У мирний час приймала пологи, зараз рятує воїнів, що, можливо, у неї народилися

У дитинстві її називали Світлячок. Тепер у неї такий позивний. Обрала, як спогад про дитинство. Проте, всі, хто знають Світлану Галич, хто зустрічався з нею на важких дорогах війни, вважають, що псевдо якнайкраще розкриває характер медикині фронтового шпиталю.

У мирному житті вона 35 років була жіночою лікаркою, докторкою наук, професоркою. А нині рятує і чоловіків, бо очолює хірургічне відділення 61-го мобільного шпиталю на південному напрямку.

– Я добровільно мобілізувалася 2 березня 2022 року. В мене не було питання, йти мені в ЗСУ чи не йти, – згадує Світлана.

Вона мала хірургічні навички, оскільки акушерство та гінекологія —хірургічна спеціальність. Тому, каже, їй потрібен був короткий час для того, щоб навчитися фахово надавати допомогу пораненим.

Вона – на першому рубежі надання допомоги. Коли привозять поранених будь-який військовий хірург здійснює хірургічну обробку ран, зупиняє кровотечі. Тобто, робить те, що потрібно невідкладно, щоб людина не загинула.

– Не можу говорити, скільки людей пройшло через мої руки, через наш госпіталь. Але можу сказати, що усі вони герої. Це люди, які готові віддати найголовніше, що в них є, свої життя, – говорить очільниця хірургічного відділення.

У важкі часи випробувань і втрат доля дивовижним чином зводить людей, які колись давно пересікалися у житті.

Так і Світлана в одному із поранених, якого доставили в шпиталь, упізнала щасливого татуся, якому дружина п’ять років тому подарувала сина. Народжувала жінка якраз у професорки Галич.

– Я щоразу думаю про те, що, може, серед поранених є ті, кого я приймала на світ божий. Але просто про це не знаю, і вони не знають, – говорить хірургиня.

Жінка каже, що завжди пам’ятає, наші герої – чиїсь діти, яких матері важко народжували. А тепер віддали найдорожче своїй країні.

Довелося  одного разу і основну професію згадати.

– Якось мене викликає черговий хірург, каже “Родіонівно, тут жінка народжує”. Наші хірурги дуже потужні, але пологи — трошки не їхній фах, – згадує Світлана.

Вона прийняла пологи. І перша взяла на руки здорового хлопчика, маленького українця Назара.

Його мама й тато тікали вночі з окупованого села, бо вороги пригрозили, якщо народить хлопчика, його відберуть. Сказали, що хлопчиків треба вбивати, бо вони колись за Україну воюватимуть.

Світлана розказує, що коли дізнається про нові факти звірств, які коять росіяни, в неї, як клубок до горла, піднімається ненависть до ворога.

– Це нормальна реакція, однак я як лікар не можу керуватися таким почуттям, бо мій розум має залишатися холодним, – говорить Світлана.

Зізнається, що коли її накриває така ненависть вона згадує про наших героїв, яких бачила у своєму шпиталі. І почуття вдячності та милосердя допомагають їй продовжувати працювати.

Одеситка Світлана Галич – Світлячок називає своїх підопічних бійців Сонечками і не бачить сьогодні своє життя іншим. Поки не здобудемо перемогу.

Фото надане лікаркою