Тисяча доріг УПА: унікальні жіночі спогади про українське підпілля зберегла Марія Савчин
Ім’я Марії Савчин стоїть у шерезі імен легендарних діячок української визвольної боротьби ХХ століття, а її спогади «Тисяча доріг» стали унікальним джерелом для вивчення історії національно-визвольного руху кінця 1930-х — початку 1950-х років.
«Марія Савчин зуміла перетворити півтора десятка років зі свого тривалого життя (1925‒2013) на яскраво-детально-розмаїтий літературний твір, що дає широку панораму життя Західної України та „Закерзоння“ (територія Польщі з великим відсотком українського населення), картину повсякденних подробиць підпільної праці та боїв», — писав про книгу «Тисяча доріг» Олег Коцарев.
З нагоди 100-річчя від дня народження Марії Савчин АрміяInform розповідає про життєвий шлях борчині за незалежність України у XX столітті — від юнацької діяльності в ОУН до берегині пам’яті про українське підпілля.
Родина, громада й унійна Церква: українське дитинство у Задвір’ї
Марія Савчин народилася 1 жовтня 1925 року у великій селянській родині в селі Задвір’я неподалік Львова. Сім’я та громада відіграли вирішальну роль в становленні дівчини. Марія згадувала, що релігійність та моральні принципи наполегливо прищеплювала їй матір, а дід Іван передав багаті знання про рід, звичаї, традиції та минуле рідного краю.
Важливою була також роль громади Задвір’я. Село мало власну бібліотеку товариства «Просвіта», якою жваво користалися селяни, які мали більше часу на читання в холодну пору року. Молодь гуртувалася довкола патріотичного товариства «Сокіл», брала участь у драматичних і танцювальних гуртках.
Разом із близькістю до Львова де давало селянам змогу відчувати себе частиною великої української спільноти, яка зберігала єдність попри полонізаційну політику. Так родина та громада рідного села заклали той міцний підмурівок національної свідомості Марії Савчин, про який вона тепло згадувала багато років потому.
Мені важко визначити, в якій порі життя я усвідомила свою національну приналежність. Знання це вже в ранніх роках розкривало свої перші пелюстки з пуп’янка моєї свідомости. Коли мати товаришки, що жила в сусідстві, зверталася до неї чужою мовою, тоді я відчувала, що ми інші.
Помітну роль у духовному становленні дівчини відіграв також парох Української греко-католицької церкви отець Михайло Сенів, який прибув до Задвір’я, коли Марія була у четвертому класі початкової школи. Він уособлював найкращі риси унійного священика, який зі своєю великою родиною жив спільним з селянами життям і добре розумів їхні потреби, турботи та радощі.
Поява отця Михайла Сеніва у Задвір’ї збіглася із часом, коли Марія підліткою почала глибше усвідомлювати власну українську ідентичність. Українське духовенство у той час було важливим чинником збереження національної культури, тож парох ставав не лише священником, а й моральним авторитетом, який підтримував громаду в її прагненні залишатися українською.
«Моє покоління наполегливо шукало відповіді…»
Коли у вересні 1939 року Червона армія вперше увійшла в Задвір’я, дівчині ще не було чотирнадцяти років. Однак вона вже усвідомлювала загрозу, яка прийшла зі сходу, адже до заходу України докочувалась інформація про Голодомор 1932‒1933 років та більшовицький терор. Утім, попри страх, вона вважала, що окупація тимчасова, і мала надію на здобуття незалежної української держави.
Невдовзі Марія Савчин виїхала до Львова, де вступила до Академічної гімназії, яку радянська влада перейменувала на середню школу № 1. Там дівчина близько затоваришувала з Олею Зеленюк, яка стала її провідницею у світі українського національного руху. Разом вони відвідували бібліотеку, читали історичні книжки, обговорювали політику й критикували радянські порядки.
Під впливом Олі Марія почала відвідувати вишкільні сходини національно свідомої памолоді, де вивчала історію й географію України. Підлітки захоплено читали українську літературу, зокрема твори заборонених радянським режимом авторів. Особливе враження на дівчину справив роман Миколи Хвильового «Вальдшнепи».
Хоч мені ще не сповнилось чотирнадцяти років, всі ті карколомні зміни я вже сприймала, як доросла людина. Події приспішували наше духове визрівання. … Моє покоління наполегливо шукало відповіді на питання про причини нашої бездержавности. Нам важко було зрозуміти, чому по стількох героїчних змаганнях, бунтах і революціях ми не створили й не закріпили державної структури.
Марія приєдналася до Юнацтва ОУН і вперше прочитала переписаний товаришкою Олею «Декалог». Згодом дівчино заопікувалась старша наставниця Нуся Стецько на псевдо «Сіра», яка провадила вишкіл юначок середньої школи № 1. «З її слів так і променіли віра у правоту боротьби, позитивізм та ентузіязм», — згадувала про неї Марія.
Пізніше вона зблизилась землячкою Наталкою Козакевич, з якою разом брала участь у вишкільній роботі. Робити це ставало дедалі небезпечніше, адже впродовж 1940 року частішали арешти та депортації, чимало знайомих і друзів Марії заарештували або вони пішли в підпілля.
Легко зрозуміти занепокоєння батьків Марії, коли вони випадково знайшли в доньки підпільну літературу — книгу з конспірації «Пашні буряки» авторства Василя Кука. Утім, попри спроби відмовити доньку від небезпечної діяльності, вона не змінила свого рішення. Відтоді батьки більше не перешкоджали її участі в підпільній боротьбі, хоча й жили в постійній тривозі за доньку.
«…лише у власній державі можна фізично зберегти народ…»
Під час німецької окупації дівчина працювала машиністкою в Психотехнічному інституті — псевдонауковій установі, яка в межах нацистської ідеології оцінювала придатність українців до інтелектуальної праці. Ця робота давала їй легальне прикриття від вивезення до Німеччини і дозволяла відносно вільно пересуватися містом та околицями, підтримуючи контакти з місцевими осередками ОУН.
Восени 1942 року Марія Савчин стала зв’язковою референта Служби безпеки Крайового Проводу ОУН Гриця Пришляка на псевдо «Мікушка». Її завданням було доправляти кореспонденцію між контактами у Львові й на околицях, поїздки в села для передруку на машинці вишкільних матеріалів, супровід підпільника під час зміни квартир, дотримання правил конспірації.
Життя у воєнному Львові і наочне знайомство з нацистською ідеологією, яка визнавала за українцями право лише на фізичну працю, матеріальні злидні та постійна загроза викриття загартували характер Марії. В цей час вона остаточно утвердилась у потребі здобути українську державу, яка одна лише могла стати запорукою гідного життя української нації.
Життя серед нестатків, оте затрачування так багато часу та енергії на здобуття засобів прожитку також поширило мій світогляд на матеріяльну сторону життя. Я глибше зрозуміла, що лише у власній державі можна фізично зберегти народ і піднести матеріяльний рівень його сучасного злиденного життя.
У 1943 році Марія вирішила повернутися до завершення середньої освіти — записалася на матуральний курс у Перемишлі, завершення якого відкривало шлях до вищої освіти. З огляду не це вона намагалася звільнитися з роботи, однак директор Психотехнічного інституту Ярослав Цурковський відмовив їй і заявив про «втечу» співробітниці до німецької поліції. Зам’яти справу вдалося лише завдяки участі «Мікушки» та професора Лева Шанковського.
Відтак Марія Савчин переїхала до Перемишля, де вже восени 1943 року гостро відчувалась неминучість поразки нацистів і повторного приходу радянської влади. «За німцями ніхто не жалів, але поновну большевицьку окупацію сприймалось з жахом, наче навалу татарської орди», — писала вона згодом про ці часи.
«…боротьба входить у найважчу стадію…»
У Перемишлі Марія Савчин продовжила брати участь в діяльності Організації Українських Націоналістів під псевдо «Зірка», була зв’язковою референтури Служби Безпеки Крайового Проводу ОУН. В цей час вона переписувала на машинці вишкільні матеріали та звіти, а її підпільна квартира у селі Корманичі виконувала роль вузлового пункту для пошти, яку вона доставляла до Перемишля або отримувала через зв’язкових.
Навесні 1944 року Марія склала іспити й здобула атестат зрілості. Тоді ж у травні взяла участь у двотижневому організаційному вишколі районових і провідниць Українського Червоного Хреста на Добромильщині. Програма включала лекції з організаційної роботи, військові вправи й навчання користуванню зброєю.
Відтак стала надрайоновою Українського Червоного Хреста Перемишлянщини, а від січня-лютого 1945 року керівницею жіночої сітки Перемиського надрайоноговго проводу ОУН.
В цей час Марія Савчин познайомилася з обласним провідником Перемишльської області Василем Галасою, відомим під псевдами «Орлан» або «Зенон». Він справив сильне враження на жінку, став її близьким другом і невдовзі стосунки між ними набули романтичного характеру.
Вслід за Червоною армією наїжджали війська НКВД. Ті зразу взялись проводити облави по селах і лісах, шукаючи підпільників і відділи УПА. Найбільше були загрожені жінки-підпільниці, які звичайно перебували серед населення. Саме тому на цей перехідний час Організація приєднала їх до відділів УПА, де вони виконували роботу санітарок і розвідниць.
Коли фронт відступив на захід, ОУН готувалася до найважчого етапу боротьби. Василь Галаса запропонував Марії виїхати за межі України, однак вона відмовилася, вважаючи, що має служити народові, залишаючись на рідній землі. Відтак Марія, подібно багатьох інших жінок підпільниць, опинилась в лавах УПА, де брала участь у найважчому етапі боротьби наприкінці Другої світової війни та відразу по її завершенню.
«З посиленням терору вдосконалювалась конспірація»
Повоєнне протистояння ОУН і УПА з радянським режимом стало важким випробуванням для українських підпільників та повстанців. Ворог мав значно більші ресурси і вдавався до жорстоких і підступних, а незрідка підлих і ницих методів та провокацій з метою повністю винищити будь-які паростки спротиву.
Марія Савчин у цей час продовжувала обіймати посаду надрайонової Українського Червоного Хреста, на якій організовувала вишколи з медицини для санітарок та заготівлю медичних препаратів. За найменшої змоги була поряд з коханим Василем Галасою. У травні 1945 року пара уклала офіційний шлюб, а в грудні 1946 року у подружжя народився син Зенон.
З посиленням терору вдосконалювалась конспірація. Підпільники почали будувати кращі й більше засекречені криївки. Жінки-підпільниці надалі, навіть під час облав, переодягнуті за селянок, перебували між населенням. Енкаведисти нераз їх пізнавали та заарештовували. Під ту пору завданням жіночої мережі було утримувати зв’язкову лінію… Червоний Хрест також заготовляв лікувальні зела, віск, виготовляв бинти та все інше, що нам доручали лікарі з УПА. Я й надалі проводила з дівчатами санітарні вишколи, але, з огляду на безпеку, обмежила ланку до кількох осіб.
У 1947 році молоде подружжя опинилося в зоні активних розправ радянських спецслужб. У травні 1947 року Марію Савчин, яка перебувала разом із піврічним сином у Кракові, затримали агенти польського Управління Безпеки. Розуміючи, що її будуть катувати та шантажувати дитиною, аби тільки вивідати місце перебування чоловіка, жінка втекла через вікно в’язниці.
На жаль, врятувати сина не вдалося — його, за чутками, всиновив начальник місцевої служби безпеки. Марія ж невдовзі повернулася у підпілля до чоловіка, у період із 1947 по 1948 рік подружжя діяло в Карпатах, на Волині та на Поліссі. У липні 1948 року Василя Галасу було призначено крайовим провідником Північно-Західних українських земель (Волинь і Полісся).
У жовтні 1948 року у Василя й Марії народився другий син, Петро. В цей час вона залишалася поруч з чоловіком, виконувала відповідальні доручення, переписувала звіти, накази та інші документи підпільного Проводу, завдяки чому багато бачила й знала про життя УПА. Завдяки цьому її спогади про українських повстанців насичені важливими фактами і деталями.
-
- Документи про Марію Савчин з Галузевого архіву Служби Безпеки України / фото: Національний музей історії України
-
- Документи про Марію Савчин з Галузевого архіву Служби Безпеки України / фото: Національний музей історії України
-
- Документи про Марію Савчин з Галузевого архіву Служби Безпеки України / фото: Національний музей історії України
«…доля недаремне привела мене, останнього живого свідка, у вільний світ…»
На початку 1950-х років радянські репресії посилилися. У 1952 році головний командир УПА Василь Кук («Леміш») передав під оруду Василя Галаси також Вінницьку та Кам’янець-Подільську області. Оточення «Орлана» звузилося, і навесні 1953 року він вирішив провести підпільний загін у східні райони України, Марія супроводжувала чоловіка.
Під час переходу, 11 липня 1953 року, Василя Галасу та Марію Савчин схопила провокативна група радянського Міністерства державної безпеки, агенти якої видавали себе за повстанців. Подружжя переправили до в’язниці на вулиці Володимирській у Києві. Василю Галасі відрядити зв’язкового-кур’єра у США, щоб налагодити контакт із Закордонним Представництвом Української Головної Визвольної Ради.
У відповідь «Орлан» наполіг, щоб кур’єром стала особисто Марія Савчин. Будучи впевненим, що його розстріляють, він домовився з дружиною, що вона не повертатиметься в СРСР і розкриє українцям діаспори плани радянських спецслужб зі знищення українських національних осередків за кордоном. Перед від’їздом у 1954 році Марії дозволили побачити з вікна автомобіля шестирічного сина Петруся, якого прихистила сестра Василя Галаси на Тернопільщині.
Марія Савчин виконала завдання — повідомила на Заході про репресивні плани КДБ проти української еміграції — того ж року емігрувала до США. В Америці вона оселилася у містечку Воватоса (штат Вісконсин), де вийшла заміж за Володимира Пискіра і народила двох дітей — Богдана та Ларису.
Було одне задумане діло, яке тримало мене при житті. Цей задум я виношувала в серці крізь увесь маршрут, він вів мене на Захід провідною зорею. Я почувала, що доля недаремне привела мене, останнього живого свідка, у вільний світ. Вона наклала на мене великий обов’язок — зберегти пам’ять про нашу визвольну боротьбу, особливо її кінцевий період.
У діаспорі Марія Савчин була активною громадською діячкою — очолювала відділ Союзу Українок Америки, а також упорядкувала та видала свої спогади. Писати їх вона почала «за свіжої пам’яті» вже з кінця 1950-х — 1960-х років, тож мемуари зберегли чимало деталей і буденних подробиць з історії українського підпілля середини ХХ століття.
«Тисяча доріг» українського підпілля
Вперше книга «Тисяча доріг» вийшла у 1995 році у багатотомному виданні «Літопис УПА» (том 28) і потім кілька разів перевидавалась в Україні і за кордоном. Спогади Марії Савчин особливо цінні для вивчення історії української визвольної боротьби наприкінці Другої світової війни та у перші роки після її завершення, адже авторка майже десятиліття у 1944–1953 роках перебувала у підпіллі на Закерзонні, Східній Галичині, Волині, Поліссі, у Карпатах.
Будучи дружиною Василя Галаси — спочатку заступника провідника ОУН Закерзонського краю, а з 1948 року провідника УПА Північно-Західного краю — Марія Савчин «майже весь час … перебувала з чоловіком, зустрічалася з різними провідними людьми, писала для них на машинці листи, звіти, доручення, інструкції й інші матеріяли. Одне слово, авторка багато бачила й знала, й це віддзеркалюють її спогади», — зазначав редактор першого видання «Тисячі доріг» у «Літописі УПА» Євген Штендера.
ВСТАВИТИ ЦИТАТУ ПЛАШКОЮ: Мене мучила свідомість того, що з нашою смертю пропаде важлива частина історії мого народу. Мабуть, ніхто з тих останніх, крайньо виснажених повстанців не переживе в лаґерах свого чвертьстолітнього вироку. Закопані в криївках архіви погниють, заростуть кущами останні стоянки по лісах, і народ помалу забуде про нас. Навіть не знатимуть люди, де затерся наш останній слід. Прийшов кінець нашій боротьбі, однак нехай вона збережеться в історичній пам’яті народу.
Унікальності спогадам Марії Савчин додає те, що про зафіксовані в них події йдеться також у книзі її чоловіка Василя Галаси «Наше життя і боротьба». «Вийшов унікальний тандем серед українських джерел, коли чоловік і жінка пишуть про одні і ті самі події», — зазначив з цього приводу відомий історик Володимир В’ятрович.
При цьому, на відміну від сухих фактографічних мемуарів «Орлана», спомини Марії сповнені емоцій і досконало написані з суто літературної точки зору. Вони читаються так легко і захопливо, немов ідеться не про історичний документ, а про художній роман.
Особливо ж цінними є свідчення авторки про долю жінок-підпільниць — від фіксації побутових деталей і коротких біографічних замальовок про посестер до вдумливих роздумів про долю жінок-підпільниць зі скрушним визнанням гендерної нерівності, яка панувала в середовищі повстанців: «В основному, відносини до жінок в підпіллі віддзеркалювали ставлення до них у нормальному житті, їх шанували повстанці, однак уважаючи що майже в усіх вирішальних справах останнє слово повинно бути за чоловіками».
Інтерв’ю з Марією Савчин в Архіві ОУН в Українській Інформаційній Службі (Лондон)
Унікальний жіночий погляд Марії Савчин на історію національно-визвольної боротьби середини ХХ століття привернув увагу дослідниць і дослідників до гендерного аспекту історії ОУН та УПА, давши слово тим, хто переважно мовчав до того — українським підпільницям і повстанкам.
Померла Марія Савчин 22 квітня 2013 року. Пам’ять про видатну борчиню за незалежність України у XX столітті повернулася в Україну після кількох видань її спогадів «Тисяча доріг», які знайшли на батьківщині авторки численних вдячних і зацікавлених читачів і читачок.
Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
