«Я можу не дожити до розгляду мого позову в ЄСПЛ. Але важливою є моя позиція в ньому»: Людмила Гусейнова і її життя після полону
Від початку бойових дій на Сході у 2014 року жителька окупованого Новоазовська на Донеччині Людмила Гусейнова допомагала переселенцям, допомагала українським військовим, які тоді боронили Маріуполь.
У жовтні 2019 року бойовики затримали Людмилу на роботі та звинуватили у «шпигунстві, екстремізмі, тероризмі та закликах до повалення державної влади „ДНР“» за доносами знайомих. Спочатку утримували в таємній в’язниці-катівні «Ізоляція», потім — у донецькому СІЗО. Загалом жінка пережила три роки і 13 днів полону.
17 жовтня 2022 Людмилу Гусейнову повернули в межах «жіночого обміну».
Відтоді вона опікується питаннями звільнення цивільних полонених, які опинилися поза дією міжнародного гуманітарного права, а також захисту прав постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом.
Працювала директоркою з комунікацій профільної громадської організації SEMA Україна, а від грудня 2024-го ініціювала та очолила ГО «Нумо, сестри!». Мета цієї громадської організації — об’єднувати та підтримувати жінок, які постраждали під час війни.
У 2021 Людмилі Гусейновій заочно присудили Національну правозахисну премію, яку вона отримала вже після повернення з полону.
У інтерв’ю для АрміяInform пані Людмила розповіла про роботу громадської організації, яку очолює; плани в роботі та виклики, які постали перед Україною вже та ще виникнуть в майбутньому.
— Наприкінці 2024 року ви ініціювали та очолили ГО «Нумо, сестри!», покликану об’єднувати та підтримувати жінок, які постраждали під час війни. Розкажіть детальніше, як і чому виникла ідея створити таку ГО?
Після звільнення я була запрошена в організацію Сема-Україна, там проводила доволі активну діяльність щодо жінок, котрі пережили СНПК (сексуальне насильство пов’язане з конфліктом — ред.), мають досвід полону або окупації. Згодом стала директоркою з комунікації і привертала багато уваги до доль таких жінок, до власне поняття СНПК, оскільки це було ще не дуже зрозуміло. Та й інколи мені здається, що і зараз ще не всім зрозуміло: і потерпілим, і суспільству загалом. Я побачила, що ті жінки, які повертаються з полону, мають дуже багатошарові проблеми.
І це не виключно СНПК, це стосується не просто реабілітаційних якихось заходів, програм, розуміння потреб… Це стосується і навіть розслідувань.
Так, у нас відкривається кримінальне провадження щодо СНПК. І при цьому не береться до уваги те, що людина пережила, окрім СНПК, в полоні — а там, в тому числі, дуже багато порушуються пунктів прав людини. Це і незаконне утримання, і ненадання медичної допомоги, і фізичні та психологічні катування. Це і розлука з рідними та дітьми на довгі роки, нелюдські антисанітарні умови утримання. Всі ці порушення, на мою думку, мають також розслідуватися.
Так, наприклад, у донецькому СІЗО начальник медичної служби Власова відмовляла в наданні медичної допомоги політичним вʼязням або військовополоненим. І це також є злочином. І є чимало потерпілих: від тортур, СНПК… І, розмовляючи з дівчатами, ми зрозуміли, що треба створювати ще одну організацію.
Наша організація — це щонайменше 80% людей, які пережили полон, і, в тому числі, СНПК. Ми приділяємо цьому дуже велику увагу і шукаємо варіанти та нові можливості реабілітації для жінок і дівчат. Я вважаю, що наразі нам дуже не вистачає сімейної реабілітації. Зокрема, серед молодих людей. Так, трапляється, що в сім’ї немає взаєморозуміння, коли жінка або чоловік, котрі пережили тортури та СНПК, не здатні до продовження інтимних відносин. А ми про це мовчимо, бо у нас не прийнято про це говорити.
Я розмовляла з 25-річним хлопцем, звільненим з полону у 2024 році. До полону в нього була молода сім’я, кохана жінка, донечка народилася. А після полону, з його слів, він не може з нею бути ні фізично, ні психологічно. Ми маємо надавати таким людям підтримку, розуміння і знання, як допомогти. У нас не вистачає психологів сімейних, а в реабілітаційних програмах — консультацій сексологів. І це — дуже велика проблема. Мені здається, ми ще тільки підходимо до розуміння, як це вирішувати. Але це однозначно треба врегульовувати.
Невирішеною також залишається проблема реабілітації сімей, де діти і мами були розлучені протягом тривалого часу. І я усвідомлюю рівень цієї проблеми від жінки, яка протягом трьох років не бачила свою дитину, бо була в полоні. Коли її затримали — дитині було 4 роки. Після полону вона мчить до нього, бо мріяла про ці обійми протягом трьох років — а він кричить, лякається, і не знає «цю тьотю».
— Яким ви бачите вирішення цієї проблеми? Навчання кваліфікованих сертифікованих психологів тощо?
— По-перше, проблему треба озвучити. Вона вже стала обговорюватися фахівцями, ми бачимо певні пропозиції від психологів, психотерапевтів, і ми будемо надалі шукати ці можливості.
У реабілітаційних програмах для постраждалих жінок ми пробуємо зробити так, щоб і діти брали участь у цих програмах. Так, у січні 2024 року ми робили невеличку реабілітаційну програму для жінок, котрі пережили полон і СНПК. І в цю програму ми включили жінку, яка понад шість років була в полоні. За цей період часу у неї народилася внучка. І ми зробили так, щоб вона мала можливість з цією онукою бути в реабілітаційній програмі. І цей тиждень був насолодою для всіх жінок, котрі були на цій програмі. Я потім запитувала в пані Олени, які її відчуття та враження від програми. Вона відповіла, що за тиждень нашої реабілітаційної програми, з її відчуттів, вона майже компенсувала всі три роки, поки не бачила свою онучку. Такі емоції дають бажання жити і не занурюватися у все погане, що було в житті.
— Власне, ми довго не могли зустрітися для цієї розмови — ви часто маєте поїздки робочі — і по Україні, і за її межами. Яка мета, чим займаєтеся, поділіться, будь ласка?
— У нас багато всього відбувається… Поділюся ексклюзивним: вчора (розмова записувалася 4 квітня — ред.) ми в Києві зустріли жінку, котру я чекала майже рік. Вона була півтора роки в полоні, потім її не випускали з окупованої території. І я дуже рада, що я змогла обійняти пані Наталю: ми зустрічали її з квітами, з прапором України. Треба було бачити її радість…
Ви лиш уявіть: людина півтора роки провела у тюрмі, її катували, потім випускають з тюрми, але не випускають з окупованих територій. І вона живе з постійним ризиком, що може у будь-яку хвилину знову опинитися у тюрмі.
Уперше при спробі виїхати її майже добу допитували — з «пристрастю», фізично тиснули на неї, погрожували тюрмою… Коли я почула цю історію — мені знову почали снитися жахи про те, що я сама знову повертаюся в тюрму. А я розумію, який це жах…
І тому я дуже щаслива, що вона нарешті на свободі.
Наприкінці квітня ми будемо також проводити стратегічну сесію в Ужгороді. І, знову ж таки, ми надали трьом нашим жінкам можливість взяти із собою трьох своїх діточок. Напередодні, 24 квітня, ми будемо організовувати круглий стіл в Києві.
Також із планів на 2025 рік: створити потужний соціальний ролик, котрий приверне увагу до жінок, які перебувають у полоні і те, що вони там переживають.
Влітку плануємо проводити вже третій міжнародний форум «Нумо, сестри!».
— Скільки людей у вашій ГО?
— Понад 20 активних членів і чимало дотичних. Але ми обговорили і принципово вирішили, що членами нашої організації заочно є всі, хто зараз в полоні, на окупованій території і залишається громадянками України.
— Чим ви понад усе пишаєтеся за відносно короткий час існування вашої ГО?
— Можна розповісти дуже багато. Ми встигаємо робити реабілітаційні програми: реальні жінки отримують реальну допомогу.
Я була разом з Ліною Кущ у Нью-Йорку на засіданні ООН на 69-й сесії щодо становища жінок. Ми там активно виступали, акцентували на темі жінок в полоні, допомоги тим, хто повернувся і має травматичні історії, пов’язані з СНПК, тортурами тощо.
Наша організація «Нумо,сестри!» разом із Сема Україна, ГО ALUMNI, ГО «29грудня» написали лист-звернення до Антоніо Гутерріша з вимогою визнати Росію країною, котра систематично вчиняє сексуальні злочини на окупованих територіях. Вимога: щоб Росія в його доповіді була включена у так званий шейм-ліст. Очікуємо, вже за кілька місяців має бути ця його доповідь. Що це дає? На певний час це не дасть можливості Росії брати участь у миротворчих місіях у світі. Бо, на мою думку, такі ґвалтівники та вбивці, як російські солдати, не можуть брати участь у місіях миротворчих. Це неможливо собі уявити.
— Ви писали позов у ЄСПЛ. Яка його доля станом на зараз? Чому наважилися на такий крок?
— Коли позов був написаний — минуло трохи менше 4 місяців після мого звільнення. Я ще не усвідомлювала, чесно кажучи, цього кроку. На цьому наполягав мій адвокат Андрій Яковлєв. Там ще є обмеження по часу, щоб подати такий позов — 4 місяці після звільнення з полону чи після вчинення злочину. Ми встигли подати цей позов.
До мене ж усвідомлення, наскільки це важливо, прийшло все ж таки пізніше. Я була в стані, коли не розуміла, де я знаходжуся, мені було важко в усьому розібратися. Я ще не пройшла нормальну психологічну реабілітацію на той час. Але потім прийшов лист, що позов прийнятий. І там був рядок «Гусейнова проти Росії»… Я почала неймовірно пишатися.
І дякувати своєму адвокатові, що він на цьому наполіг і ми це таки зробили. Але й попередив, що це — довготривала історія і я можу не дожити до того часу, коли цей позов буде розглядатися. Але важливо те, що цей позов існує і там зазначена моя позиція. І я там свідчу проти Росії, і що керівництво РФ несе відповідальність за те, що сталося зі мною під час незаконного утримання протягом всіх цих трьох років і 13 днів.
— Чи радите іншим звільненим з полону писати такі позови?
— Я поясню, чому це важливо. Не має значення куди писати заяву чи позов: у наші правоохоронні органи чи міжнародні. Важливо просто свідчити, щоб це було задокументовано. Тому що це конкретно взяте свідчення — це ще одне свідчення проти злочинів Росії проти України і проти нас всіх.
Маємо розуміти, що ці позови, можливо, будуть розглянуті не за нашого життя. Можливо, ми не встигнемо подивитися, як і чим воно все закінчиться. Але те, що ти ці свідчення зробив чи зробила — це вже історія. Так, страшна історія України, котра зараз відбувається. І кожна з нас, хто пережив СНПК, тортури, полон, — ми відіграли свою роль в цій історії, не бажаючи цього.
Але ми вже є сторінка історії, це важливо. Але я завжди кажу жінкам і чоловікам, до речі, також дуже багато закатованих і переживших СНПК чоловіків, що це наше право, але це не обов’язок на сьогодні.
Але разом з тим, я завжди кажу, що це наше право — але не наш обов’язок. І свідчити все ж варто лише тоді, коли знайдуться на це сили і ресурс. Через силу не треба цього робити. Спочатку — психолог, обстеження, поновлення здоров’я і ментального, і фізичного.
— Яка історія жінок, яку ви особисто почули, запам’ятається вам назавжди?
— Будь-яка історія, котра стосується жінок чи дівчат в полоні мене мотивує і боляче віддається, не дає опустити руки, як би мені не було важко.
Адже є розуміння того, що жінки ще в гірших умовах знаходяться і не мають можливості отримати будь-яку допомогу, вони не бачать роками своїх дітей. Для мене це — жах.
Для мене жах історія будь-якої жінки, яка зараз в полоні. Як Свєта Головань, з 2019 року. Коли її заарештували — дві донечки залишалися вдома, 4 роки і 7 років. Свєта досі в полоні. Донечок вивіз спочатку в Маріуполь, потім в Німеччину її колишній чоловік, який має вже іншу жінку. І діти ці виховуються іншою жінкою.
Що переживає зараз Світлана, якими вона побачить своїх дітей, як вона буде налагоджувати відносини з ними?..
— Чи маєте статистику, скільки жінок наразі перебуває в полоні росіян? Скільки з них цивільних, скільки військових?
— Це неможливо точно порахувати. І це також дуже велика проблема, ми про це багато говоримо і не знаємо, як вирішити. Чому досі не створений, з 2014 року, реєстр цивільних заручників Росії на окупованих територія? Його немає. Є лише дуже приблизні підрахунки, озвучуються цифри від 16 до 20 тисяч цивільних, котрих Росія незаконно отримує на тимчасово окупованих територіях.
Ми бачимо, що обмінів практично немає. Кожну людину ми видираємо буквально з «кров’ю» з полону. І це буває дуже-дуже нечасто. Люди сидять роками, жінки сидять по шість, по сім років.
І весь світ мовчки дивиться і не може нічого зробити з 2014 року.
Лише мені відомо, що з початку 2025 року було затримано щонайменше 10 людей в окупації. Крім того, на початку року був оголошений вирок жінці в Донецьку. Їй майже 65 років. Їй закидають те, що її син мешкає в одній із балтійських країн і вона з ним підтримує зв’язок. Про такі випадки треба говорити, кричати! І наполягати на тому, що росії це не має зійти з рук.
Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2025-04-11 06:28:00
