Він вчить мене любові: Вівчарюк про сина з аутизмом, театр і стосунки на відстані

Актор Дмитро Вівчарюк, який відомий за фільмами Довбуш, Козаки. Абсолютно брехлива історія та серіалом Встигнути до 30, розповів про кризи у стосунках з дружиною та сина з аутизмом.

Також в ексклюзивному інтерв’ю Life. Фактам ICTV він висловився про секс-скандал в університеті Карпенка-Карого, про бажання піти на фронт, про російських акторів та українців, які втомилися від війни.

Про театр і роботу під час війни

– Попри війну, театр зараз переживає так званий етап розквіту. Зали заповнені, квитки розкуплені на кілька місяців вперед. Чому, на вашу думку, українці лише зараз почали так цікавитися театром?

– Український театр завжди був на одному із перших місць у світі. Нічим не поступався європейським і британським театрам. І наразі дійсно тішить, що це розгледів український глядач.

Попит виріс, тому що до нас перестали приїжджати артисти з інших країн, а людям треба дивитись, надихатись, Відтак українці нарешті почали поважати своє українське та цікавитися нашими митцями. 

– Розкажіть, у яких театральних та кінопроєктах ви зараз залучені? Над чим працюєте?

– За час повномасштабної війни знімався в серіалі Сховища, де було 8 історій, в одній з них я грав головну роль. Дуже крутий матеріал, дуже крутий підхід. Грав у серіалах Встигнути до 30 і Зв’язок. Зараз будемо готувати третій та четвертий сезони серіалу Встигнути до 30. Зараз ще готуюсь до одного масштабного повнометражного проєкту, там у мене драматична роль, але поки не маю права нічого розголошувати.

Щодо театральних робіт, то зіграв Гамлета у виставі Леся Подерв’янського. Ви могли мене ще й бачити в антрепризі ТеатрАрт під назвою Grand Hotel або Зіркові пристрасті. Я думаю, що будемо відновлювати спектакль Холостяки з Дашею Малаховою та Максимом Галенком, але це поки що в роздумах.

Фото: Дмитро Вівчарюк

Відновили легендарну виставу Матінка Кураж в театрі юного глядача на Липках. Наразі це просто майданчик, на якому відтворюється вистава. Я хочу, щоб цю виставу побачила не тільки Україна, а й увесь світ. Хочу просувати її, хочу стати її продюсером, тому що це моя студентська вистава.

Тоді вона набрала дуже великого розголосу. Це був прям резонанс у сфері культури не тільки Києва та України, але і Європи, а, можливо, і світу. До нас прилітали люди з Америки, Ізраїля, Німеччини, Австрії, щоби подивитися студентську виставу в студентському театрі. Наразі вона, як ніколи, актуальна, аналогів такої вистави немає.

Про секс-скандал у Карпенка-Карого

– Ви навчалися в університеті імені Карпенка-Карого, який опинився в центрі уваги через низку скандалів. Зокрема, й ваша дружина Ольга розповіла про психологічний аб’юз і шеймінг з боку викладача Юрія Висоцького. Чи стикалися особисто ви з психологічним чи сексуальним насильством під час навчання?

– Ні! Не стикався, не схиляли мене. Я вчився на курсі в майстерні Валентини Іванівні Зимньої, народної артистки України, прекрасного майстра. Вона мені дала професію, вона мені дала все. Так, було не без того, що вона могла крикнути, але це було так по-материнськи. Мама на мене теж в дитинстві кричала, але для того, щоби просто застерегти від чогось.

А от харасменту з якимось неадекватними речами не було, я маю на увазі Білоуса Андрія Федоровича, дійсно факти, які не мають права на існування. Це хвороба, таких людей треба просто знищувати. Це театри пострадянські, комуністичні, де він ідол, творець і йому ніби мають всі кланятися.

Це абсурд насправді. Це треба викорінювати з театру, тому що ми творчі особистості: режисери, художники, музиканти, актори – усі щось створюють задля спільної цілі. Молодь піднялась, це супер, хай викорінюють все це, вибачте на слові, бл*дство.

Я б хотів ще сказати про чесність. На початку повномасштабної війни наш художній керівник Театру Оперети Богдан Струтинський просто кинув колектив, поїхав, а потім приїхав через чотири місяці, отримав медальку від Залужного за допомогу Збройним силам України. І мене це трошки тригернуло, просто коли я з перших днів допомагаю, мені з театру той пише: Дімка, допоможи, там ліки, там їжа, там просто відвезти, там передати, там амуніція.

А так, просто людина пропала, маючи автобус, яким міг би евакуювати людей. До нього були звернення щодо створення на території театру волонтерського центру, та відповідь була: З театру ми не будемо робити громадський туалет. Оце такі криси є, які втекли і зараз повернулися, тому що треба ж годуватись. У мене є багато доказів корупції в Театрі Оперети. Та питання, який ця людина може мати стосунок до Карпенко-Карого?

Ця людина живе, я знаю, в системі, в долі, вона ділиться, тому його закривають, як і Білоуса, кришують багато. Але якщо зараз нічого не зміниться, не змінять майстрів, того ж Білоуса, Висоцького і всіх інших, ну, це буде просто величезним провалом і тоді безнадія буде в людей. 

Фото: Дмитро Вівчарюк

– Чому, на вашу думку, випускники університету лише зараз наважилися розповісти свої історії?

– Раніше розповідали, але все згладжували, говорили, а хто тобі повірить, а де докази. Раніше не було ні телефонів, нічого такого, щоб зафільмувати. А зараз на айфоновсько-самсунговських речах можна все записати, зафіксувати, щоб це не на словах було. Тому що, ну хто ж повірить, що якийсь народний артист чіпав якусь студентку? Хто студентці повірить? Тим паче у війну у всіх загострилося бажання справедливості.

– Як думаєте, чи зміниться щось у виші після того, як випускники наважилися поділитися своїм досвідом? Яких заходів потрібно для цього вжити?

– Якщо є адекватність у Міністерстві культури, адекватність в Департаменті культури, це ж не тільки в Києві, подібне коїться у всіх театрах та й у всіх сферах, але культура – це те, що має бути прикладом. Якщо система продовжить існувати, то вони собі зроблять гірше.

Дуже багато людей вийдуть на протести, дуже багато людей зроблять так, що театр, як структура, перестане існувати. Маю на увазі справжній театр. Так, звичайно, завжди знайдуться ті, хто за три копійки вихвалятимуть режисерів, бо їм до звання залишилося трішки, або будуть виправдовувати, що дітей треба годувати. Ну, раби системи завжди будуть. Та зараз має все змінитися! 

Про стосунки з дружиною на відстані

– Стосунки на відстані через війну – це буденність для багатьох українців. Коли та де ви востаннє бачилися зі своєю дружиною Ольгою та дітьми? 

– На початку було дуже-дуже важко, прям розривало від несправедливості. Востаннє до них їздив на Новий рік, до цього не бачив їх чотири місяці. Маю всі законні підстави для того, щоби побачитись, тому що у мене синочок Захарчик має інвалідність.

Якби хотів, я б вже 350 тис. разів виїхав, та вважаю своїм не те що боргом, а своїм обов’язком змінити щось у цій країні. Так, я дуже сумую, але мені пощастило з дружиною, вона у мене дуже розумна, мудра, і тому зараз вона жертвує усім заради наших дітей.

А я тут намагаюся зробити щось для того, щоб вони могли повернутися в ту країну, про яку я мрію. Я нікого не напрягаю, не змушую змінюватися, мені хочеться в моментах зламати цю жахливу систему. У нас багата родюча прекрасна країна, яка має право на своє автономне існування.

– Як, попри відстань, вдається підтримувати романтику з дружиною та зв’язок із дітьми? Як змінилися ваші стосунки, чи були кризи за цей час?

– Так, звичайно, були кризи. Це все адекватно, це все нормально. Накопичується втома, відстань… Бували скандальчики, трошки гиркали одне на одного. Але моя дружина дуже розумна.

Діти прекрасно розуміють, що тато тут, тато допомагає, тато створює щось прекрасне для того, щоб вони могли сюди приїхати і жити в тій країні, у якій ми хочемо. Я роблю для цього все, і я вдячний ще раз своїй дружині, бо вона в мене просто космос, якби не вона, то я не знаю, що я робив би.

– Як думаєте, чи зможуть у 2025 році дружина та діти повернутися додому, в мирну Україну? 

– Хочуть повернутися на трошечки, на тиждень, тому що треба і паспорти зробити, і треба Захарчику переоформити деякі документи. Не знаю, як воно буде, але сподіваюсь, що приїдуть.

Переглянути цей допис в Instagram

Про сина з аутизмом

– В одному з інтерв’ю ви сказали, що син Захар багато чому вас вчить. Чому саме ви навчилися у нього?

– Він мене вчить чистої любові, поваги, тому що те, що він робить, як він відчуває людей, як він з ними обіймається, коли каже Ні… я просто дивуюсь. Він гіперболізований в усьому: в любові, в емоціях, в щирості. І, звичайно, найбільше, чому він може мене вчити, це сприйняття людей такими, які вони є.

– Розкажіть, як дізналися про діагноз сина? Коли проявилися перші ознаки розладу аутистичного спектра і що це були за ознаки?

– Здебільшого це робила моя дружина, я просто заробляв гроші для того, щоб можна було дитині дати і психолога, і дефектолога, і реабілітолога, і ходити в басейни. У двох словах це не опишеш, тому що цьому можна присвятити окреме інтерв’ю. 

– Які поради можете дати батькам, які виховують діток із розладом аутистичного спектра?

– Можу дати одну пораду – не ховайте своїх дітей, пишайтесь ними, захоплюйтесь ними! Повірте, вони – найчистіше, що є в цьому світі. Вони незакомплексовані, у них немає моменту пристосування до когось, або посміхнуться, бо так треба, або крикнуть, бо так треба, щоб всім було вигідно. Вони щирі тут і зараз. Ваша дитина говорить те, що відчуває.

Давайте їм все, давайте їм любов, освіту за можливістю. Розвивайте їх в усіх спектрах, які тільки можливі. Взагалі у навчанні, у письмі, вони генії, повірте. Вони концентруються на певних речах, це майбутні генії.

Так, є різні форми, є важкі, є більш легкі. Нам пощастило, бо у нас середня форма, не сильно важка. Я бачу багатьох різних діток із ДЦП, із важким аутизмом, та всі вони прекрасні. Такі діти даються небагатьом. Якщо це сприймати, вони навчать вас багато чому. У цьому світі ви живете в рамках, вони живуть без рамок.

Про акторів з РФ та бажання піти на фронт

– В Україні досі є люди, зокрема й публічні, які продовжують розмовляти російською та слухати музику РФ. Як ставитеся до цього? 

– Негативно ставлюся до цього. Як казав Чорновіл: Держава з двома мовами – це розкол держави. Є держави, в яких існує декілька мов, наприклад, Франція.

Але ж не країна, яка є твоїм агресором, країна, яка кожну хвилину вбиває твоїх громадян, твоїх братів і сестер, твоїх знайомих, близьких, а ти досі продовжуєш слухати і дивитися російською, спонсорувати їхній ринок, говорити російською.… Мова – це перше, що має бути в кожної свідомої людини, яка зветься українцем чи українкою.

– За час своєї кар’єри ви перетиналися також і з російськими акторами. Чи писав вам хтось з РФ після початку вторгнення та чи вважаєте, що є “хороші росіяни”? 

– Так, я знімався багато з ким із Росії до 2014 року. Є ті, хто не висловили свою позицію після 2014 року, такі залишаються в тіні. І наше, на жаль, медійне продюсерське суспільство дозволяло їм приїжджати сюди, бо вони ж, ніби проти війни, вони нічого не сказали, не підтримали, значить, типу от, за українців. Це така була дурна насправді позиція.

Писали мені деякі актори дуже публічні, дехто навіть запрошував: Приїжджайте, ми вас приймемо. Усі вони тварі, які вбивають українців, спонсори війни, і все.

Фото: Дмитро Вівчарюк

– Чимало акторів з початку війни долучилися до лав Збройних сил. Чи були у вас думки піти на фронт?

– З першого дня війни у мене були думки піти на фронт. Багато акторів долучилися. У мене на самому початку була зустріч з одним із полковників. Він мені сказав: Діма, те, що ти зараз робиш, це набагато важливіше, ніж ти візьмеш автомат. Твої публічність і об’єми допомоги набагато важливіші, ніж те, що ти пішов би воювати. Адже ти можеш забезпечити 10-20 підрозділів будь-чим, починаючи з якихось гігієнічних речей, закінчуючи машинами і всім іншим.

Та я тільки з часом зрозумів, що він дійсно мав рацію. Можливо, там всі будуть. Але три роки, і багато кого вже немає в живих: з акторів, з режисерів, з постановників, з каскадерів. Хочеться, щоб все це закінчилося. Якщо час настане, значить так треба буде. Я йду до кінця!

Фото: Дмитро Вівчарюк

– Що можете сказати українцям, які скаржаться на втому та зневірюються через затягування війни?

– Хай кожен з українців прийде в найближчий госпіталь, там 100% є військові, і просто їм це в очі скажіть. Багато хто розчарувався, тому що багато грошей крадеться. Хай підуть і скажуть це тим, хто втратив близьких, втратив знайомих за цілісність нашої країни, за нашу землю, за нашу мову, за наші культурні цінності. Просто хай їм це скажуть.

Є якісь адекватні речі, втома від війни у хлопців, які три роки на передовій і їх ніким не замінюють. Це, я розумію, адекватна втома. Я навіть розумію тих військових, хто йде в СЗЧ. Для чого зневірюватися? На*ер тисячі, сотні полонених, сотні тисяч? Для чого? Для того, щоб зараз просто взяти і здатись? Ну, не можна так робити. Це неправильно!