Вивіз з передової півтори сотні поранених: на пікапі сержант «П’яст» виїжджав з самого пекла

«Головне — думати про людей, не жаліти машину, і давити на газ», — таке головне кредо головного сержанта групи евакуації та бойового постачання роти спецрозвідки 151-го окремого розвідувально-ударного батальйону 10 армійського корпусу Сергій з позивним «П’яст»

Про свій бойовий шлях і досвід, небезпеку «ждунів» та FPV-дронів, а також чому не хоче пересідати з пікапа «на броню» військовий розповів АрміяInform.

Князівсько-королівський позивний обрав… через футбол

Позивний головного сержанта Сергія «П’яст» пов’язаний із польською середньовічною князівською та королівською династією опосередковано — військовий обрав його на честь польського футбольного клубу «Piast Gliwice». Стадіон цієї команди Сергій любив відвідувати, коли тривалий час жив у Польщі.

— Я жив 4 роки до широкомасштабного вторгнення в Гливіцях біля стадіону. Ходив на футбол, дивився матчі, вболівав за місцевий клуб. Це набагато цікавіше, ніж дивитися ігри по телевізору. Тож коди командир роти сказав придумати якийсь оригінальний псевдонім, то обрав цей — «П’яст» на честь футбольного клубу, — пояснює головний сержант появу свого псевдо.

Так і вийшло, що позивний на честь славетної династії П’ястів, за часів якої відбулося становлення польської державності, Сергій обрав немов би у два кроки — з огляду на назву улюбленого футбольного клубу. Тож військовий обрав собі князівсько-королівський позивний випадково, навіть не задумавшись про те.

У перші дні «широкомасштабки» повернувся до України

Сергій згадує, що вже встиг пустити в Польщі коріння і збирався затриматися там на довший час, щоб повернутися в Україну вже ближче до пенсійного віку. Однак все змінив широкомасштабний напад росії в 2022 році. Коли колони біженців стояли на кордоні до країн ЄС, Сергій поїхав в протилежний бік — до України.

— В Запоріжжі була старша донька Владлена, батьки, теща з тестем — я не міг їх лишити. Коли приїхав, то днів 4‒5 бігав по військкоматах — там то не беруть, то документи десь загубили і знайшли аж через два дні. Зрештою взяли у батальйон тероборони, який формувався у Пологах, — розповідає «П’яст».

Він не приховує: вважав, що все закінчиться за 3‒4 місяці, щонайбільше через пів року. Однак відтоді вперто воює вже четвертий рік поспіль і якщо й нарікає на службу, то хіба тому, що як і всі побратими сподівається на заміну для перепочинку — чекає на поповнення.

На «строчці» дослужився до старшого сержанта

На початках Сергію став у нагоді досвід строкової служби, де дослужився до старшого сержанта, виконував обов’язки заступника командира взводу, хоча і мав у підпорядкуванні всього двох підлеглих.

— Я знав, як проходить служба, що таке дисципліна, як будуються відносини між солдатами, сержантами й офіцерами — це дуже допомогло, — розповідає військовий.

Натомість фахові знання по військово-обліковій спеціальності не дуже знадобилися, адже служити на початку 2000-х довелося на техніці, яка застаріла вже на сьогоднішній час. Більше став у нагоді водійський досвід, адже на строковій службі Сергій керував БТРом, та і потім увесь час працював за кермом.

У нагоді став досвід екстремального водіння

Після служби в армії Сергій 6 років працював водієм групи затримання Державної служби охорони, брав участь у затриманнях злочинців. Щоправда, вогнепальну зброю не застосовували жодного разу, хоча доводилося затримувати також і тяжких злочинців.

— Тільки кийки та наручники, стріляти тоді не довелося жодного разу, — пригадує чоловік.

Однак досвід екстремального водіння став у нагоді як у подальшому цивільному житті — Сергій кермував автобусами — так і особливо на війні. Тут головний сержант найвправніший водій підрозділу, який не лише сам впевнено веде автомобіль у найнебезпечніших зонах, але й передає досвід іншим.

Два роки на перетині кордонів трьох областей

Впродовж перших двох років Сергій служив у 116-му батальйоні ТрО, який тримав оборону в районі Новополя неподалік перетину адміністративних кордонів Донецької, Запорізької та Дніпропетровської областей.

— Тоді всі думали захищати Запоріжжя. У травні 2022 нас як завели в Новопіль, так ми там два роки у тримали оборону. Тиловий пункт був у Дніпропетровській області, і ми звідти через Запорізьку область їздили на позиції, які вже бути в Донецькій області — десь кілометрів 12 шлях був, — розповідає військовий.

За цей час він був свідком помітної модернізації української армії. Починали з АК-74 з кількома гранатами, а за півтора роки з’явись автоматичні станкові гранатомети МК-19 американського виробництва, вогонь яких навчилися коригувати з допомогою дронів.

Вивіз з передової півтори сотні поранених

За півтора року Сергій вивіз з передової десятки поранених. В нагоді став пікап, який підрозділ отримав у травні 2022 року і який вдалося вберігати й тримати на ходу надзвичайно довго як для автівки, яка ганяла на самісінький «передок».

У перші роки війни це ще було можливим, адже дрони-бомбери зі скидами та FPV-камікадзе як в українській армії, так і у ворога набули помітного поширення не раніше літа і навіть осені 2023 року.

Загалом за час служби «П’яст» вивіз з нуля понад 150 поранених українських бійців, з них лише за півтора місяці у травні-червні 2024 року — 48. Точного підрахунку, в інший час не вів, бо було не до того.

— FPV-дронів ми не знали аж до того часу, коли нас перевели на Суми, — пригадує військовий. — Це вже зараз вони стали головною загрозою, а на початку війни їх взагалі не було.

Найбільшою загрозою стали FPV-дрони

На Сумщині підрозділ, в якому служив Сергій, тримав позиції на кордоні в районі російського селища Тьоткіно в той час, коли відбувалась Курська операція. Саме там бійці вперше зіткнулися з ворожими FPV-дронами.

— У нас чотири позиції було, але одна дуже важлива на залізничному мості. Хлопці там таку «еспеху» зробили капітальну, там можна було триматися тижнями. Але ми не знали, що таке FPV. І от чотири FPV спалили цю позицію вщент буквально за пів години, — розповідає «П’яст».

Гіркий досвід враховували на майбутнє, адже ворожих FPV-дронів ставало дедалі більше. Зважати на них довелося як під час облаштування позицій, так і під час забезпечення передової логістики в районі «нуля».

По п’ять наших дронів злітаються на одного кацапа

Після Сумщини Сергій продовжив службу на іншому гарячому напрямку неподалік Куп’янська в району Кислівки та Котлярівки. Окупанти в цей час — з літа 2024 року — посилили тиск з метою захопити місто і регулярно відправляли малі штурмові групи по 3‒4 піхотинця під прикриттям дронів та засобів РЕБ.

— На сьогодні нічого кардинально не змінилося. Вони як ішли малими групами — їх дрон супроводжував — так і зараз йдуть. Тільки зараз уже в нас, мабуть, РЕБи якісь кращі стали, тому що зв’язку в них тепер так само часто немає, як у нас було на початку.

Потім, ще й арта наша вже краще працює. І хоча на десять їхніх пострілів ми робимо п’ять, але беремо влучністю. І, головне, у нас пріоритет поки в дронах — чуть де виявили ворога — наші злітаються по чотири, по п’ять, на двох чоловік, на одного кацапа можуть злітатися. У москалів такого немає, — розповідає «П’яст».

Дрони-«ждуни» підступні, але неповороткі

Натомість зараз окупанти мають перевагу в дронах-«ждунах» на оптоволокні, які вичікують на транспорт у ближньому тилу Сил оборони України.

— В «ждунах» у них є перевага, так вони логістику нашу порушують. Але я ж не знаю, як наші «ждуни» десь там у кацапів в тилу сидять. Тому, можливо, і тут ми не відстаємо, просто я не можу адекватно оцінити ситуацію.

Рятує те, що «ждуни» — це важкі дрони на оптоволокні. Вони неповороткі, повільні. Якщо швидко їхати — кілометрів 120 на годину, то від них можна врятуватися. Хто повільно їздить, тим важче буде. А якщо ти можеш їхати на достатньо високій швидкості і керувати нормально транспортом, щоб він не перекинувся, нічого з тобою не буде, — пояснює військовий.

Вісім діб майже без сну на Куп’янському напрямку

— На Куп’янському напрямку в району Кислівки і Котлярівка, коли ворог пер на наш батальйон, я вісім діб майже на спав — майже постійно був за кермом. Завозив БК, вивозив поранених — практично безперервно. Залітав до позицій — і назад.

Коли на восьму добу я привіз останніх поранених, мене медики змусили лягти, сунули капельницю — і я 16 годин спав.

І все — на пікапі. Бо на броню не хочу сідати. На мій погляд, вона велика, важка і не маневрена, на ній від дрона не втечеш і не ухилишся. А пікап — це для мене найкращий транспорт.

«Головне — думати про людей, не жаліти машину, і давити на газ»

— Одного разу «ждун» на краю дороги сидів з правої сторони, і коли помітив мене, то почав злітати. Я пішов вліво, він нахилився десь під 45 градусів, щоб мені прямо в капот ударитися чи в лобове скло.

Але я побачив, що кут дуже великий і різко звернув вправо, об’їхав його, він вибухнув ззаду. Шкода тільки, що хлопець, який був у кузові з дробовиком, отримав кілька невеликих уламків в руку і в ногу.

Тому не треба жаліти машину, коли везеш людей в такій зоні. Машину можна відремонтувати або нову купити, а людей не повернеш. Тому головне — думати про людей, не жаліти машину, і давити на газ.