Занепад ООН та ОБСЄ та пробудження Європи: як три роки війни в Україні вплинули на світ

Початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року, рівно три роки тому, не тільки змінив повсякденність для українців, а й спричинив зрушення глобального світоустрою.

Рішення лідера Кремля Володимира Путіна розпочати найбільшу війну в Європі з часів Другої світової війни поставило десятиліттями сформовану архітектуру глобальної безпеки під сумнів, а такі інституції, як ООН та ОБСЄ, втратили свій і без того хиткий статус наглядачів за миром на планеті Земля.

Яких політичних змін зазнав світ через російсько-українську війну, які країни змогли підлаштуватися під ці зміни, а які пасуть задніх і чого очікувати від майбутнього – читайте в аналізі Фактів ICTV з приводу трьох років від часу вторгнення РФ в Україну.

Зміст

• Війна в Україні та глобальна архітектура безпеки
• Роль Трампа у змінах для України та Європи
• Підйом ультраправих у Європі та питання України
• Перспективи НАТО та ЄС
• Збройні сили Європи чи регіональні об’єднання
• Війна в Україні та експансія Китаю
• Наслідки російської війни для світу

Війна в Україні та глобальна архітектура безпеки

Російське вторгнення в Україну поставило під сумнів функціонування інституцій, що мали забезпечувати мир на теренах Європи: ідеться про Організацію об’єднаних націй (ООН) та Організацію з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ).

Крім того, було зруйновано Гельсінські угоди, підписані ще 1975 року, які передбачали недоторканність кордонів у Європі та зобов’язання країн, включно з Росією (на момент підписання – СРСР) дотримуватися територіальної цілісності європейських держав.

Загалом після Другої світової війни було ухвалено цілий комплекс заходів, щоб не допустити можливих нових руйнівних збройних конфліктів у Європі.

Утім, як каже голова Громадської ліги “Україна-НАТО” політолог Сергій Джердж, повномасштабна війна РФ призвела до того, що вся міжнародна архітектура безпеки “посипалася”.

Політолог зазначає, що однією з дієвих організацій, яка мала інструменти для втручання в разі потреби, було якраз НАТО як військово-політичний блок. Утім, через низку особливостей навіть союзники по Альянсу сьогодні не здатні втримати той порядок, який був упродовж десятиліть.

– Глобальна архітектура безпеки посипалася. Вважалося, що існує НАТО як беззаперечний авторитет у питаннях геополітики і безпеки не тільки на європейському континенті, а взагалі у всій зоні Євроатлантики. Це зона відповідальності НАТО, як глобального гравця, що відповідає за безпеку. Тут під носом російсько-українська війна в центрі Європи. Смуга зіткнень – понад 1,2 тис. км. І яка реакція? Які дії?

НАТО на це реагує проблемно, оскільки ухвалює рішення консенсусом і має ланки, на яких рішення гальмуються і відводяться вбік. Як наслідок – НАТО ухвалює дуже узагальнені, в чомусь навіть беззубі рішення і підходи, – каже експерт.

Експерт вказує на те, що тільки після 2022 року, вже після вторгнення Росії в Грузію 2008 року і в Україну 2014 року, НАТО змінило свою стратегічну концепцію, де визначило Росію головною проблемою Європи.

І хоча НАТО як інституція і сприяла тому, щоб військово-технічна допомога Україні надходила, утім через швидкість ухвалення рішень у різних країнах “ми маємо третій рік продовження цієї війни, продовження цієї агресії, продовження вбивства мирних людей та руйнації інфраструктури”.

Щодо Сполучених Штатів, які відігравали роль світового поліцейського, що дивиться за порядком у світі, то тут американці “попеклися на воді або на молоці”, після чого їхній вплив значно просів.

– Була ситуація в Афганістані (коли з країни було виведено війська США, – Ред.), перед цим – ситуація у В’єтнамі (коли США програли війну та послабили свій вплив на світовій арені, – Ред.). Можливо, не завжди США хочуть втручатися масштабно в проблемні ситуації та війни, але принаймні вони мають ухвалювати відповідні рішення та діяти рішучіше, – каже експерт.

Сергій Джердж нагадує, що сьогодні у Сполучених Штатів є такі невійськові інструменти, як санкції, які можна застосовувати проти агресора, або ж повноцінна військова допомога, яку Вашингтон міг би надати Україні для переломного ефекту у війні.

– Тобто це можна було робити, не застосовуючи американських солдатів. Але цього не було зроблено, – каже політолог.

Як наслідок, продовжує Джердж, альтернатив НАТО та ООН на сьогодні у світі немає, тож, найімовірніше, вони існуватимуть і надалі, оскільки їх ніхто не може розпустити.

– Утім, попри все, ми маємо критикувати ці структури та впливати на їхнє реформування, якщо це можливо. Без цього не буде жодних змін. Але водночас ООН стала майданчиком, де ухвалювалися резолюції на Генасамблеях на підтримку України, де засуджувалася ця агресія. Тоді більшість країн нас підтримали. Де ще можна продемонструвати, що нас підтримує понад 100 країн? – каже Джердж.

Експерт підсумовує, що неправильно було б стверджувати про повний крах міжнародної системи безпеки. Більш коректно сказати, що вона перебуває в глибокій кризі.

Трамп і зміни для України та Європи

Очільник Білого дому, який провадив політику з Вашингтона щодо України в умовах російсько-української війни за три ці роки змінювався лише один раз. Утім, зміна президента Джо Байдена на нового лідера США Дональда Трампа стала кардинальним поворотом не лише для Сполучених Штатів чи України, а й для всього світу.

Демократ Джо Байден, досвідчений політик у царині міжнародних відносин, прийшов до влади в Сполучених Штатах із гаслом: “Битва демократій проти автократій”.

На думку Сергія Джерджа, політика Байдена щодо диктатур, зокрема й Росії, була послідовнішою та ефективнішою, ніж те, з чим у Білий дім повернувся республіканець Дональд Трамп.

– Якщо її порівнювати з тим, що зараз є в цих переговорах Трампа з незрозумілим результатом, то на цьому тлі політика Байдена була більш послідовною. Інша справа, що вона теж виглядала як крок уперед, два кроки назад: він постійно озирався на внутрішню опозицію, яка його настирливо критикувала, а сам Байден мав мрії про другий термін, тож не робив рішучих кроків, – каже політолог.

Як зазначає політолог Джердж, за президентства Байдена Сполучені Штати могли бути рішучішими щодо Російської Федерації та разом із Європою вибудовувати стратегію щодо занепаду російської колоніальної імперії.

Утім, коли в листопаді 2024 року на виборах президента США переміг Дональд Трамп, то всі почали обговорювати, якою буде політика республіканця не лише щодо російсько-української війни, а й того, чи докладе він зусиль для збереження глобальної архітектури безпеки, яка переживає не найкращі часи.

Трамп не змусив довго чекати і вже під час засідання Контактної групи з оборони України, що відбувалося 12 лютого, всього через два тижні після інавгурації республіканця, глава Пентагону Піт Гегсет виступив з промовою про майбутню роль США як світового арбітра. Американський міністр оборони у своєму виступі сказав, що США послаблюватимуть свою присутність у Європі, а європейці мають не тільки збільшити витрати на оборону, а й відігравати провідну роль у підтримці України у відбитті російської агресії.

Примітно, що того ж дня Трамп провів першу публічну телефонну розмову з очільником Кремля Володимиром Путіним за час великої війни, що звело нанівець зусилля Заходу з міжнародної ізоляції російського воєнного злочинця.

Заяви Сполучених Штатів у напрямку розриву з Європою посилилися вже за кілька днів на Мюнхенській безпековій конференції, коли віцепрезидент США Джей Ді Венс почав критикувати європейців за їхню внутрішню політику. Як наслідок, президент Франції Еммануель Макрон скликав екстрений саміт європейських лідерів, щоб обговорити нагальні питання європейської та української безпеки.

Такий підхід у політиці Трампа можна було б назвати курсом на ізоляцію США та зосередження на вигоді лише для себе. Утім, професор політології Києво-Могилянської академії та науковий радник Фонду “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва Олексій Гарань каже, що сьогодні президент США є неоднозначним феноменом, який, з одного боку, є символом неоізоляціонізму.

З іншого боку, Трамп прийшов до влади з гаслом Make America Great Again (Зробимо Америку знову великою), що спрямовано на внутрішні американські проблеми, але на міжнародній арені Штати мають відігравати роль держави, яка “зможе діяти самостійно, не враховуючи інтереси інших партнерів”.

– Тож тут не можна говорити, що Сполучені Штати взяли й повернулися до Доктрини Монро. Утім, вони тепер гратимуть, Трамп принаймні хоче продовжувати грати цю роль у світі, де інтереси Америки понад усе, – каже Гарань.

Довідково. Доктрина Монро – частина політики президента США Джеймса Монро, проголошена в грудні 1823 року. Доктрина передбачала незалежність США від європейських урядів, а також визначала принцип невтручання Сполучених Штатів у європейські конфлікти.

Водночас політолог Олег Саакян каже, що сьогодні у Дональда Трампа і Володимира Путіна є схожі механізми у їхніх імперських проявах, просто ці механізми з “різних часів”.

– Ми бачимо, як “цифровий дід Трамп” змагається з “аналоговим дідом Путіним” у своїх імперських амбіціях. Просто у розумінні Путіна імперіалізм – це шлях XVIII-XIX століття: збирання земель, підкорення, визначення народів, ресурсів тощо. А оптика Трампа – це про технологічне та економічне домінування, – каже він.

Інший український політолог Володимир Фесенко зазначає, що Дональд Трамп багато в чому керується бажанням завершити війну в Україні, тим самим виконати свою передвиборчу обіцянку. Для цього президенту США потрібно не занурюватися в деталі найбільшого збройного конфлікту в Європі, а домовитися зі сторонами.

Яскравим прикладом такого незанурення в контекст війни стало інтерв’ю Трампа від 21 лютого, в якому ведучий запитав у президента США, чи може він умовити російського диктатора Путіна повернути викрадених українських дітей до України, що могло б стати одним із кроків Кремля для врегулювання війни. На це американський лідер відповів, що не знає про це багато, але думає, що може з цим щось зробити.

Хоча інформація про те, що представники влади РФ викрадають українських дітей, не просто широко відома – Міжнародний кримінальний суд (МКС) у 2023 році видав ордер на арешт Путіна і російського дитячого омбудсмена саме за цей злочин.

– Це його стиль, Трамп не вникає в деталі. І зараз це помітно. Якщо почитати його інтерв’ю, то він там називає якісь цифри, які “бере зі стелі”. Він поза деталями, йому це не цікаво. Він може сам собі створити реальність і вірити в неї, як-от його тези про те, що Путін хоче миру. Він сам себе в цьому переконав і поки що живе з такою реальністю, – вважає Фесенко.

Утім, Дональд Трамп не є тим типом людей, якому необхідно доносити правду, щоб людина в цьому розібралася, а радше навпаки: “бульбашка” з власними переконаннями, в якій живе американський лідер, може бути зруйнована подіями ззовні.

– Жартома, але жарт, на жаль, сумний, я називаю Трампа стихійним політичним лихом. Нам це треба пережити, якось пристосовуватися. Коли є такі виверження, як зараз, то треба мінімізувати негативні наслідки. Іншого виходу просто немає, – вважає політолог Фесенко.

Підйом ультраправих у Європі та питання України

Курс на радикалізацію в політиці Європи почався ще задовго до російської повномасштабної війни. Утім, саме під час великої війни в Україні стало зрозуміло, кого ці ультраправі та ультраліві політичні сили бачать своїми головними партнерами у світі – Росію.

Для ультраправих політичних сил у європейських країнах, як-от АдН у Німеччині чи Національне об’єднання Марін Ле Пен, агресія Путіна стала прикладом розриву з гегемонією США та можливістю перебудувати той світопорядок, який існував роками.

Посилення радикального націоналізму в Європі передусім пов’язане з внутрішніми проблемами європейських держав: криза представницької демократії, міграція з країн Близького Сходу та Африки, зростання євроскептицизму, розчарування в глобалізації тощо.

Для України важливим є те, що тенденцію до зростання ультраправих та ультралівих у Європі свого часу швидко підхопила навіть не Росія, а Радянський Союз, який встановив як тісні зв’язки з представниками цих політичних сил, так і проштовхнув своїх агентів, що часто підштовхують радикально налаштованих європейців до симпатії до Кремля. Метою таких кроків Москви було розхитування західних демократій.

Як наслідок, сьогодні більшість радикальних політиків з Європи, за окремими винятками у вигляді Італії чи Польщі, виступають проти підтримки України.

Політолог Олег Саакян каже, що це “розхитування” європейських демократій “на повну потужність” Росія увімкнула тоді, коли в Кремлі зрозуміли, що “СВО йде не за планом”.

– Таким чином, зараз ситуація, коли, з одного боку, представницька демократія в кризі, з іншого боку ця тенденція посилилася через внутрішні проблеми, а з третього – цим скористалася Росія, бо мала ресурс, отриманий з енергоносіїв, які продавала Європі. Так само, як і частина інших режимів, і Китай, і Північна Корея, активно на цьому терені працювали, – пояснює експерт.

За словами Саакяна, на сьогодні ультраправі дивляться на Україну в негативному світлі, зокрема й тому, що вони діють у логіці “союзник мого ворога – мій ворог”.

– Значна частина правих сил у Європі, як і радикальних лівих, зав’язана на антиамериканізмі. Також дуже серйозно розвинулися настрої проти європоцентризму. І відповідно, якщо не розбиратися в російсько-українській війні, то для частини з них працює дуже простий маркер:

Брюссель і США підтримують Україну, а оскільки вони підтримують Україну, а ми виступаємо проти них, то нашим виборцям буде складно пояснити, чому ми разом із нашими супротивниками маємо підтримувати українців. І навіть значна частина з тих правих, які не є антиукраїнськими, вони, тим не менш, не можуть бути проукраїнськими, – каже політолог.

Це частково пояснює дії європейських радикальних політиків, які, можливо, і симпатизують Україні, але у своїй політиці не можуть повноцінно підтримувати українців.

З іншого боку, прихід Дональда Трампа до влади в США змінив підхід ультраправих політиків. Ба більше, сам президент США та його оточення тісно заграють із такими радикальними партіями. Наприклад, Трамп запрошував багато правих європейських політиків на свою інавгурацію, а мільярдер Ілон Маск, який має значний вплив на президента США, виступав на з’їзді майже нацистської німецької партії Альтернатива для Німеччини.

Політолог Саакян каже, що в цих діях ультраправих сил немає протиріччя з їхньою нелюбов’ю до Америки, оскільки вони вбачають у Трампі, як в ізоляціоністі, свого органічного союзника в тому, щоби США розвалили НАТО та послабили Європейський Союз.

– І для правих це схожа логіка – “ворог мого ворога, мій друг”. А Трамп у них бачить союзника для послаблення Брюсселя і для готовності перебирати з Росії вплив цих праворадикальних рухів у Європі, – пояснює експерт.

Підсумовуючи європейські політичні особливості в контексті російсько-української війни, відкритим лишається питання, чи зможе Європа втримати єдність, зокрема щодо України, з огляду на ці суперечності між центристами, ультралівими та ультраправими силами. І тут українські політологи розходяться в думках. Це питання набуває особливої гостроти з огляду на те, що сьогодні США явно відступають від своєї ролі головного донора військової допомоги Україні, а Європа стає провідним гравцем.

Так, Олег Саакян вважає, що внутрішні протиріччя Європи можуть призвести до того, що підтримка України може не тільки впасти, а й зникнути загалом. Це вже видно за такими країнами як, насамперед, Угорщина, де прем’єр Віктор Орбан неодноразово намагався блокувати пакети допомоги Україні від Євросоюзу і вже обіцяє робити це в майбутньому.

Перспективи НАТО та ЄС

Російська агресія проти України 2022 року дала сильний поштовх таким країнам, як Швеція та Фінляндія, приєднатися до Організації Північноатлантичного договору, що також вплинуло на розклад сил у європейській безпеці.

Обидві країни мають потужний військовий потенціал. Наприклад, Швеція має високорозвинений військово-промисловий комплекс (ВПК), а Фінляндія – добре підготовлену армію. Таким чином, їхній вступ до НАТО посилить обороноздатність блоку та його здатність реагувати на загрози.

Однак у сучасних умовах постає питання щодо ефективності європейського НАТО без активної участі США та чи зможе блок гарантувати безпеку на європейському континенті, можливо настав час створювати Збройні сили Європи, що вже давно обговорюють європейські політики, а нещодавно про це європейцям нагадав президент України Володимир Зеленський.

За словами політолога Джерджа, сьогодні однією з ключових загроз для стабільності Альянсу є потенційне зниження залученості США. Експерт пояснює, що ослаблення підтримки європейських партнерів з боку Америки може лише заохотити Росію до більш агресивних дій.

– Якщо росіяни будуть впевнені, що американці не захищатимуть НАТО, то цілком можуть спробувати перевірити європейське НАТО на міцність, – зазначає експерт.

Політика республіканця Трампа, який тільки нещодавно повернувся до Білого дому, вже має значний вплив на майбутнє НАТО. Сергій Джердж каже, що Трамп більше керується бізнес-логікою, аніж стратегічними міркуваннями, і якщо США відступлять, то, окрім Росії, це відкриє простір Китаю, який зможе посилити свій вплив у регіоні.

Станом на початок 2025 року майбутнє Альянсу в Європі залежить насамперед від того, чи зможуть європейські країни прокинутися від комфорту, в якому перебували протягом років, сподіваючись на ядерну парасольку США.

Крім того, важливим фактором залишається майбутнє виборів у ключових європейських країнах, як, наприклад, Німеччина, де в ніч на 24 лютого 2025 року перемогу здобув Фрідріх Мерц із Християнсько-демократичного союзу. Зокрема, від нього та лідера Франції Емманюеля Макрона тепер залежатиме, чи зможуть вони очолити європейський блок із понад 30 країн і не дати внутрішньому та нав’язаним ззовні спробам розбрату розвалити єдність.

Водночас щодо створення на сьогодні в Європі нових військово-політичних блоків політолог Джердж хоч і ставиться скептично, утім переконаний, якщо такі союзи створюватимуться – Україна має брати в них участь.

– Якщо зараз у Європі буде створюватися якийсь формат – політичний, військовий чи економічний – на базі НАТО, поряд із НАТО чи як його частина, нам треба бути учасниками цього процесу, – наголошує експерт.

Однак невизначеність залишається високою. Джердж допускає можливість радикальних змін, але також наголошує, що найстабільніший шлях – це реформування нинішньої системи безпеки, зокрема Північноатлантичного альянсу.

Збройні сили Європи чи регіональні об’єднання

Тема Збройних сил Європи, яку під час Мюнхенської безпекової конференції актуалізував президент Зеленський, може видатися логічним продовженням НАТО, враховуючи, що США поступово здають провідні позиції в Альянсі.

Утім, у разі створення подібного військово-політичного блоку, до якого входитиме низка країн, зокрема й поза межами таких міжнародних співтовариств, як ЄС, виникають закономірні запитання:

• звідки Європа візьме кошти на фінансування паралельної НАТО загальноєвропейської армії?
• хто відіграватиме провідну роль у цьому блоці, враховуючи, що різні країни Європи мають різну армію?
• чи не є ефективнішою моделлю створення регіональних об’єднань, які опікуватимуться безпекою в окремих частинах Європи?
• і, зрештою, чи буде взагалі збережено НАТО як трансатлантичний блок, і як відреагує світ, зокрема Китай, Іран та Росія, якщо Альянс припинить своє існування?

За словами Сергія Джерджа, на сьогодні двостороння чи багатостороння співпраця в Європі може існувати та навіть мати позитивний вплив, якщо країни укладають між собою різні угоди.

– Подібні союзи не пройшли перевірку часом і невідомо, як вони функціонуватимуть. Скажімо, раніше була в Україні популярна думка: якщо в НАТО не беруть, давайте створимо Балто-Чорноморську Дугу, і це стане подібною потужною структурою. Але річ у тім, що всі ті країни, які входили до Балто-Чорноморської Дуги, всі є членами НАТО…

А чим відрізняється НАТО від інших альянсів, які сьогодні можуть бути створені? НАТО має відпрацьований за 75 років механізм. Були розвинені різні протоколи, плани, взаємосумісність, стандарти. Усе це не одного дня робота. І цей військовий інструмент напрацьований, він існує, він може працювати, це очевидно, – пояснює експерт.

Водночас у випадках, коли буде створено якесь регіональне об’єднання з кількох країн, які навіть матимуть потужні економіки та армії, не факт, що вони зможуть ефективно співпрацювати в разі кризових ситуацій, каже політолог.

– Чи будуть ці країни вкладатися в безпеку? Як вони діятимуть? Може, вишлють гуманітарну підтримку і на цьому все закінчиться? Мені здається, що це найменш оптимальний шлях, зокрема для України. Оптимально для України домагатися членства в НАТО, – додає Джердж.

Війна в Україні та експансія Китаю

Паралельно з тим, як Росія розв’язала найбільшу за останні 80 років війну в Європі, позиції Кремля в Азії були послаблені, що зіграло на руку передусім Китаю.

Пекін, який публічно декларує свій нейтралітет у російсько-українській війні та підтримує суверенітет України, використовує торговельні зв’язки з Москвою для зміцнення власної економіки. Саме завдяки Китаю для Росії було відкрито багато логістичних маршрутів у той час, коли західні країни запровадили санкції проти держави-агресора.

Крім того, російська сторона, намагаючись продати власні енергоносії за кордон, була змушена продавати нафту і газ КНР за зниженими цінами, оскільки міжнародний ринок збуту для Кремля значно звузився.

Окрім торговельних зв’язків з Росією, Китай також посилює свій вплив на інші країни регіону і навіть за межами материка.

На думку професора політології Олексія Гараня, саме Китай став головним вигодонабувачем російсько-української війни, оскільки можливості Кремля, обмежені санкціями та міжнародною ізоляцією, були швидко замінені Китаєм.

– Якщо говорити про те, хто найбільше виграв від цієї війни, то це, безумовно, Китай. У 2014 році, коли Росія окупувала Крим, з’явилася стаття під назвою Перемога Китаю в Україні, написана директором Центру Карнегі в Москві, який тоді ще існував. У ній описувалося, як саме Китай отримав вигоду від російської агресії.

Те саме ми бачимо під час цієї війни, бо, з одного боку, Сполучені Штати слабшають, і створюється можливий прецедент захоплення Тайваню. Водночас Росія дедалі більше перетворюється на молодшого партнера, – каже Гарань.

З поверненням Трампа в Білий дім республіканець також почав погрожувати тарифами і митами країнам Латинської Америки, що змусило ці південноамериканські країни розвернутися в бік Китаю.

Утім, політолог Олег Саакян має іншу думку, вважаючи, що затяжний російсько-український конфлікт став “неприємністю” для Пекіна, і будь-який результат цієї війни, де Росія або Україна програють, буде неприйнятним для Піднебесної.

– Це не означає, що війна в Україні повністю вигідна Китаю. Затяжний конфлікт став неприємним для Китаю тому, що будь-яка поразка Росії – це поразка великої ядерної держави, що може призвести до дестабілізації в регіоні, зокрема на стратегічно важливих для Китаю територіях, – каже політолог.

За його словами, війна в Україні поставила Китай перед двома варіантами: у разі поразки РФ, Китай опиняється перед загрозою втрати контролю над важливими ресурсами, зокрема в Арктиці, а також перед необхідністю втручатися в боротьбу за уламки Росії. Водночас у разі поразки України, Китай має уникати надмірної політичної залежності від Кремля, оскільки це послабило б його міжнародні позиції з огляду на важливість територіальної цілісності для китайської політики в питанні Тайваню.

Відповідно, вважає політолог, Пекін зараз перебуває у вичікувальній позиції.

– Китай обрав більш обережну стратегію. Вони не хочуть, щоб Росія перемогла, але й не можуть дозволити їй програти, адже це поставить під сумнів стабільність в усьому регіоні, – каже він.

Водночас політолог визнає, що Китай справді зміг частково перехопити російські торговельні впливи не лише в Азії, а й в Африці та Латинській Америці.

На відміну від професора Гараня, політолог Саакян підсумовує, що головним вигодонабувачем від російського вторгнення є не Китай, а Індія.

– Індія змогла посилити свої позиції на різних ринках та отримати додаткові ресурси, зокрема через експорт озброєнь та енергоресурсів. Крім того, країни на кшталт Північної Кореї також отримали нові можливості для технологічного та військового розвитку, – каже експерт.

Загалом, резюмує Саакян, КНР, хоч і намагається отримати зиск від геополітичної нестабільності, але стикається з ризиками, які можуть зменшити її економічні можливості на міжнародній арені.

– Ситуація, яку ми маємо на світовій арені, я б її назвав заходом у глобальну війну. Але це не Третя світова, як дехто любить називати, як на мене, а скоріше Друга опіумна.

Ключовими полюсами протистояння є Китай і США, а також включеними в цю боротьбу є Росія, Індія та Європа. Але ключова боротьба відбувається не за суходіл, як в Першій і Другій світових війнах, а за морські торговельні шляхи, як у часи опіумної війни. І зараз ми бачимо, що ключовими театрами є Чорноморський басейн, Червоне і Балтійське море, де вже якорями тягають і рвуть кабелі, – каже політолог.

Не менш важливою є Тайванська протока та Південно-Китайське море з постійними провокаціями, а також Панамський канал та Арктика. Саме ці ключові водні маршрути політолог називає головними театрами протистояння.

Наслідки російської війни для світу

Як можна побачити, повномасштабне вторгнення Росії рівно три роки тому призвело до докорінних змін не тільки в Україні, воно похитнуло і без того вразливий глобальний порядок, продемонструвавши крихкість демократій перед агресією авторитарних лідерів.

Сьогодні, коли президент наймогутнішої демократії у світі, Сполучених Штатів, виходить із контроверсійними заявами щодо безпеки у Європі та відбілює воєнного злочинця Путіна, ризики для світу не зменшуються, а навпаки – зростають.

Втім, майже усі оглядачі вказують на те, що Європа, яка зазнає тиску з боку свого найпотужнішого союзника, має усі шанси для того, щоби прокинутись та почати спиратися на власні спроможності, а не очікувати підтримки з-поза океану.

Не менш важливою виявилась і роль України під час російсько-української війни, оскільки українську державу почали визнавати суб’єктною політичною силою не тільки в Європі, а й далеко поза межами європейського континенту.

Водночас Сполучені Штати, що тривалий час відігравали роль світового арбітра, сьогодні балансують на межі того, щоб втратити своє лідерство і навіть взяти участь у перерозподілі тих порядків, що існували десятиліттями до того. Роль президента Трампа може бути ключовою у цих потугах.

Паралельно із цим Китай, використовуючи російсько-українську війну, посилює свій вплив, балансуючи між підтримкою Кремля та збереженням партнерства із Заходом. Також не варто скидати з рахунків такі країни, як Індія чи Бразилія, які за цей час набрались додаткових сил і можуть наростити вплив у регіонах.

У центрі Європи, на кордоні України та РФ, за останні три роки стикнулись порядок та зміни, які хотіли б із собою привнести такі автократи, як Путін.

Відлуння цих змін за три роки великої війни можна було побачити не тільки в Європі чи США, а й у намірах Венесуели анексувати частину Гаяни у 2024 році чи у вторгненні ХАМАС в Ізраїль в жовтні 2023 року.