантажити гуманітарну допомогу для українців. Спочатку це була не стільки може гуманітарна, а більше те, що стосується військових. Тут була організація львівська самооборона , друзі з Польщі – ми там вантажили спальні мішки, аптечки, їжа в той час не була потрібна, ліхтарики, павербанки. І це була робота, ну не знаю, десь 3 тижні нон-стоп, ми вантажівку за вантажівкою відправляли в Україну.

Один з друзів мав транспорту компанію і ми в нього на території компанії в Польщі з бусиків, з нормальних машин, що люди привозили з усієї Європи, ми це вантажили на фури і відправляли їх до Львова. Не знаю, 20-30-40 фур через пару тижнів. А пізніше цього стало замало, ми вирішили, що треба більше, потік допомоги збільшувався кожного дня.

Ми мали одну проблему, у нас був вантаж і були люди, які хотіли платити гроші в Європі і в Польщі, не було рахунків, на які ці гроші можна було класти, а в нашої родини був Фонд родини Шептицьких. І ми просто дали той рахунок і збирали кошти на той рахунок, для того, щоб платити за дизельне пальне для машин, або купувати щось ще. Ми ці гроші збирали і віддавали на військові потреби.

Ми відправляли багато на Київ, в період оточення Києва. Як потім, я розмовляв з киянами, з якими ми співпрацювали, то ці фури рятували їм життя, там була їжа, яка їхала на Київ.

Повернення до Львова

Думаю, що за місяць після війни. Я хотів швидше, це моє місто, я хотів бути тут. Коли почалася війна, я був в Польщі, то я там зупинився трохи довше, ніж хотів. Потім як їхав до Львова було цікаво, всі мої друзі з Польщі питали мене: “Куди ти їдеш?”, я кажу – до Львова. Але чому до Львова? Я казав: “Гітару лишив у Львові, треба їхати до Львова”. І так я приїхав. І потім я їздив постійно, в той самий період кожен місяць, я їхав на тиждень, на два.

Найкраще місто у світі

Мене дуже часто питають львів’яни, а чому Ви живете у Львові, як чують мій акцент, який ще, на жаль, відчутно, але моя мета, щоб я говорив українською так, щоб ніхто не чув мого польського акценту. І львів’яни мене питають: “А чому Ви у Львові?”.

Моя відповідь – це питання до них: “А яке найкраще місто у світі?”. І львів’яни звісно кажуть, що Львів! То як це найкраще місто у світі, то я хочу тут жити.

“Перший Шептицький, який повернувся до Львова”

Я собі думав, буде цікаво, як то бути першим Шептицьким, який повернувся до Львова. Минуло майже 100 років, як вся родина виїхала зі Львова, але я сюди повернувся.

А відчуття що прізвище є таке у Львові, що я можу подзвонити до будь-якої людини і сказати, що я хочу випити з Вами каву – і ніхто не відмовляється.

“Соромно, щоб Шептицький казав – спасибо”

Як я приїхав до Львова 4 роки тому, то я взагалі українською нічого не розумів. Точніше, розумів все, але не міг говорити. Я дуже добре розмовляв російською і польською. Ну і думав, що цього для комунікації буде достатньо. Бо у Львові і багато польською розуміють, і російською теж розуміють.

Але пізніше, мій дуже добрий друг сказав, що Ян все дуже файно, ми тебе розуміємо, але трохи соромно, щоб Шептицький казав “спасибо”. І я зрозумів, що мені треба більше вивчати українську мову.

Музей митрополита Андрея Шептицького

Два роки тому відкрили на Кривоноса, 1 музей митрополита Андрея Шептицького, я там також допомагаю чим можу. На всіх заходах, які пов’язані з моєю родиною я хочу бути присутнім, показати, що родина тут є, це львівська родина, яка в моїй особі повернулася до Львова.

“Після цієї війни в цій частині світу все зміниться”

На мою думку, найважливіше в тій війні, це те, що, на жаль, це буде коштувати багатьох життів, майна і всього, але я би сказав, що для України немає нічого кращого, ніж та війна. Тому що це показало українському народу наскільки він мудрий, наскільки він сильний.

Та війна зробила те, що українці більше стали українцями. Мені тяжко це сказати українською, але таке відчуття, що після цієї війни в цій частині світу все зміниться.

“Я ентузіаст України”

Я ентузіаст України, саме тому, що я хочу тут жити. Я бачу, як тут живуть люди, скільки в них є можливостей, наскільки вони хочуть працювати, тільки треба дати їм можливість. І якщо так буде, то це буде дуже-дуже красива країна за кілька років, 10, можливо.

Ставлення українців до поляків

Змінилося дуже ставлення до поляків. Це було не один раз, коли я був на вулиці, говорив по телефону з кимось з поляків польською, підходили до мене українці і казали: “Ми вам дуже вдячні за допомогу”. Чужі люди, просто на вулиці, в Києві чи тут у Львові підходили – “О, пан поляк, ми вам дуже вдячні, дякуємо”.

Я це відчув і цю історію також передавав полякам у Польщі, щоб вони зрозуміли, яке зараз ставлення українців до поляків, що це кардинально змінилося. То два народи, які багато в історії пережили разом, зараз мають наступний шанс знову жити разом в нових умовах.

Читайте також

Музей Митрополита Андрея Шептицького відкрили у Львові

Хрещеними стали захисники: у Львові охрестили шістнадцятьох сиріт з Луганщини