Україна і світ

Я повернуся, навіть якщо мій рідний дім у Нікополі не вціліє: українка про життя у Польщі та плани після перемоги

Факти ICTV разом з Міграційною платформою EWL та Фондом підтримки мігрантів на ринку праці EWL розповідають історії про українок, які через війну змушені були їхати до Польщі.

У спецпроєкті Dalamrade (з польської мови – я змогла) вони поділяться своїми історіями, як змогли побудувати своє життя у цій країні. Більшість українок приїхали до Польщі вперше через вторгнення.

Завдяки величезній підтримці з боку польського суспільства, зокрема, державної адміністрації, місцевої влади, бізнесу, неурядових організацій, пересічних громадян, власної сили та бажання вони змогли швидко адаптуватися і дати собі раду – працюють на підприємства, відкривають бізнес, здобувають освіту онлайн в Україні та підтверджують дипломи у Польщі, одночасно допомагаючи дітям оговтатися від стресу і навчитися жити далеко від дому.

Зараз дивляться

Більшість героїнь проєкту планують повернутися в Україну після перемоги з набутим у Польщі досвідом та ідеями. З учасницями проєкту говорила речниця Міграційної платформи EWL Маргарита Ситник.

Надія Сузанська з Нікополя – міста, яке розташоване за 5 км від окупованої Запорізької АЕС. До Польщі вона виїхала у липні. Тоді ворог активно шантажував світ ядерним ударом і громадив усе більше ворожої техніки біля реакторів. Нікополь почали постійно обстрілювати та випалювати фосфорними бомбами. Тиша стала рідкісною розкішшю, короткою паузою перед наступними атаками на місто.

Фото: Надія Сузанська

– Від окупантів нас розділяло Каховське сховище. Коли я виходила на дамбу, бачила пересування ворожих військ. Наше місто розташовано у досяжності артилерії. Нас бомбили усім, чим тільки можна – з гелікоптерів, Градів, Сонцепьоків і фосфорними бомбами. Напевно, випробували усю зброю, крім ядерної.

Вже неможливо було всидіти в місті – багато будинків згоріло, не було води, світла, інтернету, глушили зв’язок. Кожен день поховання, кожен десь когось вбиває, кожен десь когось калічить. У школі мого сина була ситуація – прилетіло в будинок, батьки загинули, а дівчинці відірвало ніжки. Я не хотіла, щоб щось подібне сталося зі мною або дитиною, – поділилася вона.

До Польщі Надія поїхала разом з сином Богданом і матір’ю. Її чоловік колись був на заробітках у містечку Гродзиськ-Мазовецький під Варшавою і працював в EWL. У цій компанії запропонували для Надії місце в хостелі. Зрозумівши, що треба утримувати себе, сина і матір, Надія почала розпитувати, де працюють мешканці цього хостелу, і так знайшла роботу.

– Я пакую чипси на конвеєрі. Я ніколи не виконувала фізичної праці, тому не можу сказати, що це легка робота для мене. У Нікополі я працювала юристом. У мене було чудове життя – все було стабільно і спокійно. У Польщі зараз воно скромніше, але у мене вже є план, як його покращити.

Вже в Польщі Надія закінчила Запорізький національний університет онлайн і здобула професію викладачки. Наступним кроком для себе визначила підтвердження диплома, щоб почати працювати за спеціальністю, отримувати більше, переїхати з хостела у квартиру і реалізовувати свій потенціал на повну.

– Польщі потрібні зараз викладачі зі знанням української мови для адаптації українських дітей. Це чудова нагода для кар’єрного росту. Мій син зараз вчиться у польській школі і я бачила, як тяжко було йому звикнути у перший місяць. Він приїхав у важкому психологічному стані – подавлений, наляканий, здригався від кожного звуку з летовища, розташованого недалеко від нашого житла. А зараз знову почав вередувати – не хочу вчити уроки чи ще щось. І я почала впізнавати свого малого.

Поштовхом вкоренитися на певний час у Польщі для Надії стала її поїздка в Україну у листопаді. Вона навіть збирається подавати документи на отримання дозволу на тимчасове перебування (Karta pobytu).

З 1 квітня її можуть отримувати працевлаштовані українські біженці у Польщі. Надія взяла відпустку на тиждень, щоб провідати родичів, подивитися будинок, вдихнути повітря рідного міста. У Нікополі залишилися її батько, брат, тітка й друзі – ті, які ще живі та не виїхали з міста.

– Обстріли не вщухали. За сім днів, які я там була, вбило або поранило шестеро людей. Майже кожного дня хтось страждає і це, беручи до уваги, що місто майже порожнє. Полиці – порожні, а ціни страшні, інтернету і світла немає. Дуже холодно. Повна темрява. Тільки феєрверки фосфорних бомб і горять хати.

Люди, які там залишилися, живуть постійно у стресовій ситуації. Коли обстрілюють не їхній район – це вдало прожитий день. Вони вже звикли до згарищ і трупів довкола. І живуть за принципом: мені сьогодні пощастило, я – живий, а кому не пощастило, того ми завтра поховаємо. Я сіла у потяг на Польщу і зрозуміла, що не повезу свого сина назад у небезпеку, – поділилася Надія.

Фото: Надія Сузанська з сином Богданом

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram

Натомість повертатися в Україну Надія все одно планує одразу після перемоги – у рідний дім у Нікополі, якщо вціліє. Або навіть готова їхати до іншого міста. Говорить, аби тільки в Україну. Хоч у Польщі люди ментально близькі, можна добре заробляти та жити, але вона обирала цю країну, бо звідси ближче повертатися додому.

– Я привезу з Польщі в Україну здорову дитину, яка виросте, вивчиться і допомагатиме відбудовувати нашу країну, – наголосила українка.

Джерело ФАКТИ. ICTV
2023-03-24 18:42:04