Україна і світ

Україна – країна героїв, і треба це показувати. Журналістка Фактів ICTV розповіла про роботу під час війни

Журналістика – це не просто робота. Це покликання. Покликання показувати й розповідати правду, особливо під час війни. У журналістів свій фронт – інформаційний, адже люди хочуть чути й хочуть, щоб їх чули.

Журналістка Фактів ICTV Ольга Чайко розповіла про роботу під час війни, що було найважче, як разом із людьми переживає їхні історії та як не дійти до психологічного виснаження.

Для Ольги війна почалася так само, як і для кожного українця, – о 04:30 24 лютого. Майже одразу під вікнами будинку заметушилися сусіди – люди намагалися поспіхом виїжджати, вивозити сім’ї.

Робота на початку війни

Чоловік Ольги тоді запропонував їй поїхати на телеканал, бо там буде спокійніше. Дорогою Ольга знімала на телефон людей в метро, на вулицях, у громадському транспорті.

– На каналі зранку вже було багато людей. Були ефіри, всі хапалися за роботу, намагалися бути корисними. Проте були проблеми з тим, щоб виходити на вулиці та знімати матеріал, бо почалися історії про ДРГ (диверсійно-розвідувальні групи). Я знімала на телефон, ми боялися стояти з камерою, щоб не подумали, що ми якась ДРГ, і нас не зняли снайпери, – пригадує Ольга.

За її словами, були і включення вже з напівпорожнього Києва. У метро й на вокзали тоді не пускали знімати.

Але за кілька днів все ж вдалося увійти в ритм роботи – почався всеукраїнський телемарафон. Жити довелося на каналі – фактично туди переселитися.

Ольга розповіла, що живе в Києві на лівому березі, тож тоді дуже боялася, що Росія вдарить по мостах і вона не зможе дістатися до роботи.

– Мене привіз мій син і я так і лишилася на каналі. Ночувати доводилося у підвалі. Якось попросила у своєї колеги привезти мені якусь футболку, щоб було в чому спати… – пригадує журналістка.

Знімати вибухи та прильоти тоді Генштаб уже заборонив, тому основні сюжети журналістів були про гуманітарну ситуацію, про те, що відбувається на вокзалах – як люди намагаються виїхати.

Операторів і машин на каналі стало менше, бо багато хто з них вивозив свої родини. Тому, як пригадує Ольга, доводилося ходити пішки і знімати на телефон. Та й люди на камеру не дуже хотіли говорити.

Була цікава ситуація із хлібом. Якось почали говорити, що в Києві зник хліб. Та виявилося, що хлібзавод його випікає і навіть готовий це показати. Проте просили це робити так, щоб не показувати адресу заводу, бо від росіян могло “прилетіти”.

За словами Ольги, деякі працівники навіть погодилися, щоб у сюжеті показали їхні обличчя. Це був “хороший шок” – люди не боялися, що до них можуть прийти, бо вони спілкувалися з пресою.

Перший місяць працювати журналістам доводилося в Києві. В область якось поїхали колеги Ольги – Олег Корнієнко і Таня Наконечна. Але сюжету толком не вийшло, бо почався дуже сильний обстріл і команда просто не вимикала камеру. Весь сюжет був з того, що бачила їхня камера.

У Київській області Ользі вперше вдалося побувати на початку квітня, коли росіяни повтікали. Журналістка тоді поїхала в Гостомель, де знімала поховання мирних людей. Там Ольга спілкувалася з директором місцевої школи, сина якого вбили. Каже, що слухати розповідь батька, що уже й не виказував емоцій, була просто несила.

Ольга наголошує, що у журналістів має бути холодний розум, адже важливо суспільству донести інформацію такою, як вона є. Проте, коли на власні очі бачиш жахіття війни, страждання, розумієш, що ти звичайна людина – з усіма людськими емоціями, болем і переживаннями.

Як змінилося життя журналістів

За майже півтора року війни журналістське життя Ольги та її колег змінилося.

Зараз уже герої сюжетів не бояться, щоб їх знімали – навпаки, хочуть виговоритися. Вони використовують журналістів як психологів. Дуже часто буває, що доводиться вимикати камеру і просто вислухати людину.

До війни в разі якоїсь надзвичайної події знімальна команда намагалася першою дістатися на місце і показати, що сталося. З війною все змінилося – зараз має бути інформаційна тиша, щоб це не допомогло ворогу.

А робота в телемарафоні – це робота нонстоп. Буває так, що вісім годин просто не розслабляєшся.

Як втриматися психологічно від історій про людські трагедії

За словами Ольги, під час журналістської роботи дуже допомагає розуміння, що “ти маєш донести людям правдиву інформацію”. Але буває через два-три дні від історій “накриває”.

Колись знайомий Ольги лікар-онколог сказав, що він не може всіх жаліти, бо так на всіх не вистачить, а йому потрібно лікувати людей. Так і тут – тобі просто треба зробити свою роботу, розповідає журналістка.

Цікавим є те, що з деякими героями сюжетів вдається стати друзями і підтримувати зв’язок, бо їм також треба виговоритися.

Місія журналіста під час війни

За словами Ольги Чайко, місія українських журналістів, які працюють у реаліях війни, полягає в тому, щоб показати своєму народові та світу правду про війну.

А ще місія українських журналістів – це налаштувати мізки наших людей, що ми народ України, а Україна – це головне.

– Для мене особисто важливо показати тих героїв, які пережили всі ці страхіття, вижили, не збожеволіли, продовжують працювати. Та й мене вони надихають. Україна – це країна героїв, і ми маємо це показувати, – розповіла Ольга.

Дуже показовою рисою українців є те, що в цій жахливій боротьбі з ворогом наші люди себе віднаходять: допомагають одне одному, підтримують, посміхаються.

Взагалі наша Україна унікальна, бо нас бомблять, а ми в деяких аспектах живемо краще, ніж на Заході. Наприклад, за темпами цифровізації чи провадження технологій, зауважує Ольга Чайко.

Людям треба, щоб їх чули, наголошує журналістка. У нас дуже багато світлих людей, які рухають Україну.

Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram

Якщо побачили помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту і натисніть Ctrl+Enter.

Джерело ФАКТИ. ICTV
2023-06-06 10:00:29