Стрес, втома і витримка: як змінились українці за 1000 днів великої війни

Сьогодні, 19 листопада, рівно 1000 днів з початку повномасштабної війни з Росією. За ці 1000 днів війни українці як всередині країни, так і за кордоном, щоденно стикаються з викликами, які до цього не були  їм відомі.

За цей час змінилась не тільки сама держава, а й українці – як нація загалом, так і окремо кожен.

Значна частина українських громадян вирішила долучитись до захисту країни і піти у військо. І сьогодні захисники України, які, на жаль, не всі залишились в живих, несуть найбільший тягар війни. Попри сніг, дощ чи спеку, українські військовослужбовці боронять державу, аби росіяни не змогли перетворити Україну на Росію. Втім постійний захист держави, безумовно, втомлює і виснажує.

Про те, як змінилось суспільство, якою є втома від 1000 днів війни для військових та цивільних осіб, як в тилу, так і на передовій, читайте на Фактах ICTV.

• 1000 днів війни: втома
• СЗЧ і дезертирство: проблема втоми в армії
• Вигорання та відчуття несправедливості в армії: сержант Максим у СЗЧ
• Українці після 1000 днів війни: розділені чи об’єднані
• Вічні питання мови та віри: чи змінилося ставлення за 1000 днів війни
• Сприйняття українцями стану економіки України після 1000 днів великої війни
• Політичні очікування українців після 1000 днів війни
• Які тенденції тисяча днів війни актуалізувала у суспільства

1000 днів війни: втома

Велика війна виснажує як військових, так і цивільних, що призводить до помилок, а для передової це особливо небезпечно, оскільки виснаження військовослужбовців може призвести до людських втрат.

У військовій психології відоме поняття бойового стресу, або тієї ж втоми від війни, коли людина втрачає здатність до дій, які раніше здавались частиною щоденної рутини. Втома за таких обставин може проявлятись через різні емоційні та тілесні прояви: гнів, страх, тривога, головний біль, депресія та апатія, проблеми зі сном, втрата апетиту тощо.

І для чималої кількості військових – такий стан є щоденною реальністю.

Для цивільного суспільства втома теж є значним фактором, оскільки впливає на усі сфери життя, до яких дотична людина.

Водночас в Україні існує контроверсійний парадокс: за свіжими даними соціологічної компанії Gradus Research, 88% українців мають високий рівень стресу, хоча з іншого боку – 71% громадян вважають, що Україна повинна відвоювати всі втрачені території (дослідження від листопада, що було проведено соціологічною групою Рейтинг на замовлення IRI).

Хоча, вочевидь, для повернення усіх українських земель військовим шляхом, Україні можуть знадобитись роки.

Соціологиня і засновниця і директорка дослідницької компанії Gradus Research Євгенія Близнюк у коментарі Факам ICTV каже, що в нещодавньому опитуванні досліджувалось бачення українцями майбутнього України у 2050 році.

За цими даними, відчуття тривоги, розгубленості та страху значно зросли серед українського населення: тривога охоплює 45% респондентів, розгубленість — 30%, страх — 26%​.

Водночас 57% опитаних вважають, що життя в Україні до 2050 року покращиться, що демонструє надію на майбутнє попри труднощі.

– Це пояснює, чому навіть у стані стресу і втоми більшість підтримує боротьбу за територіальну цілісність: для людей це питання не лише виживання, а й відчуття перспективи кращого життя, – пояснює Євгенія Близнюк.

За її словами, війна викликає надзвичайне навантаження на психіку, оскільки супроводжується відчуттями постійної небезпеки, втрат, вимушеної адаптації до нових реалій, постійної невизначеності, що призводить до того, що люди втрачають бачення власного майбутнього, дуже конкретних (можливих чи бажаних) етапів розвитку свого власного життя чи членів своєї родини.

– Проте це поєднується з чітким сталим розумінням що таке Україна, як держава. На мапі і українських, і світових новин це країна з обрисами кордонів 1991 року, з Кримом і Донбасом. Відповідно, це сприймається населенням як певна сталість в поточному несталому контексті. Перегляд цього контуру означатиме програш не тільки України, але і наших партнерів та що система міжнародного права і домовленостей не працює навіть на папері, – пояснює Близнюк.

СЗЧ та дезертирство: проблема втоми у війську

Одним з викликів для України при наближенні 1000 днів війни стало самовільне залишення частин (СЗЧ) та дезертирство у війську.

За даними Офісу генпрокурора України, з початку повномасштабного вторгнення РФ було відкрито майже 90 тис. проваджень щодо СЗЧ та дезертирства.

В Україні за СЗЧ військовослужбовцем передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від трьох до семи років.

Втім, зокрема, через кількість дезертирів у війську, Верховною Радою був ухвалений законопроєкт про декриміналізацію СЗЧ та дезертирства, які були вчинені військовими вперше. У вересні 2024 року закон набув сили.

Наприкінці того ж вересня військовослужбовець 56 окремої мотопіхотної бригади Сергій Гнездилов, який служив на той момент вже п’ять років, публічно оголосив, що ухвалив рішення самовільно залишити частину. Згодом, на початку жовтня, він був затриманий правоохоронцями з ДБР.

Цей випадок став особливо гучним, оскільки Гнездилов вказав на те, що сьогодні в армії немає чітких термінів служби, через що військові втомлюються і не мають іншого вибору, окрім як нести службу.

– Я готовий повернутися на службу, якщо Міністерство оборони подасть проєкт закону про чіткі терміни. Якщо ні, крім того, що боротимуся за свою свободу, буду застосовувати інші методи впливу, наприклад, голодування, – заявив Гнездилов 11 жовтня, коли у суді йому обирали запобіжний захід.

Справа Гнездилова водночас як актуалізувала тему СЗЧ та дезертирства, так і розділила думки у суспільстві: одні кажуть, що за майже три роки великої війни (а для когось і більше) військовослужбовці виснажені і їх потрібно замінити; інші стверджують, що за умов, коли усі військові підуть у СЗЧ – не залишиться тих, хто готовий боронити державу і фронт почне просідати.

Генштаб

У листопаді поточного року президент Володимир Зеленський також прокоментував те, що бійці самовільно залишають частини.

За його словами, серед військових є чимало причин для СЗЧ, але, на думку Зеленського, казати про “нестерпні умови” в тій чи іншій бригаді несправедливо.

– То є війна, є втомленість, людина боїться… Я не хотів би узагальнювати речі, пов’язані з СЗЧ. Є різні причини, абсолютно різні люди, різне ставлення, але в більшості армія сильна, в більшості люди героїчні, і в більшості вони розуміють, що таке мобілізація і що таке війна проти Росії, – заявив президент України.

Президент вказав, що СЗЧ є явищем, яке шириться не тільки на бригади, де можуть бути погані чи складні умови служби, але у підрозділах, що відзначаються нормальним навчанням, психологічною роботою та гарною атмосферою серед особового складу.

Однією з причин СЗЧ військові, зокрема і Гнездилов, називають відсутність демобілізації, законопроєкт про яку обговорювався паралельно із нещодавно ухваленим законом про мобілізацію. Втім перед ухваленням закону Генштаб ЗСУ закликав прибрати демобілізацію з проєкту закону, щоб ухвалити її пізніше, детально обговоривши.

Втім, попри обіцянки надати аналогічний законопроєкт до кінця 2024 року, станом на листопад документ не був представлений.

19 листопада міністр оборони Рустем Умєров вказував, що робота щодо законопроєкту про ротацію і демобілізацію продовжується, проте пріоритетом наразі є оборона країни від агресії РФ.

У військово-політичному командуванні вказують на те, що під час тієї війни, яка сьогодні триває з Росією, провести демобілізацію неможливо, оскільки немає людей, щоб замінити тих, кого демобілізують. Ба більше, як обговорення СЗЧ, так і самі випадки дезертирства, впливають на бойовий дух всередині війська, вказують представники влади.

Вигорання та відчуття несправедливості в армії: сержант Максим у СЗЧ

Факти ICTV поговорили із старшим сержантом ЗСУ Максимом (ім’я та звання змінені в цілях безпеки співрозмовника), який наразі самовільно залишив частину, щоб обговорити, які обставини підштовхують військових залишити службу.

Максим, як і Сергій Гнездилов, розпочинав нести службу ще у 2019 році, в одній з тилових частин ЗСУ. На момент початку повномасштабного вторгнення у Максима був підписаний контракт, який так і не сплив за термінами служби.

Вже під час великої війни Максим був переведений до однієї з десантно-штурмових бригад, де, після проходження навчання, був переведений на передову в Донецьку область.

За його словами, якщо особисті відносини з окремими командирами нижчого рангу у нього склались, то от з командуванням вище по ієрархії бригади були конфліктні ситуації. Як розповідає Максим, один з командирів батальйону не рахувався з людьми, називав підлеглих “макаками” та “дозволяв багато чого зайвого”.

– Під час обстрілу нам командири погрожували, що переведуть у піхоту, а моїм побратимам по рації казали, що якщо ті не виконають свої задачі, то вони (командири, – Ред.) скинуть на них скид. Як воювати з такими людьми? Не знаю, – згадує Максим.

Під час виконання низки бойових завдань на одному з напрямків, як каже сам Максим, він “багато пережив того, чого не кожен переживає”, включно із втратами побратимів. Як наслідок, спочатку це призвело до погіршення його ментального стану: з’явились панічні атаки. А згодом у бійця з’явились проблеми із серцем. Хоча перед цим проблем із здоров’ям не мав.

Після медичного обстеження Максим був переведений на інший напрямок, де втрат серед особового складу було значно більше, а “нових людей привозили кожного тижня, після чого одразу заганяли на позиції”.

У самій бригаді “ротацій не було взагалі”, каже Максим, втім могли бути “паузи, коли ми на якийсь новий напрямок мали йти”. В межах цих ротацій відбувались додаткові навчання, зокрема, на полігонах.

Боєць у СЗЧ каже, що перевестись з ДШВ неможливо, хіба в ДШВ з якоїсь іншої бригади.

– Командир взводу сказав, що, “я би тебе відпустив, але вищі командири точно не відпустять”, – згадує Максим.

Як наслідок, як Максим, так і його побратими, які прийшли у військо на початку повномасштабного вторгнення, згодом втратили здоров’я і багато хто вигорів.

Фото: Depositphotos

Згодом, коли бійців його підрозділу мали переводити на інший напрямок, він знов відчув себе зле і зробив запит до командира на проходження ВЛК. Втім командир, який спочатку погодився на проходження бійцем військово-лікарської комісії, згодом заявив Максиму, що “якщо я буду проходити ВЛК і мене не визнають придатним, то з мене зроблять відказника і посадять”.

Вже коли йому все ж вдалось повторно перевіритись у лікарів, у Максима діагностували низку серйозних проблем із серцем, які, як стверджує боєць, “роблять автоматично непридатним до ДШВ”. Втім лікарі зробили інший висновок, в якому було написано, що він “придатний до усього, що тільки можна”.

– У цей момент, після такого висновку лікарів, я і вирішив, що йду у СЗЧ, – згадує Максим.

На запитання, чи розглядає він повернення до служби та переведення до іншої бригади через СЗЧ, що останнім часом почали практикувати військові, Максим каже, що не планує подібного.

Загалом, додає він, “майже усі”, з ким він прийшов на службу до військової частини, згодом пішли у СЗЧ.

– Я, певно, останній (самовільно залишив частину, – Ред.), бо мав сумніви, чи йти, бо не хотів підставляти свого командира, бо він нормальний мужик, – каже Максим.

З бійцями з підрозділу, каже він, він час від часу спілкується, і осуду до нього від побратимів немає, а, скоріш, навпаки – підтримують.

Закон про декриміналізацію СЗЧ Максим вважає вимушеним заходом з боку держави, оскільки таким чином намагаються залучити до війська назад тих, хто самовільно залишив службу.

На думку Максима, справедливим рішенням для держави щодо бійців-дезертирів чи тих, хто пішов у СЗЧ, буде, наприклад, часткова амністія щодо цих правопорушень, але за умов, що після війни ці бійці будуть займатись відновленням міст, як певною формою покарання.

– Це несправедливо, коли люди воюють, навіть ті, що з першого дня, і потім вони просто вигорають, і потім їх ще можуть за це посадити через те, що вони пережили, через те, що вони, ну, просто замахалися воювати, – каже він.

Для висвітлення різних точок зору Факти ICTV намагались отримати коментар від командирів підрозділів різних ланок щодо теми втоми серед особового складу чи СЗЧ. Військові неохоче коментували зазначені питання.

Також зазначимо, що бачення ситуації у війську одним військовослужбовцем не є причиною для узагальнення усієї ситуації в армії, на фронті чи у війні загалом. 

Українці після 1000 днів війни: розділені чи об’єднані

Низка соціологів протягом років великої війни вказували на те, що в суспільстві утворився додаткова поляризованість і ставлення між різними групами: ставлення до військових і до ТЦК, тих хто служить, і тих хто виїхав, тих хто донатить, або тих хто досі споживає російський контент тощо.

Разом з тим, в нещодавньому опитуванні Громадянської мережі ОПОРА йдеться про те, що подібна поляризованість серед українців вкрай низька.

Соціологиня Євгенія Близнюк каже, що тривалі військові дії та постійний стан напруження в суспільстві несуть за собою значні наслідки, а особливо це стосується емоційного стану громадян.

– Поява великої кількості нових соціальних груп в Україні з абсолютно різним досвідом та сприйняттям речей не робить ситуацію легшою. Проте, я би не поспішала із прогнозами щодо можливих соціальних розколів. Подібна поляризація скоріше пояснюється потребою людей “випустити пару”, аніж тенденцією до утворення нових розламів суспільства. Війна, це дуже особистий досвід. Люди дуже по різному її проходять. В когось житло зруйноване, в когось ціле, в когось в родині вже є загиблі воїни, а хтось виїхав за кордон. На особистісному рівні здається, що ці відмінності не можуть бути зшитими. 

Проте це не так. Суспільство зазвичай є дуже еластичним, частка людей які налаштовані на кооперацію і конструктив завжди суттєва, – каже Близнюк.

Вічні питання мови і віри: чи змінилось ставлення за 1000 днів війни

Окремої уваги заслуговують деякі ставлення у суспільстві, які, здавалось би, були невизначеними ще задовго до повномасштабного вторгнення РФ і створювали напругу у суспільстві.

У минулому такі питання, як мова спілкування чи приналежність до церкви (ПЦУ чи УПЦ МП), були причиною сварок як у Верховній Раді, так і в побуті серед людей.

Втім, велика війна могла змінити ставлення і об’єднати українців, тим самим поставити крапку в обговоренні цих можливих точок розбрату.

Як коментує соціологиня Євгенія Близнюк з Gradus Research, війна дійсно суттєво змінила ставлення українців до мовних і релігійних питань.

З одного боку, значно зросла підтримка української мови в побуті: від 43% у 2021 році до 68% у 2024 році.

– Це пов’язано із самоідентифікацією, бажанням дистанціюватися від країни-агресора. Мова стала в нашому випадку певним маніфестом, відмінністю, перевагою, – каже Близнюк. 

З іншого боку, ставлення до діяльності УПЦ МП також зазнало кардинальних змін. 70% українців підтримували заборону діяльності цієї церкви ще навесні 2023 року, задовго до того, як був ухвалений законопроєкт №8371 про заборону РПЦ.

– Це свідчить про трансформацію поглядів у контексті війни та розриву із російськими наративами​, – пояснює соціологиня.

Попри це, питання мови та віри не зникли остаточно і “мабуть не можуть зникнути”, додає Близнюк.

– Звісно, в українському суспільстві лишаються групи російськомовних українців та прихожан УПЦ МП. Проте ми маємо памʼятати, що суспільство є складним механізмом і зміни в ньому зазвичай відбуваються дуже-дуже повільно. Адже йдеться про способи життя дуже великих груп. Україна проходить шлях трансформацій екстерном, обраховуючи динаміку в роках, а не декадах, – каже соціологиня. 

Відтак, на 1000-й день війни, увагу краще фокусувати не на питаннях, які можуть роз’єднувати, а на появі питань, які обʼєднують: “це і усвідомлення цінності своєї країни з усіма її атрибутами (такими як мова, віра), і воля до збереження особистих свобод і демократичного устрою в цілому”, каже Близнюк. 

Сприйняття українцями стану економіки України після 1000 днів великої війни

Тривала і затяжна війна з Росією збільшила не тільки рівень стресу, але й економічне навантаження на українців – ослабла гривня, зросли ціни у магазинах, були збільшені податки тощо.

Втім, за даними КМІС, 63% українців готові “терпіти війну стільки, скільки буде потрібно”.

Як пояснює соціологиня Близнюк, згідно з дослідженням щодо бачення України майбутнього, економічна криза є одним із найбільших страхів серед українців: вона у переліку на четвертому місці після страху продовження бойових дій, невизначеності майбутнього та демографічної кризи.

– Водночас нагадаю, що гарантоване стабільне працевлаштування — головний push-фактор до повернення для 41% українських мігрантів з-за кордону. Тож безумовно, зростання економічного навантаження впливає на стресовий фон і загальну вразливість людей, – каже соціологиня. 

Проте, додає Близнюк, поруч із готовністю терпіти війну стільки скільки необхідно “постійно присутні сподівання на її завершення”.

– Наприклад, результати виборів в США спровокували зростання очікування того що війна завершиться до кінця 2025 року. Тож можемо підсумувати, що терпіти готові, проте будуть щасливі повернутися до мирного життя, – каже вона.

Політичні очікування українців після 1000 днів війни

Війна має суттєвий вплив на все в країні, і політичне життя держави тут не є вийнятком.

Відповідно, в українців вже під час продовження бойових дій змінюються очікування щодо того, хто у майбутньому має очолити Україну чи зайняти місця в парламенті.

Соціологиня з Gradus Research Євгенія Близнюк каже, що є спостереження щодо того, що сьогодні довіра до військових як до групи лишається на стабільно високому рівні.

– Це може вплинути на політичні симпатії українців. У часи війни військові уособлюють компетентність, дисципліну, лідерство та самовідданість, що є ключовими якостями, які виборці хотіли б бачити у майбутніх політичних лідерах. Це відкриває двері для військових і пов’язаних із ними лідерів до політичної участі, – каже Близнюк.

Фото: Depositphotos

Однак після завершення війни, коли країна зосередиться на відновленні, актуальними стануть інші запити суспільства, додає соціологиня.

– Люди прагнутимуть бачити у політиці професіоналів, здатних ефективно вирішувати економічні, соціальні та інфраструктурні проблеми. Це може сприяти зростанню популярності представників бізнесу, економістів, технократів, активістів та молодих лідерів, які зарекомендували себе під час волонтерської діяльності чи роботи у кризових умовах, – каже Близнюк.

Так, згідно з результатами дослідження Gradus Research, респонденти демонструють певний скепсис щодо рівня довіри до держави в майбутньому: лише 43% вірять у те, що до 2050 року в Україні пануватиме високий рівень довіри до держави, і лише 39% очікують, що країна стане державою з низьким рівнем корупції​.

– Це свідчить про усвідомлення того, що реформа державного управління та боротьба з корупцією залишатимуться ключовими викликами навіть після завершення війни, – каже соціологиня.

Таким чином, майбутня політична сцена України може сформуватися навколо двох основних осей: з одного боку, запит на лідерів із військовим досвідом, які символізують стабільність і силу, а з іншого боку, прагнення до професіоналізму та реформаторських змін. Цей баланс буде критичним для забезпечення ефективного управління країною та відновлення довіри громадян до держави.

Які тенденції тисяча днів війни актуалізувала в суспільства

За час повномасштабної війни з Росією суспільство, безсумнівно, зазнало змін.

З одного боку можна навести високий рівень невизначеності серед українців, з іншого – національну єдність та відчуття цінності держави.

Як пояснює Євгенія Близнюк, крім невизначеності, головними негативними аспектами впливу війни є ріст рівня страху, які в своїй сукупності накладаються на втому та надвисокий рівень стресу.

– Очевидно, що це може негативно впливати на рішення, які ухвалюють люди, – каже вона.

З позитивних змін соціологиня вказує на феномен горизонтальних зв’язків, який став основою ефективності українського суспільства в часи війни.

– Це побічний бонус слабкої державної вертикалі. Протягом 30 років українське суспільство вибудовувало розгалужені горизонтальні зв’язки, що стали ключовим ресурсом у період масштабних викликів. Два Майдани, зокрема Революція Гідності, значно закріпили наш соціальний інтелект і здатність до самоорганізації, – вказує Близнюк.

За її словами, українці за час великої війни продемонстрували, що здатні ефективно об’єднуватися для досягнення спільних цілей.

– Це проявляється у швидкому створенні волонтерських ініціатив, координації допомоги військовим і цивільним, організації громадянського супротиву. В основі цього процесу — довіра до своїх співвітчизників та впевненість у силі спільних дій.

Вже перша хвиля досліджень після початку повномасштабної війни, яку ми запустили 28.02.2022, показала, що 61% респондентів вважають згуртованість і спротив українського суспільства основою для перемоги. Це свідчить про те, що горизонтальні зв’язки не лише зміцнилися, але й стали джерелом національної стійкості та віри в майбутнє, – пояснює експертка.

Окремо заступниця директора дослідницької компанії Gradus Research вказує на факт зменшення соціальної поляризації, що існувала до повномасштабного вторгнення.

– Українці демонструють готовність підтримувати одне одного незалежно від регіону, мови чи інших відмінностей. І це, у свою чергу, сприяє формуванню нової соціальної архітектури, де ініціативи “знизу” взаємодіють із державою, створюючи ефективну систему управління в умовах кризи, – каже вона.

В цьому контексті важливість регіональних спільнот та ініціатив значно зростатиме, вважає соціологиня.