«Ти будеш або для армії, або в армії. Все. Інакше не виживимо»: історія байкера-татуювальника, який співає на «нулі»
«Раз з’їздив, два з’їздив, і сам на це «захворів»…
— 2014-й рік став для всіх шоком. Я не міг зрозуміти, що відбувається. Я служив і звільнявся з Радянської Армії вже на зламі епох, 1991-1993 роки. Ну як це так: опинитися з колишніми товаришами по службі по різні сторони барикад? Не складався цей пазл в голові.
Але минув час — і я зрозумів: зворотної дороги нам немає. Нам випав, може, єдиний шанс в історії стати дійсно незалежною та цільною державою. Бо в нас ніяк не складалося з державністю. За весь час у нас були невеличкі, як я їх називаю, «державки»: Хмельницький, Грушевський… Тепер я розумію, чому нам по історії Хмельницького підкладали, а не Мазепу, вважаючи того зрадником. Хоча насправді було навпаки: це Петро зрадив Мазепу, а не Мазепа Петра. Петро обіцяв Мазепі гетьманат і окрему державу, проте не виконав своєї обіцянки…
Так от, були у мене друзі-волонтери. А я тоді щось там для себе тренькав на гітарі. Ну, і вмовили мене з’їздити. Це було у 2016 році. Раз з’їздив, два з’їздив, і сам на це «захворів». Це як в фільмах про зомбі: покусав мене дикий волонтер — і сам став волонтером (сміється — Авт.).
Спочатку возили якісь скоби, банерну плівку, ништяки усілякі. Ну і співав, само собою. А потім був фестиваль «Пісні, народжені в АТО»…
«Люди наче розпрямляються після стресу. Знов очі горять. Підходять, дякують — і це все за годину концерту»
— Якщо взяти класичну волонтерську стезю, то багато хто з волонтерів за часи АТО самі з часом пішли до війська на контракт. Не думали тоді про це?
— Думав. Але мене не брали. Казали, старий і нікому не потрібний. Так, я не можу бігти на дальні дистанції. Але ж і тікати не буду заодно (сміється — Авт.).
Тому у той час мені тільки і залишилося їздити з піснями і піднімати бойовий дух. Я не рахував, скільки концертів провів. Я просто збирав шеврони — і зараз в мене їх понад 400 одиниць. В деяких підрозділах був по декілька разів, але я це не рахую.
Для мене усі хлопці — герої. Я не відокремлюю бойові посади і не бойові. От хлопці на складах РАО. Хтось же має відвантажувати снаряди чи ракети для «градів». В них каторжна праця. Але про них часто забувають. Або кухари, шофери. Голодний десантник довго не навоює. А кухарю, щоб нагодувати десантника, тре прокидатися об 4 ранку, розтоплювати свою пічку і готувати майже до ночі, не зважаючи, прилітає щось поруч чи ні.
Люди всі чудові. Просто їм треба нагадувати про це. Моральна підтримка — це дуже важливо. Люди наче розпрямляються після стресу. Знов очі горять. Підходять, дякують — і це все за годину концерту.
Бували підрозділи, де спочатку важко все йшло. Хлопці зажаті, пригнічені. Є командири, які вважають за непотрібне хвалити чи заохочувати своїх солдат. Але це неправильно. Людина має відчувати, що її поважають, її цінують. Тож по ходу десь заміщали і функції МПЗ.
Ми їздили виключно по «нулям». Головна умова — це бойова частина мала бути. В тилу і без нас розваг вистачає. Бувало, збиралися в бліндажах, де до сепарів 800 метрів… Зараз війна перейшла в новий формат — дрони, каби. Навіть вийти не можна, не те, що пісні співати.
«Я можу піднімати моральних дух бійців, заробляти кошти для бригади, збирати донати на її благодійний фонд»
— Тим не менш, зараз ви — військовослужбовець Окремої президентської бригади. Все таки не такий старий і непотрібний?
— А по іншому і бути не могло. Ти просто робиш те, що маєш робити.
20 лютого 2022 року відіграв концерт в «Докер Джі пабі», повернувся в Вінницю, зібрав «тривожну валізу», документи і почав чекати. Я не знав, коли саме буде, але знав, що буде точно.
24-го мій товариш допоміг вивезти родину в приватний сектор, а я пішов до ТрО. Ну, як ТрО — фактично, це виявилося ДФТГ у підпорядкуванні мера. Ми чекали нападу зі сторони Молдови, з Придністров’я, де російські війська були. Створили резервну штурмову роту, десь біля 60 чоловік, половина з яких воювала, а половина — ні. Ті, хто не мали — переймали досвід у ветеранів. Стріляли з автоматів, з кулеметів, з гранатометів. Зброю у ТЦК взяли. Просто приїхали і взяли ящиками. Час був такий, що всі розуміли, що нам краще не відмовляти.
А десь за три місяці нас розпустили. Ми здали зброю і розійшлися по домівках. Я якийсь час намагався жити звичайним мирним життям, ходив на роботу. Проте зрозумів — ні, не можу так. Поїхав до Києва, в Президентській бригаді взяв відношення і пішов на медкомісію.
— Чому обрали саме Президентську бригаду?
— Бо в них оркестр є. Головне, чим я мотивувався: я маю приносити користь війську, а не бути баулом для нього. Я можу піднімати моральних дух бійців, заробляти кошти для бригади, донати на її благодійний фонд.
Зараз зовсім інша інтенсивність і характер бойових дій. Цивільним майже неможливо потрапити на передові позиції. А я тепер їжджу не просто як Саня Клец, а як представник Окремої президентської бригади, представник Оркестру почесної варти.
— А як вдалося медкомісію пройти, якщо раніше брати відмовлялися?
— Лікарка спочатку відмовлялася підписувати, мовляв, ви обмежено придатний. Я кажу, у мене взагалі бронь є, я міг би дома сидіти, але я не можу. Я маю щось робити. Голова ВЛК подивилася на мене і каже лікарці: «пиши, що придатний…» (сміється — Авт.).
«4.5.0» — найулюбленіша пісня захисників…
— Чи змінився репертуар зараз у порівнянні з часами АТО?
— Так. Звісно. Став більш жорсткий. Я став ненавидити русню. Усю. Якщо раніше ненависть була тільки щодо військових — за Дебальцево, за Іловайськ, то після Бучі, після Ірпеня, після людей в колодязях ненавиджу їх усіх. Разом з цивільними.
Хоча розумію, що для військових краще співати не про ненависть, а про життя і про кохання, про ту же рибалку. Щоб вони згадували, заради чого вони тут. Що вдома їх чекають і люблять.
Війна торкнеться усіх. Не буде в Україні жодної родини, де не буде або воїна, або волонтера. Ти будеш або для армії, або в армії. Все. Інакше не виживимо.
— А які пісні найбільш хітові, найбільш затребувані?
— «4.5.0» — популярна пісня. Що в часи АТО, що зараз. Я вже не знаю, скільки разів її співав. Вона про все: про любов, про війну, про побратимів.
Самому ж більше подобається «Загорнись» — «загорнись у мене, загорнись, наче в світі іншого нема» (наспівує — Авт.)… Я лірик в душі. От, нещодавно колискову для дітей написав.
«Не чекайте повісток! Зараз є можливість мобілізуватися без ТЦК напряму в бригаду»
— Як почуває себе лірик в армії? Нема відчуття, що погарячкували трохи? Бо доволі часто доводилося чути від творчих людей, що вони «не народжені для війни», що армія — то виключно для воїнів, а не ліриків?
— А ніхто не народжений для війни. Війна — то взагалі протилежна людській сутності штука. Проте що робити, якщо в нас — такий й…нутий сусід? Для якого ми взагалі не маємо права існування, як держава, як нація? Підкорятися і ставати такими, як вони? Чи виборювати свою незалежність?
Кожен має робити те, що може робити. Можеш тримати зброю в руках — тримай. Не можеш — допомагай іншим тримати. Зараз в армії навіть в тилу майже половина посад вакантних. Що, лірики не можуть натискати клавіши на комп’ютері? Не можуть рапорти набирати? Не можуть в тому ж МПЗ (морально-психологічне забезпечення — Авт.) бойовий дух підтримувати?
Мені пощастило з бригадою. Пощастило з командирами. І комбриг, і заступник комбрига з МПЗ, і начальник оркестру — це все відповідальні люди, яким не пох, що робиться в підрозділі, які сконцентровані на розвитку підрозділу, а не якомусь особистому кар’єрному рості. Тому завжди находимо спільну мову.
Наша бригада воює батальйонами по всій лінії фронту. Хлопці брали участь в самих жорстких п…дорезах: Бахмут, Кліщіївка, Авдіївка, Соледар, Вовчанськ… Гордість бере за таких людей!
І от що я хотів би сказати: хлопці! Не чекайте повісток! Зараз є можливість мобілізуватися без ТЦК напряму в бригаду. Тож шукайте підрозділ, якому довіряєте, шукайте посаду, на якій впораєтеся із завданнями і на якій будете приносити користь. Зрозумійте, так, як йде — воювати будуть усі. Хтось — стріляти, а хтось — підносити патрони. Зараз у вас є можливість вибору, чим саме ви будете займатися. Проте коли прийде повістка, потрапите туди, де буде найбільша потреба в людях.
Тому дійте! Сьогодні це — найголовніший виклик нашого життя. Ми воюємо не за владу, не за якусь аморфну державу. Ми воюємо за те, щоб залишатися тими, ким ми є.
Хочете отримувати цікаві новини найпершими? Підписуйтесь на наш Telegram
Ігор Живиця для АрміяInform
Джерело: Інформаційне агентство АрміяInform
2024-11-12 15:10:00