Відмінності, які об’єднують: як у Силах оборони знаходять спільну мову люди різних поглядів, мов та переконань

Сучасне українське військо — це зріз суспільства, адже сьогодні нашу країну пліч-о-пліч захищають люди найрізноманітніших професій.

І хоча всі вони об’єднані однією метою, поглядів щодо того, як саме її досягти, може бути доволі багато.

Чи є це проблемою, чи навпаки — перевагою, з’ясовували в рамках дискусії «Захисники різні. Україна одна» відомі вітчизняні письменники Павло Белянський, Дмитро Крапивенко, Артем Чапай та Артур Дронь, ділячись власним досвідом військової служби.

Коли люди доповнюють один одного, відмінності – не проблема, а перевага

Хоча армія прагне до певної стандартизації та уніфікації, індивідуальність кожного бійця за тих чи інших обставин все одно час від часу виринає назовні. Як правило, шлях, який проходить ще донедавна цивільна людина, опинившись в армії, проторюється з урахуванням її власних поглядів, сенсів та контекстів.

Проте й уникнути певного впливу ззовні, перебуваючи у настільки тісній структурі, досить важко. Опинившись в одному колективі, військові неодмінно обмінюються між собою власним життєвим досвідом, формуючи нові соціальні групи.

У таких умовах речі, які раніше хтось вважав для себе пріоритетними, можуть відійти на другий план, навіть якщо йдеться про такі, здавалося б, принципові моменти, як мова.

Як згадує Павло «Паштета» Белянський, який є лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка 2026 року за роман «Битись не можна відступити», на початку служби його батальйон формувався у Кривому Розі. Через це у ньому «україномовним був, може, один з двадцяти, один з тридцяти».

Проте для «Паштета» це було цілком нормально, адже наша країна, хоч і єдина, але дуже різна.

«Коли ми говоримо про Італію, південну та північну — вони дуже відрізняються. Люди відрізняються, розмовляють по-різному, у них різний темперамент. І це нормально. Вони якось існують всі в одній країні. Так, у нас люди різні. Але це, я вважаю, дуже класно. Ну не може людина, яка живе серед гір, бути така ж сама, як, там, степняк, наприклад. Це різні підходи до життя, це різне сприйняття життя, це різне сприйняття землі. Ну правда, не може це бути одна й та сама людина. Тому треба прийняти, що ми різні — і це добре. З цим і треба жити», — пояснює він.

За словами Белянського, саме завдяки своїм відмінностям військовим легше знаходити вихід з найскладніших ситуацій. Під час виконання задач кожен з них може користуватися своїм власним багажем знань, що зрештою формує індивідуальні підходи до розв’язання проблем, які можуть виявитися корисними для всіх.

«Чого мене точно навчило військо, що там все дуже відрізняється від цивільного підходу. От, коли щось треба зробити цивільному, то це завжди проблема. Для військового — це завжди завдання. Оце настільки відрізняє сам підхід! Якщо для цивільного проблема може бути чимось таким трагічним, то військовий: «Так, завдання таке. Що треба зробити? Колод нема, скоб нема… Щось зробимо». Це завжди завдання. І було багато завдань, які мали вигляд проблем, проте ми їх виконували», — згадує боєць.

Сила будь-якого війська в його єдності

Дмитро Крапивенко, як колишній військовий, також поділяє його думку, зазначаючи, що сегрегація у війську за тими чи іншими ознаками — далеко не найкраща ідея.

«Я пам’ятаю період АТО, коли я як волонтер багато спілкувався з нашим військовим, тоді військове керівництво припустилося помилки. Вони формували бригади суто за територіальною ознакою. У 93-й були Дніпро та  область, а, наприклад, 24-та — Галичина. І приїжджаєш у 93-тю: «Де ці «западенці», де ці патріоти? Тут у нас пацани тільки з Дніпра воюють». Приїжджаєш у 24-ту, кажуть: «От ми тут маємо за тих гинути, а де вони, де ті донецькі, де ті дніпровські?». І так далі. Слава Богу, командування ці помилки врахувало. Ми служили вже у мультикультурному, в українському значенні, війську. Тому все добре», — ділиться він своїми спогадами.

Своєю чергою Артем Чапай додає, що спрямувати таку кількість різних поглядів в одне річище доволі не просто. Втім, на його думку, такої необхідності насправді й не має, адже, якщо задати правильний курс, військовий колектив цілком здатен не тільки до самоорганізації, а й до саморегуляції.

«У мене були й католики, і пастори протестантські… Тобто, навіть із цієї точки зору, наскільки ми різні, і тим не менш, ми робимо одне й те саме. В армії я стикнувся з побутовою гомофобією. І водночас серед моїх побратимів були люди, які належать до ЛГБТ. Але всі ці люди, попри все, між собою якось уживаються», — зазначає письменник, згадуючи свою службу.

Через діалог формується братерство

Ще один ветеран Артур Дронь це пояснює згуртованістю абсолютно різних людей тим, що, коли відмінності між ними починають сприйматися як їхні особливості, це спонукає до діалогу та обміну думками, а саме так і зароджується справжнє братерство.

«Я, коли потрапив в армію, ще нічого, так би мовити, ні у цьому світі, ні в країні не бачив. Саме тоді я найбільше поїздив по Україні, познайомився з людьми зі всюди. І це була перша можливість не просто познайомитися, а бути в таких якихось дуже близьких стосунках, які ми називаємо побратимством. Йти з людьми з усіх кінців України — це було дуже цінним», — констатує він.