Своє 30-річчя Валентина зустріла в полоні: медикиня могла виїхати з Маріуполя, але вирішила залишитись

Валентина показує фото з батьками та братом, які приїхали до неї, коли вона перебувала на реабілітації після повернення з полону.

Навіть не віриться, що ця усміхнена дівчина пройшла сім кіл пекла Маріуполя та російського полону.

Потрапила туди медикиня Валентина Зубко 12 квітня. У неволі перебувала п’ять з половиною місяців. Нині після шпиталю повернулася на рідну Черкащину.

Тут її зустріли квітами. Колеги батька сказали, що вона не тільки людей рятувала у Маріуполі, своїми діями вона рятувала Україну, яка вистояла, тому  що саме маріупольці дали їй таку  можливість.

Після медичної академії Валентина працювала у військовому шпиталі в Маріуполі. Там і зустріла повномасштабне вторгнення РФ. Разом з колегами до 15 березня продовжувала рятувати життя людей, аж поки медзаклад не розбомбили рашисти.

Тоді перемістились на заводи, зокрема, Валентина допомагала українським армійцям на комбінаті Ілліча.

 – Я не була морально до цього готова, тому що бачити те, що там відбувається із військовими і з цивільним населенням і з самим містом, це дуже важко, – зізналася дівчина.

Валентина могла виїхати з Маріуполя, але вирішила залишитися, щоб надавати медичну допомогу людям.

 – Вже не було як надавати допомогу, чим, – розповіла Валентина. – Думала, звичайно, що можу загинути, це було неодноразово, але про полон я не думала.

В день, коли  прийшлося здатися в полон, вона зателефонувала батькам і попередила, що, можливо, не буде виходити на зв’язок, можливо, буде в полоні.

Бранців вивезли з Маріуполя із зав’язаними очима і зв’язаними руками руками. Так змінили три колонії і СІЗО на території Росії.

Про умови Валентина говорить неохоче, щоб не нашкодити тим, хто досі там.

Натомість, з посмішкою розповідає про свій 30-й день народження, який зустріла в

полоні. Дівчата-офіцери, які жили з нею, наскільки змогли – зробили його світлим.

 – Зранку вони мене привітали, всі ми обійнялися, забажали два бажання, щоб ми повернулися в Україну і ця війна закінчилася.

Коли іменинниця повернулася з роботи, вони заспівали про неї пісню . Тортом був шматочок хліба..

Через п’ять з половиною місяців Валентина разом з іншими полоненими повернулася додому. Їм вкотре не сказали, куди везуть. Думки були невеселі, зізнається жінка. Надія зажевріла лише тоді, коли в Білорусі їх пересадили в комфортабельні автобуси. А потім розв’язали очі і руки.

 – Я виходжу з автобуса, бачу бігборд з прапором України. Ну все, тут уже моїх сліз можна було не стримувати. Я просто ридала, – розповіла Валентина Зубко. – І тут, вітаємо в Україні.

Дівчина побачила жінку з телефоном і дуже захотіла подзвонити батькам. Набрала номер.

 – Я в Україні, – сказала вона. – Вони також дуже плакали.

Валентина ще проходить реабілітацію, набирається сил, трохи побуде з рідними. А потім знову – до військової служби.

Валентина показує фото з батьками та братом, які приїхали до неї, коли вона перебувала на реабілітації після повернення з полону.

Навіть не віриться, що ця усміхнена дівчина пройшла сім кіл пекла Маріуполя та російського полону.

Потрапила туди медикиня Валентина Зубко 12 квітня. У неволі перебувала п’ять з половиною місяців. Нині після шпиталю повернулася на рідну Черкащину.

Тут її зустріли квітами. Колеги батька сказали, що вона не тільки людей рятувала у Маріуполі, своїми діями вона рятувала Україну, яка вистояла, тому  що саме маріупольці дали їй таку  можливість.

Після медичної академії Валентина працювала у військовому шпиталі в Маріуполі. Там і зустріла повномасштабне вторгнення РФ. Разом з колегами до 15 березня продовжувала рятувати життя людей, аж поки медзаклад не розбомбили рашисти.

Тоді перемістились на заводи, зокрема, Валентина допомагала українським армійцям на комбінаті Ілліча.

 – Я не була морально до цього готова, тому що бачити те, що там відбувається із військовими і з цивільним населенням і з самим містом, це дуже важко, – зізналася дівчина.

Валентина могла виїхати з Маріуполя, але вирішила залишитися, щоб надавати медичну допомогу людям.

 – Вже не було як надавати допомогу, чим, – розповіла Валентина. – Думала, звичайно, що можу загинути, це було неодноразово, але про полон я не думала.

В день, коли  прийшлося здатися в полон, вона зателефонувала батькам і попередила, що, можливо, не буде виходити на зв’язок, можливо, буде в полоні.

Бранців вивезли з Маріуполя із зав’язаними очима і зв’язаними руками руками. Так змінили три колонії і СІЗО на території Росії.

Про умови Валентина говорить неохоче, щоб не нашкодити тим, хто досі там.

Натомість, з посмішкою розповідає про свій 30-й день народження, який зустріла в

полоні. Дівчата-офіцери, які жили з нею, наскільки змогли – зробили його світлим.

 – Зранку вони мене привітали, всі ми обійнялися, забажали два бажання, щоб ми повернулися в Україну і ця війна закінчилася.

Коли іменинниця повернулася з роботи, вони заспівали про неї пісню . Тортом був шматочок хліба..

Через п’ять з половиною місяців Валентина разом з іншими полоненими повернулася додому. Їм вкотре не сказали, куди везуть. Думки були невеселі, зізнається жінка. Надія зажевріла лише тоді, коли в Білорусі їх пересадили в комфортабельні автобуси. А потім розв’язали очі і руки.

 – Я виходжу з автобуса, бачу бігборд з прапором України. Ну все, тут уже моїх сліз можна було не стримувати. Я просто ридала, – розповіла Валентина Зубко. – І тут, вітаємо в Україні.

Дівчина побачила жінку з телефоном і дуже захотіла подзвонити батькам. Набрала номер.

 – Я в Україні, – сказала вона. – Вони також дуже плакали.

Валентина ще проходить реабілітацію, набирається сил, трохи побуде з рідними. А потім знову – до військової служби.