Мілітарна спадщина і пам’ять про масові злочини. Колонка історикині Ірини Склокіної

Дискусія про вшанування загиблих у війнах, способи збалансувати пам’ять про масові злочини і сучасний міський розвиток актуальна для усіх європейських країн, а зокрема і тих, що пережили тоталітарні режими.

З початком повномасштабного вторгнення Росії й відкриттям її масових воєнних злочинів ця дискусія знову важлива як ніколи. Що робити із місцями страт і поховань? Якими є належні форми пам’яті поза пафосним монументалізмом? Чи можна відновити і використати по-новому будівлі тюрем, таборів, місць катування – і чи завжди це має бути тільки музей? Як збалансувати відбудову і міський розвиток із збереженням пам’яті та слідів війни? Про це міркує у своєму тексті історикиня та дослідниця Центру міської історії Ірина Склокіна.

Сягнемо до одного із прикладів, що виявився для мене несподівано близьким до українського контексту, хоча походить він із Іспанії. У 2014 році німецький турист Вільфрід Штукман зупинився у люксусовому готелі Сан-Марко у Леоні, прочитавши на вебсайтах про історію цього місця – колишній монастир, перлина ренесансу XVI століття. Однак, прогулюючись поблизу, він натрапив на інформаційні постери, які повідомляли про зовсім іншу історію цього місця: у 1936-1939 рр. прибічники диктатора Франко перетворили його на тюрму, де утримували, катували та вбивали лівих республіканців.

Штукман здійняв інформаційний галас і дав інтерв’ю для кількох видань, наголошуючи на неприпустимості приховування цієї інформації від відвідувачів. Вочевидь, підсиленням його позиції слугувало і почуття певної “експертності” Німеччини у питаннях вшанування важкого минулого: від часів Historikerstreit-у німці пройшли великий шлях з визнання і меморіалізації злочинів нацизму. Готель дав коментар із вибаченням, який так ніколи і не був опублікований; його реклама на Booking.com і сьогодні містить лише описи “позитивних” сторінок його минулого як монастиря і перлини архітектури.

Разюче подібний до випадку в Леоні інший випадок у Львові. Історик Андрій Портнов 2010 року випадково зупинився у готелі Citadel Inn у Львові: унікальна для Галичини пам’ятка габсбурзької фортифікаційної архітектури, збережена та реставрована як люксусовий готель.

Готелі Citadel Inn. Фото: Booking.com

Але – оскільки жодних інформаційних табличок навколо Цитаделі не було – історик дізнався про ще один аспект історії цього місця лише випадково під час наступного візиту до Львова: це колишня “башта смерті” нацистського шталагу 328, де під час Другої світової нацисти утримували радянських та європейських військовополонених: тут вони помирали від голоду, відсутності медичної допомоги та систематичних страт, а їхні тіла вивозили та ховали на Янівському кладовищі. Андрій Портнов написав про цей приклад емоційний блог “Місця забуття, або Готель на крові”. З того часу низка музейних та громадських ініціатив розповідають та пишуть про темні сторінки історії цього місця, у тому числі на стендах біля будівлі, але сам готель, здається, лишився радше незворушним, як і його ліонський “колега”.

“Башта смерті”, серпень 1976 року, Галузевий державний архів СБУ, Lviv.media

Велику роль у роздратуванні місцевих мешканців щодо подібних проєктів відіграє лакшері-характер готелю, що увиразнює соціальні нерівності та нестачу доступу не тільки до (темної) спадщини, але і до певного стилю життя. Також, цьому сприяє недотсатня участь місцевих мешканців у плануванні території, негативне пострадянське ставлення до бізнесу та загалом патерналістська постава (раз уже будівлю віддали інвестору, то саме він і мав би упорядкувати ще і весь парк, і взагалі розв’язати всі проблеми цього місця).

Багато емоційних коментаторів, подібно до Штукмана і Портнова, закликають до закриття таких готелів, неможливості їх існування “на крові”. Їхні опоненти радше зазначать, що розвиток міста і збереження архітектури – хай коштом комерції – є доконечним для розвитку і майбутнього. Багато хто також згадує про музеєфікацію як певну “панацею” для таких складних будівель. Характерно, що аргумент про музей використовують також і девелопери, коли прагнуть отримати доступ до певної території зі складним минулим: обіцянка звести музей виступає як “компенсація” за доступ до чисто приватного зиску від пам’ятки – і часто-густо так і не реалізується. Цікавими у цьому сенсі є матеріали громадських слухань концепції освоєння Цитаделі від 2009 року, де девелопер обіцяв створення музею-меморіалу на додачу до права побудувати ще один, крім “Citadel Inn”, готель.

Які можливі альтернативи до таких полярних, взаємовиключних підходів? І власне – коли такі альтернативи стають можливими? Чи є якийсь “достатній” час, коли будівлю вже можна пристосовувати?

Дослідниця Гемма Вінстенлі створила базу даних відомих будівель з усього світу, що мали складову “темного минулого”, як-от були місцями ув’язнення, масових злочинів, терористичних атак. З аналізу випливає, що загалом нове практичне використання таких місць не є таким уже рідкісним. Будівля має значний шанс отримати “друге життя” особливо тоді, коли від часу трагедії минув час життя 1-2 поколінь, тобто подія відійшла з живої пам’яті у колективну. Також розташування у центрі міста і нестача знання про те, що достеменно сталося у минулому, робить адаптацію будівлі більш вірогідною. Що цікаво, за підрахунками Вінстенлі, лише 33 % досліджуваних будівель мали меморіальний знак, що вшановує темне минуле. Лише деякі з проєктів перепрофілювання будівель, як-от колишня тюрма, а нині Готель Свободи у Бостоні та демократичний хостел “Тюремний будинок” (раніше тюрма Еддінгтон у Крайстчерчі, Нова Зеландія), навпаки, поставили визнання “темного минулого” у центр своєї нової ідентичності та відповідної маркетингової стратегії.

Сторінка хостелу «Тюремний будинок». Джерело: jail.co.nz

Що ж стосується музеєфікації, то вона часто стається не лише з “етичних” міркувань. Згідно з Вінстенлі, у західному контексті рішення про музеєфікацію керується в тому числі і комерційними міркуваннями – чи можна буде залучити значні потоки відвідувачів до такого місця. Крім того, вшанування складного минулого через музей є свого роду актом творення міжнародного іміджу та глобально визнаним “золотим стандартом”. Зокрема, згідно зі Стокгольмською декларацією, кожна країна, що претендує на членство у ЄС, має вшанувати найважливіші місця пам’яті, пов’язані із Голокостом, на своїй території.

Ще одна опція для будівель із темним минулим – тотальне знесення – не є рідкісною і відображає емоційне прагнення позбавитися від будівлі як “контейнера” для болю і страждань. Однак навіть повне зруйнування не знищить спогади про страждання: зяюча діра у міській тканині чи руїни часто красномовніше нагадують про складне минуле, аніж будь-який музей. В останні роки міські чиновники все більше усвідомлюють, що знесення не допоможе знищити пам’ять, а тому намагаються не вдаватися до такого рішення.

Однак, крім цих більш очевидних і радикальних опцій, існують також і деякі більш творчі та нюансовані підходи. Передусім ідеться про можливість представлення “темної спадщини” поруч із іншими її шарами, адже життя історичної будівлі, як правило, не вичерпується лише історією злочину та насильства. Одним із прикладів може бути артцентр “Фабрика повидла” у Львові, що адаптує до своїх потреб колишню фабрику, яка від заснування у 1872 році належала єврейським підприємцям Кронікам і виробляла вина та лікери, а у радянський час була цехом з переробки овочів. Команда артцентру розвинула багатошарове розуміння спадщини своєї будівлі: це і архітектурна цінність неоготичного стилю; і втілення індустріального буму другої половини 19 століття; це і мультинаціональна історія Львова із розквітом єврейських бізнесів; це і цінність усних історій робітників фабрики радянського часу, і тимчасових артподій незалежних митців після занепаду виробництва у 2000-х. Але це також і темні сторінки минулого, пов’язані із загибеллю сім’ї власників у Голокості та замовчуванням єврейської присутності у радянський час. Таким чином аспекти насильства та провини інтегруються у комплексне розуміння спадщини як складної та неоднозначної. Усі ці аспекти спадщини звучать у публічній комунікації та мистецьких проєктах, а також будуть представлені на історичній виставці, що зараз у розробці. Крім того, темна спадщина втілена також у плануванні. До комплексу артцентру належить ділянка біля фабрики, на якій розташовувалася синагога – центр релігійного і соціального життя для всієї дільниці. Її планується перетворити на меморіальне місце через оголошення конкурсу або замовлення мистецької роботи. Поки що це місце залишено порожнім і актуалізується у тимчасових подіях: так, у 2018 році Тарас Пастущук представив перформанс на цьому місці, під час якого окреслив план неіснуючої синагоги сіллю та цитував Біблію. Немає потреби робити негайні матеріальні зміни простору, аби вшанувати складне минуле. Збереження пустки та її відкритість для тимчасових акцій та для майбутнього увічнення також є формою пам’ятання. Також очевидно, що практикувати ідею багатошарової пам’яті стає легше, коли певне місце в публічному дискурсі не має стійкої асоціації виключно з масовими злочинами чи певною трагедією.

Суспільне Львів

Ідея невтручання як стратегії пам’яті особливо резонує із задачею відновлення природних ландшафтів, порушених людиною. Це можна спостерігати на прикладі мілітарних зон і будівель часів холодної війни. Наприклад, у Великій Британії та Данії такі залишки споруд – старі тренувальні чи військові бази – є частиною канону національної спадщини. Пер Штрьомберг зауважує щодо Швеції, що там консервація військових баз скористалася із раніших досягнень консервації постіндустріальних споруд і керувалася тими ж ідеями та економічними підставами.

Серед можливих рішень для колишніх військових баз – ландшафтні парки, де мілітарні споруди стають частиною природи, яка знову “бере своє”. Замість консервації чи музеєфікації поширенішими стають форми більш делікатної і менш очевидної присутності експертного знання, наприклад, інформаційний центр чи таблички з лаконічними описами під відкритим небом. По суті qдеться про “кураторство занепаду”, яке залишає природі зробити свою справу – відновити життя ландшафту – без надмірних зусиль і коштів з боку людини. Це дозволяє також зламати традиційне протиставлення між природною і культурною спадщиною та показати, що ландшафти також є свідченням політики, насильства та ідеології.

Перформанс Тараса Пастущука, 2018. Фото: Jam Factory

Коли людям дозволяють вільно гуляти територією, з допомогою лише табличок чи аудіогіда, це дозволяє уникнути надмірної влади експертного голосу.

Напевно, ця ідея невтручання, відмова від монументалізму, відкритість до тимчасових форм вшанування, розуміння процесу пам’яті як динамічного і є найхарактернішими рисами культури пам’яті сьогодні. Принципова відкритість місця, розуміння обмеженості наших знань і можливостей висловити і вшанувати біль і трагедію – це самокритичний крок назад, відмова від претензій на правильне і “остаточне” вшанування. Люди хочуть зберегти місця трагедій і злочинів такими, якими їх зробила історія і природа, і дати можливість також наступним поколінням по-своєму осмислювати ці місця. Ідея консервації підірваного мосту в Ірпені, що був єдиним місцем евакуації цивільних; вшанування загиблих у війні через тимчасові акції у звичайному міському просторі; через мистецькі твори в онлайн просторі – все це прояви відмови від претензій на “правильне”, остаточне і єдино можливе пам’ятання. Замість спущених згори чітких рамок пам’яті у її “твердих” монументальних формах ідеться радше про процес життя і розвитку місць “темної спадщини”. Життя, яке дає шанс на постійний діалог: між минулим і майбутнім, між різними групами учасників, свідків, мешканців чи новоприбулих, між професіоналами і звичайними людьми, чиновниками та родичами загиблих. Тоді пустка і мовчання дістануть шанс бути місцем пам’яті, а не забуття.

Публікація створена в рамках проєкту “Шталаг 328 на Цитаделі: топографія полону” Центру міської історії за підтримки Управління туризму Львівської міської ради у співпраці з ГО “Після тиші”.

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected] Ваші історії важливі для нас!