«Хотіли востаннє побачити свій дім»: KRAKEN врятував пораненого чоловіка й повернув тіло його загиблої дружини

Російський дрон атакував авто подружжя: жінка загинула, а її важкопораненого чоловіка врятували бійці KRAKEN. Згодом вони повернулися по тіло загиблої.

Відео про порятунок подружжя оприлюднив підрозділ Департаменту активних дій ГУР МО України KRAKEN.

Валентин Андрійович із дружиною Людмилою Миколаївною 29 серпня хотіли востаннє з’їздити до свого будинку. Побачити двір, господарство, живність, усе те, що роками облаштовували власними руками.

«Дуже хотіли з’їздити туди востаннє, побачити і двір, і живність свою. Але трохи не доїхали».

На дорозі на них чекав російський дрон-«ждун» — безпілотник, який сидів на землі й піднявся з наближенням автомобіля. Валентин намагався уникнути удару, але дрон дістав машину.

Людмила загинула на місці.

Поранений уламками Валентин вибрався з автомобіля і побіг дорогою шукати допомогу.

Назустріч саме їхали дві машини з артилеристами 2П22 «Богдана» підрозділу KRAKEN. Вони прямували на планову ротацію.

Цю дорогу військові знали добре: частина маршруту була під антидроновою сіткою, навколо стояла спалена техніка. Через небезпеку її зазвичай проходили на швидкості.

Цього разу попереду вони побачили чоловіка. Закривавленого, він біг просто назустріч машинам і махав руками. Поруч стояла щойно уражена цивільна автівка.

Командир артилерійської батареї з позивним «Варяг» згадує: часу на довгі рішення не було. Екіпаж доповів про ситуацію і вирішив забирати цивільного.

Майже одразу над дорогою з’явилися нові російські FPV.

«Хлопці відкрили максимально щільний вогонь, щоб дрони не могли до нас наблизитися. Один дрон ми приземлили».

Поки хлопці стримували дрони вогнем, один із військових підійшов до розбитої машини. Людмила вже не подавала ознак життя. Валентин був тяжко поранений і потребував негайної евакуації.

Сам він тоді ще не знав, що дружини вже немає.

«Я дуже просив: заберіть жінку, я без неї не поїду».

Він повторював це знову і знову.

«Я дуже-дуже просив».

Але FPV продовжували залітати на дорогу. Залишатися там означало ризикувати всією групою. Валентина посадили в першу машину й повезли.

«Це ж цивільна людина»

Медики KRAKEN почули все по рації. Спершу — повідомлення про удар. За кілька десятків секунд — про одного загиблого й одного тяжкопораненого.

У медиків виникло тільки одне практичне питання: це цивільний, що робити?

Відповідь із пункту управління була короткою: різниці немає, терміново виїжджайте. Приблизно за десять хвилин артилеристи вже передали їм Валентина.

У чоловіка були численні уламкові поранення.

Згодом лікарі дістали 13 уламків. Один із них влучив в око. Медики діагностували тяжке поранення голови, шиї, плеча й грудної клітки, а також черепно-мозкову травму. Того ж дня Валентина прооперували.

Коли Валентин доходить у розмові до того ранку, раптом обриває себе сам.

«Хлопці, зараз секундочку, давайте я вам каву поставлю».

Встає, ставить чайник. Питає, кому скільки цукру. Згадує, що є печиво, пряники.

Наче дуже хоче бодай чимось віддячити тим, хто тоді не проїхав повз. Тим, хто витягнув його з тієї дороги живим.

У нього тепер небагато способів сказати їм дякую. Тож він просто ставить на стіл те, що є вдома.

А потім знову сідає — і знову говорить про Людмилу.

«Чого ми поїхали? Ось один день — чого ми поїхали? Чого нам там було потрібно? Не знаю».

Він згадує, як перед поїздкою дружина прибрала речі, усе поскладала по ящиках, випрала. І знову намагається знайти той момент, у якому все ще можна було змінити.

За Людмилою повернулися

Наступного дня після атаки медик KRAKEN зателефонував синові Валентина й Людмили, щоб дізнатися, чи вдалося забрати тіло жінки.

Виявилося, що ні. Минуло близько доби, а цивільні служби через небезпеку так і не змогли дістатися до розбитої машини. Родина все ще чекала.

Тоді військові звернулися до свого командування: чи можна, не наражаючи людей на невиправданий ризик, спробувати забрати жінку самим.

Командир не вагався: «Яка різниця, це цивільна чи військова людина. Якщо є можливість допомогти — треба допомогти».

Бійці почали готуватися. Розподілили, хто що робитиме. Аеророзвідка перевірила дорогу на дрони-«ждуни» та інші загрози, а потім супроводжувала групу з повітря.

Біля розбитої машини вони провели не більше ніж хвилину-півтори. Людмилу забрали, передали медикам і доправили до моргу. Тільки після того, як група повернулася, про це повідомили родині.

Один із медиків KRAKEN каже: забрати тіло звідти так швидко, за такої ситуації на дорозі, було майже нереально.

А хлопці, які поїхали за Людмилою, про це говорять так, ніби нічого особливого не сталося.

«Ми не вважаємо це подвигом. Ми просто робили свою роботу. Звичайний день на цій війні».

«Варяг» каже, що від своїх хлопців іншого й не чекав. Ще не встиг сам подумати про евакуацію, а вже знав: якщо є можливість забрати жінку — вони поїдуть.

«Я дуже їх поважаю. Це мої побратими. З першого дня з ними працюю».

«Чого ми поїхали?»

Сам Валентин досі повертається до тієї дороги.

Подружжя вже мало житло в іншому місці. Але будинок у селі вони зводили й облаштовували роками. Тепла підлога, ванна, двір, господарство — багато чого робили вдвох.

«Все зробили, все вистроїли. Дуже боліла душа, що хотілося ж. Ну треба в останній раз, ну просто, ну, будь ласка».

Найважче для Валентина — що він пам’ятає ту дорогу майже по хвилинах.

Каже, Людмила того ранку звернула його увагу лише на одне: «А ти бачиш — село горить».

І воно справді горіло. Над будинками стояв густий дим, який вітер тягнув убік.

Тепер Валентин раз по раз повертається до однієї думки: чому тоді сам не сказав — досить, розвертаємося, їдемо назад.

«Ну вже скажи: та ну його, поїхали додому. Розвернися».

Але він не розвернувся.

Каже, вони проїхали ще зовсім небагато — і далі сталося те, що тепер він прокручує в голові знову і знову: де можна було пригальмувати, куди звернути, що зробити інакше.

«Я вже що тільки не думаю, як можна було вчинити тоді…»

Тепер Валентин просить інших не повторювати їхню помилку.

«Я всіх прошу: убережіть себе і рідних».

Він говорить до тих, хто живе поблизу бойових дій і думає ще раз повернутися додому — за речами, худобою чи просто подивитися на своє подвір’я.

«Кожен любить свою хату, свій дім. Але я всіх прошу: убережіть себе і рідних. Не їдьте туди зараз. Можна потрапити під дрони, отримати каліцтво або загинути. Я вірю, що наші хлопці відстоять наші землі. Просто поки туди не треба їхати».

«Прости, будь ласка, прости»

Наприкінці розмови Валентин дістає листа до Людмили й читає його сам.

У кількох рядках — усе, що тепер уже не скажеш їй вголос: що підняв би на руки, що носив би днями, аби тільки можна було повернути той ранок назад.

А закінчує майже одним проханням: «Вибач, моє сонечко… Прости, будь ласка, прости».

Дронова кілзона вже не закінчується там, де стоять окопи. Вона заходить на дороги й у села, звідки людей давно просили евакуюватися. У KRAKEN наголошують: дрони літають далеко, а місце, де вчора ще було відносно тихо, сьогодні може стати смертельно небезпечним.

Тому поїздка «лише востаннє подивитися на дім» — це ризик не тільки для того, хто сідає в машину. Якщо стається біда, слідом на цю саму дорогу під FPV їдуть військові.

Їдуть по пораненого. Повертаються по загиблого. І щоразу ризикують уже власним життям.

Бо залишити людину там вони просто не можуть.