“Я розумію, що потрібна там”: львівська патрульна про службу на передовій

Андріана Ковалишин — інспекторка патрульної поліції, яка 10 місяців перебувала у зоні бойових дій. На фронті поліцейська була кухарем. Готувати їсти погодилася, адже дуже хотіла допомагати у зоні бойових дій. Андріана була у відрядженні на Миколаївщині, Харківщині, Донеччині та у Запорізькій області. Свою історію капітан поліції розповіла Суспільному.

Після визволення Ізюму українці дізналися про те, як окупанти намагалися приховати докази своїх знущань з цивільних: з місця масового поховання ексгумували 436 тіл. Більшість з них мали сліди насильницької смерті, частина — катувань. Саме це поле бачила щодня з вікна свого помешкання, де вона жила під час відрядження, львівська патрульна.

У 2014 році Андріана завершувала навчання у магістратурі Львівського державного університету фізичної культури та планувала вступати до аспірантури. Та Росія напала на Україну. То ж всі думки дівчини були на фронті. А у 2015 році вона зважилася взяти участь у конкурсі на право стати працівницею оновленої патрульної поліції України.

“Мені було цікаво чи відбудеться реформа поліції, чи мені одного разу скажуть суму, яку треба заплатити за те, щоб потрапити у підрозділ. Я після кожного етапу відбору очікувала, що мені напишуть на листочку суму. Але мені зателефонували, привітали й повідомили, що я пройшла відбір”, — згадує Андріана Ковалишин.

Протягом восьми років роботи в патрульній поліції Львівщини дівчина дослужилася до звання капітана. Але торік, коли почалося повномасштабне вторгнення, вона готова була взятися за будь-яку роботу, аби тільки потрапити в зону бойових дій.

Вже за два дні патрульних скерували на кордон допомагати прикордонникам урегульовувати черги громадян України, котрі втікали від російського агресора в Європу.

“Це було страшно: я ніколи не бачила таких черг і стільки людей у стресі. Вони добами очікували, аби перетнути кордон, з маленькими дітьми. Хтось кидав свої речі, йшов пішки. І всі хотіли якнайскоріше перетнути кордон”, — згадує вона.

Серед випадків, які її вразили тоді, була ситуація, коли вагітній жінці знадобилася допомога. Сама жінка не хотіла визнавати того, що почуває себе зле й ось-ось може втратити ненароджену ще дитину.

“Вагітна жінка сиділа в автобусі, разом з маленькою дитиною. Ми викликали їй “швидку”. Лікарі оцінили ситуацію і спрогнозували, що через стрес у жінки можуть початися пологи. Але дитина б народилася нежиттєздатною, бо строк вагітності ще був недостатній для нормального розвитку дитини. Ми вмовляли цю жінку вийти з автобуса і поїхати в лікарню. Вона не погоджувалася”, — розповідає Андріана Ковалишин.

Зрештою, лікарям, поліцейським та прикордонникам вдалося переконати вагітну жінку поїхати до лікарні.

“Мені аж легше тоді стало”, — говорить поліцейська.

Перебуваючи у Львові дівчина увесь час шукала нагоди потрапити на фронт. На початку серпня 2022 року львівським патрульним повідомили, що в зону бойових дій можуть поїхати жінки. Адже до того виконувати бойові завдання виїжджали тільки чоловіки.

“Повідомлення прийшло о 9 ранку. І зголоситися треба було до першої години дня. А я побачила його аж о 9 вечора. Проте я все одно озвалася. І наступного дня мені передзвонив командир батальйону і каже: “Їдете у Миколаївську область. Не знаю де ви точно будете. Кажуть, третя лінія. Але це може бути й “нуль”, — говорить Андріана.

Проте дівчину нічого не лякало. Понад те, вона, капітан поліції, з вищою освітою та досвідом аналітичної роботи, відразу погодилася працювати кухарем, оскільки це була єдина вакантна посада у підрозділ, який їхав у зону бойових дій.

Моя мама заслуговує правди

Капітан поліції Ковалишин зізнається, що найстрашніше для неї було сказати про свій виїзд мамі.

“Я кілька днів не могла знайти в собі сили це зробити Мій тато помер, з найрідніших залишилася тільки мама. У вівторок ми вже виїжджаємо. А я тільки в понеділок їй про це сказала. Спочатку я не хотіла її хвилювати, думала сказати, що я їду до Києва. А потім вирішила: моя мама заслуговує правди”, — розповідає Андріана.

Вона навіть здивувалася як мама спокійно сприйняла цю звістку. Проте, вочевидь, їй знадобився час, аби сприйняти новину.

“Минає дві години, лунає дзвінок. І мама мені: “Та який з тебе кухар? Знаючи твій характер, ти ж відразу полізеш там в бій!”. Ввечері мама знов телефонувала, питала чи я все маю, чи треба мені ще щось”, — розповідає вона.

Наступного разу мама з донькою зустрілися 7 січня на вокзалі у Львові, коли Андріана Ковалишин приїхала в короткотермінову відпустку на різдвяні свята.

“Мама ніколи не показує своїх емоцій. Але коли ми зустрілися після п’яти місяців розлуки, то плакали ми обоє”, — зізнається дівчина.

Миколаївщина, Харківщина, Донеччина

Перший свій приїзд на Миколаївщину працівниця поліції згадує як постійні ракетні обстріли та звук сирен, що сповіщали повітряну тривогу.

“Постійно тривога – відбій, тривога – відбій. У місті – руйнування через обстріли російських окупантів. Вулиці перериті, майже всюди – окопи. Попри те, люди в місті були, життя продовжувалося. Для мене це була нова реальність”, — говорить дівчина.

Андріана також розповідає, що відтепер щодня її робочий день розпочинався о п’ятій ранку аби на шосту підрозділ отримав сніданок. А потім – обід та вечерю.

Андріана Ковалишин готує їжу для військовослужбовців у зоні бойових дій. Фото надала Андріана Ковалишин

“Це було ніби три рази на день нагодувати весілля. Я вмію готувати. Але таку кількість осіб ще не годувала. Готувала каші. Обов’язково мусило м’ясо. Могло бути й три варіанти сніданку. На обід – суп або борщ”, — каже вона.

Робочий день дівчини завершувався пізно вночі, коли з бойового чергування поверталися побратими. За її словами, найважче в цій ситуації їй було очікувати чи всі повернуться живі та неушкоджені.

“Одного разу повернулися – машина наче решето. Я питаю: а що з хлопцями? Кажуть: живі, але з серйозними пораненнями”, — каже Андріана.

Після визволення Харківщини Андріану передислокували в Ізюм.

“Його тільки звільнили. Ми приїхали під ранок. Почав падати дощ. Навколо техніка, яка догорає. Наступного дня я побачила людей і подумала: що ж вони пережили тут?” — говорить поліцейська.

А ще через кілька днів світ дізнався про масові поховання цивільних українців, котрих замордували росіяни. Кожного ранку поліцейські бачили з вікна хрести, поставлені на місці поховань закатованих.

Новий рік підрозділ зустрічав у Лимані

“До Нового року я готувалася тиждень – складала меню, принесли ялинку. На столі було олів’є, кілька видів салатів, м’ясо. Мені хотілося приготувати щось особливе”, — розповідає Андріана Ковалишин.

Дівчина також є фанаткою футбольного клубу “Карпати”. Каже, що повезла з собою у зону бойових дій біло-зелений шалик з символікою клубу. У довоєнні часи фанати “Карпат” конкурували з фанатами “Шахтаря”, “Металіста” та “Чорноморця”.

“Якби мені колись подарували шалик “Чорноморця”, то я б образилася. А цей новий рік ми зустрічали разом з побратимами, які є фанатами тих клубів-конкурентів. І вони зараз мені рідні”, — каже поліцейська.

Новий рік на передовій. Фото надала Андріана Ковалишин

Зараз у її колекції є шалики колишніх футбольних конкурентів. Вона ними дорожить.
Свій день народження Андріана зустрічала на Донеччині. Отримала від побратимів торт, пачку чаю, горнятко та величезний букет квітів.

“Там були лілеї, ромашки та маленькі троянди. Він був дуже великий. І був неймовірний запах лілей”, — згадує вона.

Андріана Ковалишин з побратимом. Фото надала Андріана Ковалишин

Вдома

Вдома, крім мами, на Андріану чекали кицька Марсель, кіт Грей та пес Дунай.

“Собака почав на мене гарчати та скавучати. Висловив всі свої образи та обурення, що мене так довго не було вдома. Кицька раніше не дуже любила аби я її гладила. А цього разу я приїхала і всі до мене туляться”, — розповідає поліцейська.

Кожна з тварин має свою історію. Так, кіт Грей до повномасштабного вторгнення жив у Харкові. А торік по кілька діб сидів сам у помешканні, котре обстрілювалося. Згодом його вивезли до Львова. І Андріана вирішила взяти його собі. Проте помітила, що як тільки вона збиралася на добу на патрулювання та вбирає свою форму, кіт починав плакати. То ж його довелося відвезти до мами в село.

“Я була у відрядженні десять місяців. І час від часу пересилала додому свої речі, тому що змінювалися сезони. Мама сортувала їх для прання. То коти та собака лягали на мій одяг та шукали мене”, — каже Андріана.

Зараз поліцейська перебуває у відпустці й має намір повернутися знов у зону бойових дій.

“Там мої хлопці, вони моя родина. Я переживаю за них”, — говорить вона.

Також зізналася, що одного разу їй наснилося закінчення війни.

“Наснилося мені, що дзвонить до мене мій товариш і каже: все, війна закінчилася, збирай речі, ми їдемо додому святкувати перемогу. Це був дуже яскравий та реалістичний сон”, — каже Андріана Ковалишин.