Україна і світ

В Богдана з Гостомеля окупанти стріляли з БТРа. Хлопець дивом вижив

Богдан тільки-но повернувся з лікування в Італії, де він провів майже вісім місяців. У хлопця тяжка хребетно-спинномозкова травма.


– Мене часто запитують, чи я військовий? Навіщо по мені стріляли? Мені просто не вірили, – розповів Богдан. – Іноземцям несила було повірити, що він, цивільний, дістав поранення у черзі за продуктами.

Це сталося на другий день повномасштабної війни. 20-річний Богдан – сам родом з Полтавщини – оселився у Гостомелі, саме влаштувався на роботу. Місцевий аеродром бомбить ворожа авіація, люди ховаються у підвалах, хтось намагається купити бодай якісь харчі.

Хлопець стояв перед магазином разом з усіма. Раптом з-за рогу виїхав ворожий БТР і відкрив вогонь. Далі згадує лише уривки: його витягають з-під вогню, хтось надає першу допомогу.

 – Стріляли по людях, – говорить Богдан. – Просто з перших пострілів в мене влучили сюди  (показує) дві кулі, я впав. Було таке враження, що відірвало ноги.

Хлопцю пощастило, що поруч була медсестра, вона ховалася в підвалі неподалік. А потім знайшовся чоловік, що відвіз його в лікарню в Бучі.

А в цей самий час із сусіднього Ірпеня до Бучі прямувало подружжя лікарів – Андрій та Ольга Свистуни. Вона – педіатр, він – нейрохірург.

Залишивши своїх дітей у відносно безпечному місці, на свій страх і ризик чоловік і дружина їдуть на підмогу бучанським медикам. Вони тоді не знали, що залишаться там на два тижні.

Лікарня ледь встигала приймати поранених.

 – Люди приходили і вдень, і вночі, їх привозили у візочках супермакетів, в ковдрах, – розповідає Ольга Свист.

Там вони вперше побачили Богдана. Вкрай важкого.

 – Поранення грудної клітки, легень – колеги намагалися стабілізувати його там, на місці. Вони на той момент і в тих умовах здійснили справжній подвиг, – сказав Андрій Свист.

Стан Богдана стабілізували. А нейрохірург із дружиною паралельно з допомогою іншим пораненим продовжували опікуватися хлопцем. Буча була уже повністю окупована.

Лікарі попри окупацію під вибухами продовжували рятувати життя. Утім, довго так тривати не могло.

Андрій зателефонував Аллі Мельничук, очільниці БФ Мама і немовля.

Він просив про евакуацію дітей, оскільки їх там було багато, а під обстрілами кожен день може стати останнім. Бо в тих умовах шансів вижити не було.

Пані Алла – очільниця благодійного фонду, який у мирний час допомагав молодим мамам і немовлятам, а з перших днів повномасштабної війни почав вивозити поранених дітей з усієї України на лікування за кордон.

Коли з Бучі організували додатковий зелений коридор, найтяжчих вивезли звичайними мікроавтобусами.

 – Мене на щиті занесли в автобус, щоб не рухати, – згадав Богдан.

Їхали повз ворожі блокпости, на Житомирській трасі їх зупинили, бо треба було пропустити колону танків.

 – Неможливо було дивитися на узбіччя, – згадала Ольга. – Там всі цивільні машини були підірвані.

Коли вони нарешті дістаються до Києва, поранених приймає медична мережа, де працює Ольга. На стабілізацію поранених є лише доба. Наступного дня клініка організовує медичний конвой, щоб евакуювати дітей до Італії. Там їх уже чекає пані Алла.

 – Коли Алла зателефонувала і сказала: “Діти в мене”,  тоді тільки й видихнули, – розповів Андрій.

Дітей прийняла папська клініка в Римі, 20-річного Богдана – лікарня ДжамЕлі для дорослих. Він потроху набирався сил.

Найбільше хлопцю бракувало звичної української їжі – борщу та голубців. Але українці, що живуть в Італії, інколи приносили саме рідні страви.

Стан Богдана покращується, він уже може сидіти. Вчиться керувати кріслом і обслуговує себе сам. Але поранення виявилося надто тяжким.

 – Сказали, що не зможу ходити, – говорить Богдан.

До цієї думки він іще звикає. Тепер його реабілітація – фізична й психологічна – продовжиться уже в Україні.

Тут хлопця лікуватиме медична клініка Добробут, її благодійний фонд надав йому новий візок. Лікарі Ольга і Андрій після Бучі вступили до лав ЗСУ.

А пані Алла зараз мчить італійськими дорогами домовлятися з черговою клінікою про поранених українських дітей. Тепер уже з Харкова. Загалом з перших днів повномасштабної війни її фонд евакуював до Європи понад півтисячі  маленьких українців.

Всі наші діти, які лікуються в Європі, живі і одужують, а за першої ж можливості повертаються додому.


Богдан, Гостомель

Богдан тільки-но повернувся з лікування в Італії, де він провів майже вісім місяців. У хлопця тяжка хребетно-спинномозкова травма.


– Мене часто запитують, чи я військовий? Навіщо по мені стріляли? Мені просто не вірили, – розповів Богдан. – Іноземцям несила було повірити, що він, цивільний, дістав поранення у черзі за продуктами.

Це сталося на другий день повномасштабної війни. 20-річний Богдан – сам родом з Полтавщини – оселився у Гостомелі, саме влаштувався на роботу. Місцевий аеродром бомбить ворожа авіація, люди ховаються у підвалах, хтось намагається купити бодай якісь харчі.

Хлопець стояв перед магазином разом з усіма. Раптом з-за рогу виїхав ворожий БТР і відкрив вогонь. Далі згадує лише уривки: його витягають з-під вогню, хтось надає першу допомогу.

 – Стріляли по людях, – говорить Богдан. – Просто з перших пострілів в мене влучили сюди  (показує) дві кулі, я впав. Було таке враження, що відірвало ноги.

Хлопцю пощастило, що поруч була медсестра, вона ховалася в підвалі неподалік. А потім знайшовся чоловік, що відвіз його в лікарню в Бучі.

А в цей самий час із сусіднього Ірпеня до Бучі прямувало подружжя лікарів – Андрій та Ольга Свистуни. Вона – педіатр, він – нейрохірург.

Залишивши своїх дітей у відносно безпечному місці, на свій страх і ризик чоловік і дружина їдуть на підмогу бучанським медикам. Вони тоді не знали, що залишаться там на два тижні.

Лікарня ледь встигала приймати поранених.

 – Люди приходили і вдень, і вночі, їх привозили у візочках супермакетів, в ковдрах, – розповідає Ольга Свист.

Там вони вперше побачили Богдана. Вкрай важкого.

 – Поранення грудної клітки, легень – колеги намагалися стабілізувати його там, на місці. Вони на той момент і в тих умовах здійснили справжній подвиг, – сказав Андрій Свист.

Стан Богдана стабілізували. А нейрохірург із дружиною паралельно з допомогою іншим пораненим продовжували опікуватися хлопцем. Буча була уже повністю окупована.

Лікарі попри окупацію під вибухами продовжували рятувати життя. Утім, довго так тривати не могло.

Андрій зателефонував Аллі Мельничук, очільниці БФ Мама і немовля.

Він просив про евакуацію дітей, оскільки їх там було багато, а під обстрілами кожен день може стати останнім. Бо в тих умовах шансів вижити не було.

Пані Алла – очільниця благодійного фонду, який у мирний час допомагав молодим мамам і немовлятам, а з перших днів повномасштабної війни почав вивозити поранених дітей з усієї України на лікування за кордон.

Коли з Бучі організували додатковий зелений коридор, найтяжчих вивезли звичайними мікроавтобусами.

 – Мене на щиті занесли в автобус, щоб не рухати, – згадав Богдан.

Їхали повз ворожі блокпости, на Житомирській трасі їх зупинили, бо треба було пропустити колону танків.

 – Неможливо було дивитися на узбіччя, – згадала Ольга. – Там всі цивільні машини були підірвані.

Коли вони нарешті дістаються до Києва, поранених приймає медична мережа, де працює Ольга. На стабілізацію поранених є лише доба. Наступного дня клініка організовує медичний конвой, щоб евакуювати дітей до Італії. Там їх уже чекає пані Алла.

 – Коли Алла зателефонувала і сказала: “Діти в мене”,  тоді тільки й видихнули, – розповів Андрій.

Дітей прийняла папська клініка в Римі, 20-річного Богдана – лікарня ДжамЕлі для дорослих. Він потроху набирався сил.

Найбільше хлопцю бракувало звичної української їжі – борщу та голубців. Але українці, що живуть в Італії, інколи приносили саме рідні страви.

Стан Богдана покращується, він уже може сидіти. Вчиться керувати кріслом і обслуговує себе сам. Але поранення виявилося надто тяжким.

 – Сказали, що не зможу ходити, – говорить Богдан.

До цієї думки він іще звикає. Тепер його реабілітація – фізична й психологічна – продовжиться уже в Україні.

Тут хлопця лікуватиме медична клініка Добробут, її благодійний фонд надав йому новий візок. Лікарі Ольга і Андрій після Бучі вступили до лав ЗСУ.

А пані Алла зараз мчить італійськими дорогами домовлятися з черговою клінікою про поранених українських дітей. Тепер уже з Харкова. Загалом з перших днів повномасштабної війни її фонд евакуював до Європи понад півтисячі  маленьких українців.

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram

Всі наші діти, які лікуються в Європі, живі і одужують, а за першої ж можливості повертаються додому.

Джерело ФАКТИ. ICTV
2022-11-11 14:05:31